Лісові брати

Під час Другої світової війни він був кулеметником у партизанському об’єднанні Михайла Наумова. Лише з січня по грудень 1943 року партизанське об’єднання Наумова пройшло рейдом по районах Сумської, Полтавської, Харківської, Кіровоградської, Житомирської, Одеської, Вінницької, Київської областей України та білоруського Полісся. А це майже 2400 км. Перетнули 23 річки, розгромили 43 фашистських гарнізони. Пустили під укіс 24 ешелони та три бронепоїзди ворога. А в 1944 році об’єднання вирушило в рейд західними областями і Любленським воєводством Польщі.

Звістка про війну застала мене на моїй батьківщині — у селі Юр’ївка Житомирської області, — почав свою розмову Іван Давидович. — Того спекотного літнього дня ми з молодшим братом ловили рибу на ставку. Побачили в небі літаки, почули вибухи, проте не надали цьому значення — неподалік нашого села видобували граніт, з якого, до речі, побудований Мавзолей у Москві, тож вибухи з кар’єру ми чули щодня. Наловивши піввідра риби, пішли додому. Бачимо — якась жінка до нас іде. Це була мама. Витирає сльози фартухом і каже: «Війна почалася. Тепер вас, дітки мої, заберуть на фронт».

Викликають нас до сільради та наказують їхати до районного центру, щоб рити окопи через ліс. Це була пекельна робота: працювали вдень і вночі, майже цілодобово, освітлювали гасовими лампами та свічками. Шкіра на руках поздиралася до крові — викорчовували столітні дуби, рубали та пиляли коріння. А з Житомира до Києва повз нас ішли біженці, потім — відступали бійці Червоної Армії. Коли почули канонаду, бачимо — наше начальство розчинилося в просторі. Під’їхав до нас якийсь високий чин та, обматюкавши нашого бригадира, вигукнув: «Німці вже в Житомирі! А ви тут окопи риєте. Негайно розходіться по домівках...». А о 5-й ранку постукали до нас у вікно та викликали в сільраду. В нас дома вже була готова торба з продуктами: мама її зібрала кілька тижнів тому та періодично замінювала продукти на свіжі.

Нас, допризовників, завезли у районний центр, вишикували в колону і відправили маршем. 70 км ішли пішки та бігом, поки не побачили попереду ланцюг фашистів. Вони зробили кілька пострілів — ми розбіглися хто куди. А потім тією ж дорогою пішли назад додому, допоки знову не побачили німців — вони вже були скрізь. Німці видавалися дуже задоволеними — рукави засукані, грають на губній гармошці, сміються з нас. Через кілька днів німецькі офіцери приїхали до нас у село встановлювати свою владу. Представили поліцая — місцевого диякона. Почали розстрілювати євреїв, убили голову колгоспу, а молодь відправляли на роботу до Німеччини.

Живу в окупації і думаю собі: «Що робити? Куди подітися?». Один з оточенців, майор, запропонував нам, хлопцям, об’єднатися та вступити до Коростишівського партизанського загону. Нас там було 150 людей. Озброєння ніяке — гвинтівки та лише один кулемет, дехто взагалі був з мисливською рушницею або ножем. Ми виходили на шосейну дорогу та обстрілювали німецькі машини. Тож рано чи пізно німці направили б на нас підрозділи карателів. Воювати з ними з нашим арсеналом ми не могли, тому постало питання об’єднання з іншими, потужнішими, партизанськими загонами. Саме тоді вже з’явились великі партизанські з’єднання Ковпака, Федорова, Сабурова та Михайла Наумова, до якого ми й приєдналися. Підривали залізничні та шосейні дороги, склади зі зброєю та продуктами, пускали під укіс ешелони з військовою технікою та живою силою ворога — паровози від вибуху злітали на 5 метрів у небо. Часто (майже щодня) траплялися перестрілки з німцями, які періодично переходили у справжні бої.

Пам’ятаю, ми визволили від німців районний центр Ємільчине Житомирської області. Там були розташовані великі склади з продуктами, зерном. Це для нас було важливо, бо ми часто голодували. Коли місцеве населення побачило, що Ємільчине визволено від німців, поприїжджали до цих складів. Ми всім роздавали зерно — люди забирали його мішками, везли на підводах. Деякі німці, які не знали, що в місті партизани, заїжджали в Ємільчине. В нас були бійці із загону Микояна, який свого часу, опинившись у полоні, перейшов на бік німців. Вони пройшли спеціальну підготовку для боротьби з партизанами, вивчили німецьку мову. А потім, коли їх кинули на боротьбу з нами, знову приєдналися до партизан. Тож коли німці заїжджали в Ємільчине, бійці з колишнього загону Микояна у німецькій формі зупиняли їх під приводом перевірки документів і ми брали фашистів у полон.

Німецька розвідка доповіла про це, і на Ємільчине рушили танки та піхота. В нас було тільки ручне озброєння — автомати, кулемети, тому нічого не залишалося, окрім як тікати до лісу. Я був кулеметником. Прикриваючи відхід партизан, почав стріляти по німцях і не помітив, як провалився в болото. Одного чобота витягнув, а в другого відірвалася підошва. Так і біг від танків лісом 3—4 км босоніж по снігу. Дісталися якогось села, там господар дав мені одну калошу, яку я прив’язав мотузком до ноги. У такому взутті ходив тиждень, допоки не захопили німецький обоз з кованими чоботями. Тієї пари мені вистачило до кінця війни.

Надалі нам наказали зробити рейд у західному напрямку — до Івано-Франківської та Львівської областей. Там нам було набагато важче, бо місцеве населення часто ставилося до нас вороже. Діяли озброєні угруповання бандерівців, мельниківців та бульбовців. Ми заходили до них у хати, розмовляли — вони кажуть: «А ми хочемо неньку-Україну». Ми пояснювали — давайте спочатку разом німців звідси виженемо, а потім за неньку-Україну поговоримо. Проте все це даремно — вони й партизанів періодично вбивали, щоб заволодіти зброєю. Якось, пам’ятаю, зайшли в одне село — жодної людини. Корови, свині, вівці у стайнях ревуть, а в домівках — нікого. Потім під кінець дня приходять кілька старих. Питаємо їх про людей, а вони кажуть, що їм повідомили, ніби сюди мають прийти бандити з довгими бородами, тому всі й повтікали до лісу. Коли селяни повернулися, нагодували нас, залишили на ночівлю.

Озброєні угруповання націоналістів з німцями не боролися — служили в їхній поліції. Вони з нами, партизанами, воювали та з Червоною Армією. Причому не у відкритих боях, а нападали на окремих бійців. Нерідко, коли ми підходили до якогось села, то чули, як там, на знак тривоги, били у рейку та починали стріляти в нас. Типовий випадок — після короткої перестрілки, якою нас зустріли на підході до села, запитуємо господаря першої хати, хто стріляв? «Не знаю. Не чув пострілів», — відповідає. В нього на горищі знаходимо гвинтівку, в якої гарячий ствол, а він нам каже, що її, можливо, хтось підкинув. Протилежна ситуація була у Польщі. Місцеві селяни просили нас залишитися, бо дуже боялися бандерівців, які нерідко нападали на поляків.

Ніколи не забуду два тижні в німецькому оточенні, в яке потрапило наше з’єднання, та випадок, коли я опинився між двома вогнями. Під час бою я був відрізаний німцями від наших. Вони хотіли взяти мене в полон, тому вогнем відрізали від решти партизан. Наші у відповідь відкрили шквальний вогонь по німцях. Я опинився посередині. Лежав, втиснувшись у землю, і чув, як наді мною пролітає смертельний смерч із свинцевих куль. Потім з боку німців на мене полетіли міни. Перша вибухнула трохи далі — за мною, друга — переді мною. Я зрозумів, що вони пристрілюються, і третя міна влучить у ціль. Не маючи змоги навіть підняти голови, став перекочуватися з кулеметом, щоб змінити місцеположення. Так, опинившись у кущах, почав стріляти по німцях, після чого наші, зрозумівши, що я живий, припинили вогонь, давши мені можливість врятуватися — доповзти до них по-пластунськи.

Наше партизанське з’єднання постійно змінювало місцеперебування — ми ж знаходились у тилу ворога та завдавали ударів по них. За одну ніч ми долали до 60 км. Нерідко, після проведеної нами акції, німці посилали на нас танки та викликали авіацію. Якщо нас бомбардували у лісі, це було ще важче, ніж у полі, бо, крім бомб, на нас падали ще й столітні дерева. Жертв серед партизанів після таких бомбардувань було дуже багато. Великою проблемою для нас були поранені — іноді до 80 підвод, у кожній з яких 4—5 поранених бійців. Літаки, які періодично прилітали по них, могли взяти на борт не більше 10—15 чоловік. Наші лікарі робили операції прямо на підводах без будь-якої анестезії, в кращому разі пораненим давали випити спирту. Рани лікували сечею. Оскільки потрібно було бути дуже мобільними, землянок не копали. Спали просто неба, наклавши замість ліжка соснових гілок. Восени, коли йшли дощі, постійно були мокрі, нас часто заїдали воші. В з’єднанні було чимало малолітніх дітей (12—13 років), які воювали разом з дорослими. Ми посилали їх у розвідку до німців під виглядом пастушків чи жебраків. Були в нас і літні чоловіки (60—70 років) — люди боронили свою землю, тому вік не мав принципового значення.

У квітні 44-го ми увійшли у Рівне, де згодом наше партизанське з’єднання розформували. Одних відправили на фронт, других — у тил, третіх — 120 людей, серед котрих був і я, — в Одесу. Однак ми не доїхали: залізницю розбомбили німці. Рушили пішки, а це близько 600 км, до Одеси. Продуктів у нас зовсім не було — провіант ми мали взяти на певній станції, але її також розбомбила німецька авіація. Йшли важко — голод відбирав останні сили. Знайшли на черговій розбомбленій станції горілу сиру кукурудзу із присмаком бензину і весь марш до Одеси харчувалися нею. На шляху до Одеси навіть потрапили в оточення до наших: ми мали дуже змучений вигляд — незрозумілі озброєні люди.

На цьому пригоди не завершилися. В Одесі нам повідомили, що будемо працювати в НКВС — у місті тоді лютували злочинці, тому дуже потрібні були міліціонери. Мене це дещо засмутило. Ми патрулювали місто вночі, саме в цей час нерідко були німецькі авіанальоти. Бандитизм тоді в Одесі був жахливий: щоночі — вбивства, грабежі. Після визволення міста від фашистів у ньому вешталося дуже багато зеків, а також полонених румунів — вони ховалися в катакомбах. Патрулювали ми втрьох з німецькими автоматами наперевіс.

Був і такий прикрий випадок — один із нашої трійки, через необережність, застрелив іншого. Нас удвох забрали до СМЕРШу та звинуватили в тому, що ми його спеціально застрелили. Багато нервів я попсував, допоки не переконав слідчого, що не могли так вчинити спеціально, ми ж троє були бойовими товаришами, які разом воювали в партизанському об’єднанні. Однак зі СМЕРШу випустили лише мене одного.