(Злободенні замітки на полях)
Короткі відомості з біографії
Лєсков Микола Семенович. 4(16) ІІ.1831. Село Горохове, Орловська губернія — 21. ІІ. (5. ІІІ) 1895. Петербург). Прозаїк, публіцист. У домі родичів Страхових (вони наймали для своїх дітей російських та іноземних учителів) здобув початкову освіту. В Орловській гімназії курс не закінчив. На службу до кримінального суду вступив у 1847-му, через два роки перевівся до Київської казенної палати. Київ охрестив його щастям, бо став жити він у дядька Алфар’єва — професора медицини Київського університету. Потрапив у середовище молодих учених. Почав багато читати, ходив на лекції в університет. Опанував українську і польську мови. Українську літературу й письменників, багато хто з яких приходив до його дядька, любив і поважав. Йому вони здавалися Богами.
Напевно, він хотів назавжди залишитися в Києві.
Отут одружився (1853 р.) на            О. Смирновій. Шлюб був невдалим.
Через 12 років вступив у цивільний шлюб з О. Бубновою.
Син їхній Андрій пізніше напише біографічну книгу про М Лєскова, свого батька й великого російського письменника.
1.
У «Заячьем ремизе», написаному Миколою Семеновичем у вересні-грудні 1894-го, а надрукованому в журналі «Нива» аж у 1917-му (до цього друкувати було не можна з цензурних міркувань), — хвиля насолод від теми, мови, напору тексту. Тут панує, мабуть, і нинішня частина української млосності, української бувальщини (дивися, адже, як говорив! І це російський письменник про життя-буття українських предків!). І скільки смачних, з пилу-жару слів істинно українських в тексті! Іншому довго треба думати, щоб усе це написати так, щоб вийшло у світ і читалося. У підзаголовку «Заячьего ремиза», дивися, який заман! «Наблюдения, опыты и приключения Оноприя Перегуда из Перегудов». Та ще йде який епіграф та яке ім’я під ним! Григорій Сковорода: «Встань, если хотишь, на ровном месте и вели поставить вокруг себя сотню зеркал. В то время увидишь, что єдин твой телесній болван владеет сотнею видов, а как только зеркалы отнять, все копии сокрываются. Однако же телесній наш болван и сам есть едина токмо тень истинного человека. Сия тварь, будто обезьяна, образует лицевидным деянием невидимую и присносущную чинність и божество того человека, кого все наши болваны суть аки бы зерцаловидные тени».
А потім іде відразу автор тексту повісті до визнання, що він протягом досить довгого часу відвідував лікарню для нервових хворих, яка звичайною розмовною мовою називається «божевільнею», чим вона і є насправді. Автор приходив сюди поговорити з дуже веселим і говірким старим у жіночому повойнику на ім’я Онопрій Опанасович Перегуд із Перегудів.
Сам цей Перегуд і заснував село. Незабаром закріпачив людей «за собою и учинился над ними пан»... Козаки й не помітили, «чи як, чи з якого повода» их стали писати «крепаками», а которые не захотели идти для дидуси на панщину, то щобы они не сопротивлялися, их, — пожалуйста, — на панском дворе добре прострочили, некоторых российскими батогами, а иных родною пугою, но бысть в тех обох средствах и ціна и вкус однаковы...»
А спочатку, виходить, там «ничего не было, а потом стоял только млын, или по-российски «мельница». Малоросійською пісеньку співають: «був да нема, да поїхав до млина». А кацапи співають: «было да нетути, и поехал на мельницу...» Преглупая кацапузня, а все непременно норовит везде на свой фасон сделать...»
Щоправда, зробив Перегуд усе, що було потрібно для всіх, мабуть.
Зрубав церкву з колокольнею. Привіз попа Прокопа. Обличчя теж червоне, рослий, пузатий, та ще й голос такий, що навіть вуха від нього затикали...
І зробив Перегуд все це за допомогою старшин...
І щоб у Перегудах — ні жида, ні католика...
Лєскова треба читати й нині всього. «Заячий ремиз» — наче в покарання з’явився раптом «сміливим», відважним на слово новим «демократам», що мало зробили для батьківщини-України, бо не вміють робити: роблять неталановито, похапцем, із забороненими, загалом, за станом права особистості в державі, нападками на ту «кацапуру», на тих «жидів» — націю геніальну, що вистраждала стільки у Вітчизняну, славну річницю якої відзначаємо, таку наругу й кару, — жодним Божим словом в усі століття не замолиш.
2.
Він був затятим полемістом із самого початку своєї письменницької діяльності. Почав її у 26 років, коли, залишивши державну службу, перейшов на приватну. Став служити в комерційній компанії відомого торговця Шкотта. Цей торговий дім дав йому можливість об’їздити багато різних земель. Перші його статті пішли в «Санкт-Петербургских ведомостях», «Современной медицине», «Указателе экономическом», навіть не віриш, що потім він так глибоко й цікаво розповідав про реформи різного роду, про взаємини станів, становище жінок, гласність, державний бюджет. І завжди говорив гостро, переконливо і, звичайно, пристрасно. Уявіть, як почав по-діловому сперечатися з революційно-демократичним «Современником» Чернишевського, зі слов’янофільським «Днем» Аксакова...
Ішов напролом. Нині підкреслюється, що необережно висловився спочатку в суспільній боротьбі, що розпалювалася в Росії, про петербурзькі пожежі, потім сказав своє слово в романі «Некуда» (1864), де доводив безглузду і, врешті, трагічну безперспективність революційного руху в Росії шістдесятих років.
Його топтали, штовхали з різних боків. Це були Д. Писарєв, В. Зайцев, потім Салтиков-Щедрін. Останній розніс вщент «Повести, очерки и рассказы   М. Стеблицкого» (тодішній псевдонім Миколи Лєскова. — В. Ю.) Книга ця вийшла 1869 року. У ній були теми незгоди з революціонерами, яких він обвинувачував в незнанні життя свого народу.
На багато часів ім’я Лєскова було закреслено. Друкувався часом у зовсім не популярних для громадської думки газетах і журналах. Дійшов навіть до «Российского вестника» Каткова — журналу реакційного і вкрай злого. Поки сам собі не сказав: ця людина — «вбивця рідної літератури».
3.
Талановитому письменникові, здається, навіть Бог допомагає. Лєскова беруть кореспондентом в «Северную пчелу». І він їде в Париж. Їде туди повільно, відвідуючи міста, у тому числі Львів, Прагу та ін. Чехов перекладає оповідання Мартіна Бродського «Від тебе не боляче», а також «Дванадцять місяців» Божени Нємцової. Їх було надруковано в «Северной пчеле» (1863). Раніше подано нариси «Из одного дорожного дневника» і серію «Письма к редактору «Библиотеки для чтения» — «Русское общество в Париже» (1863).
Вищезгаданого року, влітку, надійшло доручення міністра народної освіти Головіна, щоб Лєсков поїхав у Псков і Ригу з приводу вивчення питання про школи для дітей розкольників. До осені була написана доповідна записка «О раскольниках города Риги преимущественно в отношении к школам». Видана тиражем 60 екземплярів.
З інтересом і тепер читаєш «Запечатленный ангел» (1873) і «Печерские антики» (1883). Хто вивчав добре історію розколу, той помітить, що Лєсков значно розходиться із прихильниками його революційності. Він — демократ, просвітитель. Підлаштовувати під революцію усіляку ідеологію, якої немає, — грішно.
Він був пильний на всяке російське явище. Був колись сповнений надій від скасування кріпосного права. І глибоко розчарувався. Одним з перших написав про це. Тема кріпосницьких пережитків — головна його тема, яку він по-своєму трактує. На відміну навіть від думок Федора Достоєвського. Відсталість російського життя, про яку гаряче писав Лєсков, давала про себе знати до самого кінця XІX століття. Він сміявся над викладками теоретиків. І знову виникали розбіжності з революційно-демократичним табором, що вічно боровся. Тема непідготовленості цієї великої держави — Росії — до революції — в його розповіді «Овцебык» і нарисі «Загадочный человек», особливо в останньому. Сперечається знову із самим Чернишевським, з його численними прихильниками. Сперечається й у романах «Обойденные» (1865), «На ножах» (1872), у хроніці «Соборяне». Пише й по-просвітницьки бореться за свободу особистості. І тепер читається «Житие одной бабы». Яке страшне життя простої людини! Щось переходить звідти й у наше несправедливе століття. Століття повального обману народу, презирства до його потреб. І чекаєш нових Лєскових...
4.
Усі сходяться на думці: однією з художніх вершин Миколи Лєскова є «Леди Макбет Мценского уезда». І вона схожа на наш час. Тому що нерозривні й пов’язані тут злочин капіталу, бунту і вільності Жінки, купівля-продаж кохання...
Повість була надрукована в журналі братів Достоєвських «Эпоха».
І так її багато, цієї повісті. І так вона сповнена до країв і в крові, і в людській, у тому числі жіночої помсти — читати й читати, думати і думати...
Гріх цю повість коротко не переказати. Хоча був свого часу фільм, який бачило старше покоління, що жило, все-таки, у порядності кохання, в його небесній високості, оспівуванні вірності й боргу. Може, у чомусь зі мною хтось не погодиться, коли я буду різкий і необ’єктивний у судженнях про ті часи і долі.
...Багата родина. Усе є і є багато. Але сім’я — чоловік і дружина — далекі від ідеалу, від взаєморозуміння. Як вона живуть? Для чого? Якщо він — приїхав і знову поїхав. Справи, справи... Чи в нього хто на стороні? Незрозуміло. Поруч — гарна, без якоїсь закрученої начитаності жінка. Просто жінка. Убивчо самотнє існування. А тут поруч — такий собі Серьожа. Що перепробував в окрузі всіх і ще більше всіх. І от раптом попер у її хороми, у її безчоловікову порожнечу. І після якихось: «Ой, ой, ой»... впустила. І потім впускала не раз. Потім і залишала при собі. І такий був він потрібний — без нього життя не треба...
Нічого, нічого не треба! Забути все й ні про що не думати, якщо так добре...
Чоловіка, що раптом приїхав, вони, виявляється, задушать. Робив це Серьожа за її наказом. Солодке ж було з нею життя, вона платить усім, чим може. Роби, як тобі кажуть! Велять убити — вбий і закопай у підвалі будинку. Так легше сказати — сам пропав... Але що далі? Знову ж — капітал! Чи то племінник, чи ще хтось приїхав і теж хоче спадку, грошей. Отут знову завдання Серьожі. Чи то придавити, чи то закопати. Жінка в коханні осатаніла від вольниці. Але ж всьому недоброму, кривавому настає край. І він приходить, цей страшний кінець, до Жінки, що по-справжньому, виявляється, кохає і заради цього кохання готова на все...
Потім все йде так, як має бути. Ведуть і Серьоженьку, і її, до крайнощів люблячу жінку, в одному етапі. Подовгу будучи на півночі, я запитував у місцевих: чи були тут змішані етапи й чи йшли жінки із чоловіками? Ніхто мені не пояснив. Лише показували місця й на Обі, і навіть у річці невеликій Пурі, як усе було правдиво описано в книзі. Серьожа знахабнів. На очах тієї, котра проплачувала всю його хтивість там, на Великій землі, тут знайшов собі забаву, отаку красуню. І дражнив свою кохану, яку зненавидів, яка заманила його сюди солодкими пирогами й грошима.
Але ж і вона знахабніла, його нинішня коханка! На очах, на очах із Серьожкою...
І слова були глибоко образливі з приводу жіночих усіляких справ!
Але не знав Серьоженька, що є справжнє, а що — подачка!
Місцеві переказували мені, як довго потім гудів пароплав, що віз засланців. Як ця любляча колись жінка вихопила з його, Серьожкиних, рук цю нову блудницю й кинулася з нею в річку.
Ні, ніхто не міг би вирвати з обіймів ображеної жінки цю Серьожкину сволоту!..
Не знущайся, гаде, наостання! — так мені казав один старий у Тархо-Салі з приводу цієї повісті письменника. Мені, мовляв, передавалося все це з покоління в покоління... Ми, мовляв, ненці, так не блудимо!
5.
З ким тоді Лєсков сперечався? З революціонерами? Теорії й життя народу — вічні проблеми. Адже потім народ після всіх великих звершень десятками тисяч ішов під розстріл. 45 тисяч розстріляти підписує один діяч, ще більше — інший, ще-ще більше — третій. А нині? Погрожують уже — а ну спробуйте!
Я вже писав якось про князя Петра Олексійовича Кропоткіна, російського революціонера, теоретика анархізму. Він був геолог і географ. У шістдесяті позаминулого століття здійснив кілька експедицій по Східному Сибіру. Вніс у науку свою лепту. На відміну від наших деяких реформаторів-революціонерів. Тобто, перш ніж лізти в революцію, — зроби, брате, щось для Батьківщини.
В еміграції, зрозумівши, що більшого не може вже зробити на цій землі, став учасником анархічних організацій (наші деякі партії могли б називатися цим словом). У 1918-му і 1920 роках зустрічався Кропоткін із Леніним. Він розумів, що ця людина все-таки зробила поворот в історії. І хтось був потім щасливий у цих змінах. У всякому разі, капітал, як тепер кажуть, нажитий на халяву, було відібрано у тих, хто ніколи й не думав, що цей капітал у них відберуть.
Але я повертаюся до різних реформ. І в нас їх тепер — мільйон і малий візок. Микола Лєсков, як і Кропоткін, морщилися, коли навколо них з пафосом говорили про скасування кріпосного права. Спогади Кропоткіна «Записки революціонера» і нині мають цінність. Вони — як підказка всякому революціонерові, котрий іде в політику. щоб поліпшити життя народу. Правда, нині це називається інакше — щоб на шару жити потім. Жити — не тужити, зовсім забувши про народ. Без усякого здригання, знаючи про пенсію цього народу, спати потім міцно-міцно після ресторану, де просадив три такі пенсії.
Читаєш Кропоткіна, проходиш його життя революціонера — і тут кожен крок, кожен рядок — дзвенить сумління. Зайвий шматок, якщо поруч народ голодує, не лізе до рота. Де кожна підлість — понад нерви й усілякі вигадані обмани народу. З якою насолодою читаєш, де Кропоткін розповідає про батька, поміщика, який перед скасуванням кріпацтва хотів продати землю й не встигав, горюючи. А після скасування кріпосного права тим же селянам продав землю в рази дорожче. Бувалий анархіст після бесіди з тим селянином заплакав, коли почув від того: «Е-е, пане! Воля — вона миліше! Миліше за всякі розмірковування! — чи продешевив, чи не продешевив!».
Гроші, гроші! І жадібність, бездушшя. Ненаситність тих, хоч в яких партіях вони не були б...
6.
От і Микола Лєсков говорив про ненаситність капіталу. Скасувавши рабство в державі, цар не зробив того, щоб народ жив краще. Як і нині. Галасу багато, обіцянок — гора з найвищою вершиною. А на ділі — усе пшик. Я думаю, що розумні люди — й серед них справжні письменники — любили й люблять Миколу Лєскова за те, що він жаліє ближнього, за розум його, за нетерпіння неправди. Розумів він глибоко й революціонерів—погромників свого народу. Завжди кров близька, довго обман не живе.
Любив відкрито Лєскова й Лев Толстой.
Вісім років між ними було справжнє дружнє листування. Найбільше воно стосувалося життя народу, його лих, захисту від напасті злих негідників, хапуг, що втратили людську сутність, як вони писали, — звірів у людстві, ненаситних і невгамовних здирників народу. Відомі 51 лист Лєскова й 10 листів Толстого. Скажете — нерівномірно? Коли було треба, Толстой просив навіть: напишіть мені з цього чи цього приводу. «Ви мені зробили багато неоціненного добра, — це з листа Лєскова від 21 липня 1891 року, — й мені корисно все, що я про Вас чую, навіть коли Вас гудять і на Вас кажуть зле».
Толстой запам’ятав назавжди зустрічі з Лєсковим і, як він казав, «з дуже талановитою людиною, великим письменником». Він сам, коли прощалися якось, запріг коня й особисто відвіз свого гостя в Тулу на станцію.
У листуванні — про літературу, проблеми російського життя. Свою повагу До Толстого Лєсков висловив як авторові «Войны и мира» так: «Толстой є для мене моя святиня на землі». Він повідомляв великого письменника про петербурзькі новини, просив «посолити» свої повісті й розповіді «Вашею рукою и из Вашей солонки». Він як учителя запитує його, коли в 1891 році над Росією навис селянський голод: «чи потрібно нам у це горе встрявати і що саме пристойно нам робити». У відповідному листі Толстой розкриває щирі причини нещастя й говорить про свою програму.
Лев Толстой не був би таким, щоб усе залишити на словах. Він незабаром очолює рух на допомогу голодуючим, поселяється на Рязанщині, у самій серединці сіл, що бідують, організує безкоштовні їдальні для сорока тисяч осіб.
Саме з Лєсковим ділиться Толстой творчими планами: «Почав було продовжувати одну художню річ (цей лист від 10 липня 1893 року), — але, не повірите — совісно писати про людей, яких не було й нічого цього не робили. Щось не те. Чи форма ця художня зжилася, повісті відживають, чи я відживаю?»
І наступний лист. Це після прочитання непристойно натуралістичної повісті И. Потапенко «Семейная история». «Вся наша белетристика всіх цих Потапенок позитивно шкідлива. Коли вони напишуть що-небудь не аморальне, то це ненавмисно. А критики розпинаються й розбирають, хто з них краще»...
Чистота мови — це тон нації, що не дозволяє тому, хто пише, знищувати головне — мову. М’яка, співуча мова. Їй, цій мові, заздрить увесь світ.
Я прочитав багато чого з одкровень з приводу мови й у Буніна, і в Булгакова, і у Льва Толстого. Вивчав мову війни Юрія Бондарєва, Василя Бикова, інших. В атмосфері злості й крові справжні майстри слова не дозволяли писати, як кричить комбат, піднімаючи людей у бій.
Чому ж сьогоднішні т. зв. класики танцюють на слові триповерховим?
Заздриш мові Миколи Лєскова.
Заздриш мові його казок.
«Казка, — писав Толстой Лєскову, — все-таки дуже гарна, але прикро, що вона, якби не надлишок таланту (зазначте, це, читачу, велика похвала! —   В. Ю.), була б краще».
Перекази старовини, легенди про мандрівників і шляхетних розбійників, селянські Повір’я від нянь і дворових — ці неймовірно земні оповіді про чудесного Лівшу, шляхетних диваків й чистих-пречистих праведників... «Проста людина, — писав він, ніби знаючи й наш час, — врятує землю, увергнуту у вир крамолами бояр»... «Чи треба цей народ зображувати дурним збіговиськом, не здатним розуміти свого покликання?»
І писав. І писав з «кучерявостями». І як писав!
7.
«...Що народ треба вивчати, я зовсім не розумів і тепер не розумію. Народ просто треба знати, як своє життя, не штудируючи його, а живучи ним», — писав Лєсков. Навіть на відміну від    Ф. Достоєвського, він бачив головну небезпеку не в розвитку буржуазних відносин, а у відсталості російського життя, у стабільності старих, зовсім віджилих форм. І писати не про це, про щось пусте, що не роз’ятрює душу того ж свого народу, було не можна.
Він глибоко знав життя провінції, її побут. Тепер якось пишуть про що-небудь. Звичайно, література поступово втрачає вагу. Не тому, що є потужний конкурент Інтернет. Бо пишуть не про глибину життя, її несправедливість. Лєсков шукав самобутні особистості, справжні характери. Уже перші його публікації спаяні з народом. Сюжет «Соборян» він визначив як «боротьбу кращого з (...) героїв з шкідниками російського розвитку»... У полі його зору — всілякі відхилення від доброти, поваги самого життя. «Дух гопожи Жанлис» (1881), «Путешествие с нигилистом» (1882), «Умершее сословие» (1888), «Мелочи архиерейской жизни» (1878). Це все те, над чим ти замислюєшся.
Говорили Лєскову утішні слова про український тон в інших його творах. М’яка, виразна, співуча мова. Напевно, на колишній Великошиянівській вулиці, тепер вулиці його імені, чув він ці слова від сусідів, які, вітаючись із ним, ішли у своїх справах. Та й у часи Радянської влади на вулиці Постишева, названій на честь колишнього секретаря ЦК ВКП(б), нині Малій Житомирській, 20, де висить мармурова дошка Миколи Семеновича Лєскова й де видатний письменник уперше в цьому будинку почав вивчати м’яку і співучу українську мову. Багато чого з тодішніх слів людей, що говорили з ним, він вніс у свої книги.
«Чудесний, дивний, неймовірний і в багатьох сенсах неповторний цей мальовничий, барвистий золотоверхий Київ», — писав він. Незабутні для нього картини, вічні про них думи. Через тридцять років він напише блискучі «Печерские заметки». Спеціально для журналу «Киевская старина». Місто, визнавав він, що європеїзувалося, але мені особисто «шкода барвистих охайних хаток, що ліпилися по урвищах понад дніпровською кручею: вони надавали прекрасному київському пейзажу особливо теплого характеру і правили за місце проживання для численної кількості бідняків, які хоча й одержали якусь компенсацію за свої «поламані будинки (мається на увазі Бібіковське розпорядження про перебудову Києва. — В. Ю.), але не змогли за гроші побудувати собі в місті нові будинки й зліпили собі гнізда над кручею. А тим часом ці гарні хатки нікому й нічому не заважали. Їх потім розкидала владна рука Бібікова»...
Він жив колись у Києві не сам. Переїхали сюди всі рідні Лєскова: мати, двоє братів — Михайло та Олексій. Вони жили тут до самої смерті. Приїхали сюди й сестри — Ольга й Наталя. У Києві вони вийшли заміж. Лєсков тут залишив пам’ять своїми картинами. Він був всюдисущий. «Ми зайшли в Софієвський собор. Оглянули труну Ярослава й стародавні фрески... Ми пройшли на терасу Андріївської церкви... Я був у захваті від легкого фасаду цього граціозного храму й особливо від картини, що звідти відкривається на Поділ і на велику частину Задніпров’я»...
Це з книги «Детские годы».
Можна пишатися тим, що одна з повістей Лєскова, яку читають, — «Леді Макбет Мценського повіту» написана в Києві. Дата така: «26 листопада 1864 року, Київ». Як Ісусу Христу, Миколі Семеновичу Лєскову було тоді 33 роки.
Гріх не згадати тут книгу Леоніда Хінкулова «Письменник жив у Києві» (перше видання — 1982 р., видавництво «Дніпро»). Присвячено її видатним письменникам, діячам української, російської й закордонної культур, що творили в Києві і створили літературний образ цього древнього й славного міста. У Києві великому є сторінка біографії Т. Г. Шевченка, Київ зустрічав Пушкіна, Грибоєдова, Гоголя, Міцкевича, Бальзака, Марка Вовчка, Панаса Мирного,   М. Коцюбинського й Івана Франка; пам’ятні місця тут Лесі Українки, Олександра Блока, Костянтина Паустовского, В. Короленка, Тютчева, Купріна, Шолом-Алейхема, Горького, Рильського, Сосюри, Малишка, Довженка, Бабеля, Ахматової і ще багатьох  майстрів золотого письма, що на віки залишилося як подарунок спадкоємцям. Леонід Хінкулов, якого я дуже добре знав і любив за нелегкі пошуки вартісного слова, що народилося тут, дав опис і київського життя Миколи Лєскова. Однією компанією ми ходили тоді на вулицю Постишева (нині Мала Житомирська, 20), де встановлювалася мармурова меморіальна дошка у зв’язку із сімдесятиріччям від дня смерті Лєскова. Був це 1965 рік. Які політичні вітри тоді дули, — подивитеся в історії. Пам’ятна дошка свідчила: «У цьому будинку в 1849—1860 роках жив видатний росіянин письменник Микола Семенович Лєсков».
Ми потім сиділи в забігайлівці й пили перцівку.
— Думаю, Микола Семенович порадіє там, у себе, і за український текст. (Дошка з українським текстом. —       В. Ю.). Він знав його краще за нас, багатьох. Розкидав українські слова по своїх багатих книгах. Порадіє й за те, що, через брак у цей момент іншої горілки, п’ємо українську перцівку, найкращу горілку світу. Порадіємо, що так все буває! — Хінкулов, не цокаючись, випив до дна. Ми всі — теж.
P. S. Буває щастя тебе обдарує вище голови. Моя перша невістка, дядько якої обіймав велику посаду, одержала з моїм сином квартиру, що впритул прилягає до тієї, де жив колись Микола Семенович. Я іноді ночував у них. Якщо почну розповідати, що часом почувався завжди з поруч з Лєсковим, який писав «Леди Макбет Мценского уезда», то ви назвете мене не тим іменем, що мені хотілося б чути від вас. Правда, я (ні, не на п’яну голову!) чув кроки за стіною. Спокійні, розмірені кроки. І скрип пера. Раптом — кидок згортка паперу. І шерех від того, що цей папір топчуть. Не сподобалося, що написав! Це звичайна річ для всіх письменників. Мені хотілося завжди крикнути: «Не викидайте, Лєсков! Ще вам стане у пригоді!»
Я й тоді завжди кланявся меморіальній дошці. Вона свідчить: в усі століття є розумні, дуже талановиті письменники. Є й більшість із них, які визнають талант на будь-якій мові, а не тільки на своїй, тутешній.
Володимир ЮГОВ, лауреат літературних премій ім. В. Короленка, І. Буніна, О. Фадєєва, В. Пікуля, «Гілка золотого каштана» та ін. Нагороджений медаллю «Золота фортуна» (Міжнародний, академічний рейтинг популярності), Золотою медаллю української журналістики.
Кінець березня — половина квітня. 2010-й.