В Єльнинському районі Смоленської області на колишніх бойових полях виявлені останки кількох солдатів. Відомості про них донесли «смертники» — пластмасові капсули, що їх вручали кожному бійцеві. Двоє загиблих мають пряме відношення до України. Робота з встановлення родичів — іще попереду. Отже, лише кілька днів тому знайдені:

*ШУТОВ Степан Іванович, 1914 року народження, Запорізька обл., Куйбишівський район, с. Благовіщення (?).

*П’ЯТЮК Михайло Іванович, 1918 року народження, Львівська область, Верхньо-Мостівський район, село Реквинець, Реквинецька сільська рада, гр. крові 2.

Повідомлення залишено в тому вигляді, в якому їх удалося прочитати. Що і як сьогодні в названих солдатами місцях, ще треба розбиратися. «Підняла» останки бійців пошукова група Валерія Громова.

Про це кілька днів тому повідомив телефонним дзвінком зі Смоленської області мій брат, який вирішив після військової служби на Далекому Сході знову повернутися в край дитинства. Він попросив повідомити про знахідки через масове українське видання: можливо, сказав, на цю новину ще чекають...

Обидва бійці, двадцяти трьох і двадцяти семи років на момент загибелі, знайдені в окопах заораного й переораного до повного зникнення слідів війни поля, і вже поховані на братньому цвинтарі біля смоленського села Ушакове.

Імените село. Хоча після хрущовських, горбачовських і особливо єльцинських, з його шахрай-командою, експериментів сьогодні має досить жалюгідний вигляд. І не тільки воно. І не тільки на Смоленщині. Тут, на ушаковському полі, неподалік Єльні, тримала оборону 100-та стрілецька дивізія, котра у сорок першому отримала найменування Першої гвардійської. Радянська гвардія — від неї.

Здогадуюся, небагато хто знає, що то за містечко таке — Єльня. Пояснюю так: якщо від Києва рухатися точно по руслу Десни, через Чернігів і Брянськ, то біля самого її витоку й буде це містечко, що відіграло ключову роль в обох вітчизняних війнах. Воно стало частиною долі моїх батьків-українців, оскільки й тут теж проходила військова служба батька, який у війну пройшов з боями від України (Біла Церква) до Берліна. Ми з братом були при батьках. Зрозуміло, що після війни. Тож Єльня —частина й нашої долі також.

Поруч із містом — за три-чотири кілометри, село Леонідове. Мій чи то п’ятий, чи то шостий клас уже далеко після війни возили сюди «на картоплю». Патронів і гільз було більше, ніж тієї картоплі. Тоді я навіть уявити собі не міг, що тут тримала оборону одна з московських ополченських дивізій. Одним із бійців тієї наспіх зібраної, погано (фактично ніяк) навченої «дивізії», вкомплектованої людьми, далекими і за віком, і за досвідом, і за мирними своїми професіями від військового ремесла, був Л. Кулик. Той самий, що досліджував славнозвісний Тунгуський метеорит, першим виїжджав як очільник академічної експедиції до місця цього дотепер так доладу і не проясненого вибуху космічного масштабу. Тут, під Єльнею, був поранений, фактично загинув. «Ентузіастові Тунгуського дива», як називали професора, було тоді, у його момент істини, 59 років. Вік вочевидь не призовний, сили не юнацькі, реакції ослаблені. Але ніяк не та, що підняла на захист Батьківщини. У списках цієї ж дивізії значився й «Дунаєвський від Московської консерваторії». Але вчасно схаменулися, відкликали. А решта там і залишилися, під тією картоплею. Це для чіткого позначення напруги подій, їхнього масштабу й драматизму.

Тільки згодом прийшло розуміння, чому батько часто повторює: «Єльня врятувала три столиці: Москву, Лондон і Київ». Москву — тим, що на єльнинських тих полях гітлерівці назавжди залишили значну частину своїх елітних ударних військ. Після Єльні вермахт не в змозі був не тільки заволодіти столицею радянської держави, а й вимушено відмовився від висадки на Британські острови. Докладніше — у британського журналіста Олександра Верта, який побував в отому Ушакові в серпні сорок першого. Що стосується Києва, то одна із шести дивізій з найменуванням «Єльнинська» принесла потім визволення столиці України.

Сьогодні в літературі про війну, особливо в українських масових публікаціях, стверджують, що під Єльнею радянські бойові частини зазнали поразки. Можливо. Але це та поразка, без якої немислимі всі наступні перемоги. Та це — до цілком закономірного в таких ситуаціях запитання, хто, коли, де й за що загинув, а не чому намагаються так судити. Поруч з одним із бійців, імена яких названі сьогодні, знайшли стабілізатор великокаліберної німецької міни, котра перекреслила конкретно це життя. І не одне. У тому окопі виявилося кілька останків. Часто зі знесеними черепами, із множинними переломами кісток. Знати б заздалегідь, у подіях якого масштабу проявлять себе вчинки й обставини нашого життя...

На фронті безбожників не буває. І незабобонних. Одному з таких марновірств зобов’язані ми тим, що й досі так і не встановлено імена величезного числа загиблих солдатів. Бійці вважали, що заповнювати записку — погана прикмета. Кулі й осколки на прикмети не зважали. Тому при останках лише в поодиноких випадках знаходять заповнені медальйони. Але ж кожний знав про практично нульові шанси уціліти у боях сорок першого. Однак бажання залишити про себе хоч якийсь спогад все-таки змушувало видряпувати прізвища на ложках, казанках. Навіть у цьому є шанс установити солдата — за архівами. І таку роботу пошуковці виконають. Поруч із українцями відшукали останки ще кількох бійців. Тільки у списках Валерія Громова (закінчив Єльнинську середню школу №2, Рязанське училище ВДВ, куди його направив мій батько, ветеран-афганець, важко поранений у боях, підполковник, більше 10 років займається пошуковою роботою) значиться до дев’ятисот імен на тисячі безіменних.

І ще. В одному зі своїх давніх і далеких журналістських відряджень до Токмака — не Запорізького, а Тянь-Шаньського, зайшов до місцевого краєзнавчого музею. І побачив у його вітрині пробиту каску зі слідами камуфляжного фарбування, жменю патронів, бляху від ременя, щось там іще. Але привернула увагу довідка з добре знайомим підписом — батька. Як офіцер Єльнинського військкомату, він свідчив, що останки такого і такого мешканця цього міста в Центральній Азії відшукав підліток у протитанковому рові під Єльнею. З Токмака відгукнувся молодший брат солдата. Все місто віддало тоді останню шану бійцеві, здається, також українцеві.

У ті само роки я особисто возив до німецького села під нинішнім Бішкеком повідомлення, що в Ірпені, під Києвом, де сьогодні живе батько — полковник у відставці, під час дорожніх робіт знайшли останки червоноармійця — німця за національністю. Згодом я написав про тих киргизько-казахських німців і їхні складні долі книжку, що наробила багато галасу, тому й вийшла кількома виданнями. Ми дуже погано знаємо історію тієї війни, особливо в деталях такого роду. І не приведи Боже дивитися комусь в лице дідусеві, котрий щойно довідався, де і як упокоїлася його кровинка. Той, хто через молодість або сезонні загострення легко зривається на всілякі докори, обвинувачення, переоцінки, навіть найменшою мірою не усвідомлює ані глибини лиха, ані його масштабів. Отакі зв’язки, такі паралелі в тієї війни.

P. S. Уже ладен був відправити нотатки до редакції, як надійшло повідомлення: 39 пошукових загонів (чисельністю понад 400 переважно молодих людей) зі Смоленська, Москви, Пітера, Башкирії... за десять днів робіт в Єльнинському районі з кінця квітня до початку травня відшукали останки 374 бійців. Більшу частину цього батальйону безіменних поховали 5 травня у братській могилі біля села Яковлева (нині Глинківський район). Стали відомі імена лише 25 зі знайдених. Кількома днями раніше прах 33-річного червоноармійця УЛЬЯНОВА Павла Івановича діти й онуки забрали на його батьківщину — в Башкирію. Солдата відшукав біля с. Берізкіна місцевий житель Сергій Панов. У засипаних смоленських окопах і воронках також знайдені:

*САМОХВАЛОВ Сергій Семенович, рядовий, мобілізований Ленінським РВК (мабуть, Харкова), група крові 3. Адреса родини: м. Харків, Якубівський пров., №11, кв.3.

Останки підняті біля с. Колзаки нині Глинківського району.

*ЧЕЧЕРИН. Донбас, ст. Алч... авськ, Нове містечко, вул. Горького, будинок 25, кв.14, підпис.

*ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ Петро Архипович, рядовий, 1898 р. н. Харківської обл., Савенського району, Бабараківська сільрада, хутір Макарівка, дружина — Цегельська Катерина Іванівна.

Останки підняті в селі Вава Єльнинського району 1.05.2010 року.

Написи на казанках:

*БОБРОВ Костя; * СМИРНОВ 1941 р.; * ШЕВЧЕНКО; * КОРЮГІН.

Напис на капсулі медальйона: *ЛУКІН Влад. — м. Грозний.