У житті кожної людини рано чи пізно настає той час, який Екклезіаст назвав «час збирати каміння», — момент, коли хочеться оглянутися на пройдене і підбити підсумки. У людини творчої це прагнення виливається в потребу впорядкувати свої думки, враження, життєвий досвід у писаному слові. У своїх мемуарах вона відображає дух своєї епохи, грандіозні події, карколомні злети й падіння.
А тим часом історія країни чи окремого села складається не тільки з героїчних епопей, підкорень, боротьби, а перш за все зі спокійного плину річки, першої риболовлі, вечірніх посиденьок з сусідами, шкільних вражень, теплих материнських рук. Оцю історію країни можна, як промінь сонця у краплині води, переломити в історії однієї вулиці, ба, і однієї родини — якщо, звісно, списати її з лагідним сумом і ніжним щемом. Таке під силу лише цільній натурі, людині світлої душі і багатого життєвого досвіду, якого вистачить, щоб провести читача дверима споминів у безмір своєї «малої землі», з якої починається Батьківщина.
І це стало до снаги кандидату історичних наук Василю Бабичу, книга якого «Тарасовичі: спогади, бувальщини» вийшла друком на початку цього року. На її сторінках допитливий читач знайде розповіді про рідне село Тарасовичі на Київщині (з княжої доби), яке 1964 року розчерком пера з далекого московського центру радянської ойкумени було поглинуте водами Київського водосховища — повені економічного во-люнтаризму. У побуті й традиціях, мальовничо переданих через віддзеркалення доль сільських родин, помітна сталість світогляду і духовна культура з глибини століть. Химерні, часом на межі ймовірності, оповіді про нелегку, примхливу «життєву ниву» тарасовицьких селян виказують їхню правічну близькість з природою, бароковість мислення, життєствердний оптимізм.
Приємно відзначити те духовне розкріпачення, яке стало можливим лише у незалежній Україні, — появу жанру малої історії, спрямованої на літописання малих поселень, яку підтримують ентузіасти, без перебільшення, залюблені у свою справу. Творчість у такому жанрі, як і у великих літературних формах, потребує певної самодисципліни, зосередженості на головному, а може, і своєрідного духовного посту, який загострює сприйняття і дозволяє з безлічі фактів, сюжетів вихопити те, що знайде відгомін в спорідненій душі читача. Адже ідея написати новелу свого життя, повість своєї Вітчизни не оминає, мабуть, кожної української голови, та не в кожній затримується, а тим паче втілюється у папір.
Окремим «персонажем» є незабутня природа наддніпрянської Київщини — росяні луки, рукави й живлющі джерела дніпрової заплави. Ця природа і буквально рятувала селян від голодної смерті в роки лихоліть, і тестувала на кмітливість та витримку.
Працюючи над виданням, Василь Бабич намагається збагнути, що відбувалося з їх-нім родом, селом протягом ХХ століття, і сам відповідає: попри всі незгоди і лихоліття люди зберегли людяність і життєствердну віру у краще прийдешнє...
Валентина ПАТОКА,заслужений працівник культури.
Київ.
