Поляков Володимир Євгенович  — директор загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів з 1994 року. Народився в Бухаресті. Закінчив Київський автодорожній інститут і аспірантуру Таврійського національного університету. Кандидат історичних наук. Лауреат конкурсу «Сто кращих директорів шкіл України», Заслужений працівник культури Криму, автор 11 монографій, 35 наукових статей і близько 200 публікацій.

— Володимире Євгеновичу, як ви ставитеся до того, що під час вступу у вузи враховується середній бал атестата?

— Це абсолютно суперечить курсу на профільність навчання в старшій школі, який декларується. Роками ми орієнтували учнів та їх батьків на те, що знати все на «відмінно» неможливо, та й не потрібно й раптом міняємо правила гри. При цьому не враховуємо, що «десять балів» з математики, поставлені в якій-небудь Хацапетівці, учителем, який одночасно викладає фізику й біологію, а за освітою Бог знає хто, мають точно таку саму «вагу», як і 10 балів у фізико-математичній школі, де на вивчення цього предмета виділялося удвічі більше годин.

Це рішення уже призвело до відкритої торгівлі оцінками. Вона здійснюється «у роздріб», на рівні кожного викладача, який відкритим текстом каже: хочете високий бал — платіть! Трохи згодом розпочнеться торгівля «оптом», коли продаватимуть вкладиші до атестатів.

Уже зараз до мене, директора школи, звернулися майже половина батьків випускників із пропозицією проплатити майбутній «гарний» атестат. При цьому запити у всіх батьків однакові: оцінки повинні бути не менше 11—12 балів.

Можна точно передбачити стрімкий злет «середнього бала» загалом.

Не думаю, що істотну роль зіграє контроль з боку відділів освіти, тому що у вартість атестата буде закладено й «накладні витрати» — «відкати» для перевіряльників.

— Яка шкала оцінювання знань школярів, на вашу думку, сьогодні більш об’єктивна — дванадцятибальна чи п’ятибальна?

— Дванадцятибальна, поза сумнівом, краща. Але втрачено статус оцінки «незадовільно». Одиниця, двійка, трійка надають право на переведення із класу в клас, на одержання атестата й навіть вступ у середні спеціальні й вищі (комерційні) навчальні заклади. З огляду на те, що «одиниця ставиться при шістдесяти чотирьох помилках і більше», ми офіційно видаємо атестат зрілості людям, які не вміють писати й читати. Така сама картина з математикою. Учителі не знають, яку ставити оцінку, коли учень не може розв’язати жодного прикладу. Не засвоївши матеріал у молодших класах, школяр стає зайвим у старших, де йому все чуже, незрозуміле й він займається тільки тим, що заважає вчитися іншим.

— Дванадцять років навчання — це крок до європейської освіти чи чергова профанація?

— Міжнародний досвід підтверджує: дванадцятирічне навчання — це необхідність, якщо ми справді прагнемо дати дітям знання, без яких неможливе їх подальше успішне просування в житті. Випускник школи повинен швидко говорити й читати на двох іноземних мовах, бути «на ти» з комп’ютером, уже в старших класах одержати передпрофільну підготовку відповідно до того, в який ВНЗ він має намір вступати. Ми маємо визнати, що сучасна школа ці завдання не вирішує.

Якщо все так залишиться, можна передбачити масовий вступ випускників дев’ятих класів до ПТУ, технікумів. Це спричинить масове скорочення вчителів у школах і наступний (розтягнутий у часі) удар по вищій школі, яка залишиться без абітурієнтів. Тому настрої в суспільстві такі, що «дванадцятирічка не потрібна». «Видавайте нам атестат після десятого класу, а в інститут ми й так вступимо. Адже знання нікому не потрібні, тому що оцінки, місця у вузах, посади після закінчення все одно купуються». Ось як уважають багато хто.

Дванадцятирічна освіта необхідна, але її повинні давати профільні елітарні навчальні заклади, куди вступають не завдяки гаманцю, а завдяки знанням з профільних предметів. Це мають бути п’ять-шість шкіл на середнє місто, або дві-три на райцентр, у яких навчаються тільки старшокласники.

Профільність школи може бути досягнута тільки наявністю відповідного матеріально-технічного забезпечення: фізико-математична школа, біологічна, лінгвістична тощо. Усі інші ЗОШ мають навчати учнів з 1-го по 9-й клас винятково за місцем проживання. Сучасний розподіл шкіл на гімназії, ліцеї, якісь там колегії — усе це від лукавого. І є не більш як бізнес-проектом з метою викачування в батьків грошей.

— Чи потрібен працівникам шкіл статус державного службовця?

— Якщо виходити з наших реалій, то присвоєння вчителеві статусу держслужбовця, з одного боку, призведе до девальвації цього поняття, а з другого — до масового звільнення зі шкіл пенсіонерів. А от кому цей статус справді потрібен, так це адміністрації школи: директорові, секретареві, завучеві, завгоспові. Сьогодні, за винятком директора, ніхто на цих посадах працювати не хоче: зарплата у завуча, скажімо, менша, ніж у вчителя. А секретар, між іншим, поєднує в собі й начальника відділу кадрів, і друкарку, і діловода, і «Ад’ютанта його Превосходительства», а одержує менше за прибиральницю.

Введення статусу держслужбовця працівникам адміністрації одразу ж увіллє в директорський корпус свіжу кров, тому що майже половина директорів шкіл — це пенсіонери, які через свої злидарські пенсії «до останнього патрона» б’ються за свої крісла.

— Володимире Євгеновичу, що, на вашу думку, треба зробити, щоб у школах запанував культ знань, а не нехлюйства?

— Сьогодні ситуація з дисципліною близька до катастрофічної. Учень може дозволити собі все: зірвати урок, образити вчителя... Роки безкарності так розбещують учнів, що вони вступають у життя глибоко переконаними в тому, що їм усе зійде з рук.

Ми нехтуємо міжнародним досвідом, досвідом радянської школи. У кожному навчальному закладі має бути спеціальна охорона; директор школи повинен мати право застосовувати до батьків штрафні санкції за псування шкільного майна, за порушення правил внутрішнього розпорядку; мати право на виключення зі школи тощо.

Інтерв’ю записав Георгій ВЕРВЕС.

Сімферополь.