Поховання і роковини — в один день

Для розслідування причин та ліквідації наслідків аварії створена комісія на чолі із начальником управління організації держнагляду у вугільній промисловості Держгірпромнагляду Євгеном Степановським. Фахівці поки що утримуються від оприлюднення подробиць: на місці аварії повинна побувати експертна група. Лава ще завалена, тож дістатися епіцентру неможливо.

Врятовані гірники, з якими я поспілкувалася в обласній лікарні професійних захворювань, в один голос стверджують, що в першу ніч не спали взагалі: далися взнаки наслідки сильного стресу.

«До такої ситуації я потрапив уперше, хоча на шахті імені Скочинського вже дванадцятий рік, — розповів підземний електрослюсар Дмитро Кийко. — Аварії ніщо не віщувало: все крутилося, їхало, як належить. І раптом — жахнуло по-серйозному. Суцільна чорна завіса, нічого не видно. Я перебував на розподільчому пункті. Це ніби серце дільниці: там сходиться вся інформація, все обладнання. Включилися в саморятувальники, кинулися до лави — все запечатане вугіллям. Там моя ланка залишилася, четверо людей. І ще один хлопець».

Шахтарі відзначають раптовість аварії. Запевняють, що під землею були задіяні всі засоби безпеки: датчики метану, сланцеві заслони, гідророзрихлювання вугільного пласта. «У нас усе чітко: якщо викид якийсь, газовий рівень піднімається, то вибиває напругу повністю, — пояснює Дмитро Кийко. — І в диспетчера це одразу висвічується. Я схопився за телефон, а з поверхні диспетчер уже питає: «Що у вас трапилося?». Є ознаки раптового викиду: відскакують шматочки вугілля від пласта, іде різке газовиділення, потріскування, пласт може змінити свій колір із чорного на матовий. Так от, жодних таких ознак ми не помітили. Тому він і називається —раптовий викид. А чому — це нехай комісія розбирається». Прохідник Віталій Дмитренко додає, що досвідчений гірничий майстер Олександр Авдєєв добре організував людей, аби ті виходили на поверхню. Сам майстер узяв резервні дихальні апарати і попрямував до лави, де залишалися потерпілі гірники. На жаль, дістатися до них було неможливо.

Підземний електрослюсар Геннадій Марценюк серед потерпілих від аварії опиняється вдруге. Рік тому його, непритомного, врятував товариш по дільниці Анатолій Калита. Цього разу електрослюсар вийшов на поверхню самостійно.

«Коли струмінь «перевернувся», всі зрозуміли, що стався викид, — пригадує співрозмовник. — Пішло тепле повітря, прилади почали «зашкалювати». І пролунав гуркіт. Будь-який досвідчений шахтар знає, що це — викид, що треба включатися в саморятувальник і тікати». Гірник важко переживає загибель товаришів. «Ми думали піти на цвинтар на роковини аварії 8 червня минулого року, пом’янути хлопців. І ось той, хто повинен був принести квіти, Сергій Шаталов, загинув».

Геннадій Марценюк каже, що після одужання не повернеться до шахти імені Скочинського. Хоча й не знає, на які гроші житиме його родина, де батько — єдиний годувальник.

«Чому я іду з шахти? Бо найбільше боюся, що такі викиди — закономірність. Особливо на другій західній лаві. Якби ви знали, в якому я підвішеному стані! У мене двоє дітей, 11 і 14 років. Дружина займається вихованням і домом. Я спеціально зробив, щоб моя дружина не працювала, бо дітям потрібен постійний догляд. Донька навчається в музичній школі, син — у художній. Вони живуть у Краматорську, я працюю в Донецьку. Свого часу працював у Краматорську — платили продуктами. Мішок борошна, мішок цукру на місяць. І двоє маленьких дітей. Тому й пішов на шахту. Дев’ять років, слава Богу, ми жили нормально. Старався з усіх сил. А зараз — кому потрібен я і кому потрібні мої діти? Чесне слово, нікому».

Дмитро Кийко розповів, що заробляє 6,5—7 тисяч гривень «брудними» на місяць. Дільниця, де сталася аварія, вважається однією з кращих: завдяки виконанню плану тут високі заробітки.