Болонський процес у контексті інтересів держави і громадян

До протестних заходів останнім часом долучилися і студенти. Так, у Відні студенти (в тому числі українські) обговорювали питання мобільності, перегляду візового режиму між країнами, розвиток соціального простору. Говорили про те, що не всі пріоритети БП вдалося реалізувати, про відсутність незалежних агентств контролю якості освіти. Підкреслювали, що інтерпретація БП на місцях не відповідає реальним європейським цінностям і тенденціям (гадаю, України це стосується найбільше).

Студенти також наголосили на необхідності активізації їхньої участі в процесах управління вищою освітою.

Зазначу, критика була скерована не проти процесу, а за його якісний розвиток.

Доречно згадати відомий вислів Моріца Гунцігера: «Задоволений життям той, хто сам впливає на життя».

Вважаю, аналізуючи БП та його наслідки в Україні, не слід використовувати оцінку «погано — добре». У кожній новації є позитив і негатив.

Згадаймо характер дискусій щодо реформ національної освіти до приєднання України до БП (2005 рік) і після.

Знаю з власного досвіду, що починаючи з 1991-го, а то й з 1986-88 років в Україні реалізовувалися реформи, що проводилися і в країнах Європи. Наприклад, почався пошук механізмів спрощення переходу студента з одного ВНЗ до іншого. Таким чином, ми прагнули досягти мобільності. Це дало нам змогу підписати у 1998 році Лісабонську угоду про визнання кваліфікацій на теренах Європи. Наші студенти формально отримали права ровесників з інших країн.

В Україні запроваджувалися елементи контролю та забезпечення якості освіти, що було дуже важливим в умовах збільшення кількості навчальних закладів, особливо приватної форми власності. Крім цього, вводилися процедури ліцензування та акредитації навчальних програм, спеціальностей і ВНЗ загалом, створено Вищу акредитаційну комісію України (до цього наших дисертантів атестував ВАК Росії).

Вирішувалася також проблема скорочення терміну адаптації випускників до вимог ринку праці, розширення профілю підготовки фахівців з вищою освітою. Як один з напрямів вирішення цих проблем, активно розглядалася ідея двоступеневої вищої освіти та введення рівня бакалавр.

До речі, такі спроби були ще за часів УРСР, старше покоління пам’ятає спроби запровадження розподілу студентів після четвертого року навчання, що на думку авторів ідеї давало їм можливість отримати практичні навички, адаптуватися до майбутнього місця роботи або обрати новий профіль діяльності після закінчення університету. Як бачимо, це збігається з ідеєю БП щодо введення рівня кваліфікації бакалавр. Інша справа, що у нас цей рівень існує значною мірою формально, дає привід для критики.

Істотні зусилля докладалися для впорядкування переліку спеціальностей вищої освіти за рахунок укрупнення профілю підготовки (на той час перелік налічував 432 спеціальності, багато з яких було типу «інженер спортлото») і підвищення мобільності випускника бакалаврату, введення програми навчання магістра та збереження практично скерованих навчальних програм підготовки на п’ятому році навчання. Одне слово, і тут за умов творчого прочитання рекомендацій БП студенту надавалися додаткові можливості вибору змісту навчання відповідно до своїх уподобань, здібностей та кар’єрних планів.

На жаль, корпоративні інтереси представників окремих українських ВНЗ та складні процеси пошуку змісту та обсягів викладання блоку соціально-економічного і гуманітарного циклів підготовки (а вони супроводжувалися протистоянням представників загальноосвітніх та профільних випускаючих кафедр у боротьбі за навчальні години), фактична байдужість представників ринку праці, багато з яких боролися за виживання у непростих умовах перебудови економіки і виробництва, призвели до формалізації цієї перспективної диверсифікації навчальних програм.

Ще до Болонського процесу відпрацьовувалася ідея інтеграції у ланці наука — освіта — виробництво.

Наведений перелік зробленого ще до приєднання до БП добре корелює з доболонськими процесами в Європі, до інтеграції з якою так прагнула тоді і прагне зараз Україна.

Слід зауважити, що з усіх питань упровадження нововведень доводилося долати істотний опір окремих представників академічної громади. До речі, за великим рахунком, це мало і позитивний вплив на зміст конкретних розробок і рішень. Та багато з опонентів за аргумент просто використовували тезу, що наша освіта найкраща, нічого змінювати не потрібно. Однак це, по-перше, було правильним десь наполовину, а по-друге, інша частина студентів, викладачів, науковців вважали, що молода держава має включатися в європейські і світові процеси реформування освіти і теж критикували чиновництво, але за нерішучість і зволікання.

Міністерству освіти і науки постійно в цьому дорікали, розцінюючи нашу неучасть, як невизнання Європою досягнень вітчизняної вищої школи. Між іншим, дорікали справедливо, якщо враховувати стан нашого ринку праці та процеси глобалізації, створення міжнародних корпорацій та міжнародного ринку праці. Це примусило керівників галузі розпочати процес зближення навчальних планів та систем модульно-кредитної та рейтингової оцінки досягнень студентів із принципами побудови кредитно-трансферної системи обліку та оцінки роботи студента. Вже тоді (2001 рік) ставилося питання запровадження додатку диплому, який був би зрозумілий для закордонних експертів та університетів. Зараз його названо додатком до диплома європейського зразка, який вважається одним із трьох основних документів, необхідних для входження до європейського простору вищої освіти.

Минав час, освітянська громада працювала над основними питаннями реформування, а краще сказати, — модернізації вітчизняної вищої школи, використовуючи досвід передових країн, зберігаючи кращі вітчизняні традиції та надбання. Зроблене і стало перепусткою до БП.

Однак це не припинило потік неконструктивної критики. Тепер її фабула базувалася на тезі: навіщо Україна приєдналася до БП? Робилися закиди щодо уніфікації систем освіти, зростання небезпеки відпливу мізків з України. До того ж в більшості випадків критики не згадують про ситуацію із працевлаштуванням випускників, їх забезпеченням у соціально-побутовому плані, перспективами кар’єрного зростання, конкурентоспроможністю на внутрішньому ринку праці, який значною мірою вже набув ознак міжнародного. Чи не ці чинники змушують нині кращих випускників шукати кар’єру за кордоном?

Не акцентують критики увагу й на тому, що заможні держави крали і «крастимуть» таланти, створюючи їм належні умови і те, що проблема відпливу мізків існує у більшості розвинених країн Європи.

Виникає закономірне запитання: а що є дійсною причиною такого явища в Україні? Вважаю, передусім — незадовільний стан ринку праці та його взаємодії з системою освіти, а потім вже як похідна цього та масовості освіти — проблема відповідності змісту підготовки потребам роботодавців і самих студентів.

Можу стверджувати, що ні Національна академія, ні галузеві академії наук, ані університети поки що нездатні заохотити талановитих випускників до наукової діяльності. Чи винен у цьому Болонський процес?

У чому ж креативність і користь БП у сучасному його варіанті для кожного з названих суб’єктів?

Для держави загалом входження до БП можна оцінювати як один з важливих кроків на шляху до Євросоюзу. Крім цього, процес розвивається на основі досліджень і практики кращих європейських фахівців із країн-учасників і ці ідеї, після адаптації до українських традицій та реалій, можуть використовуватися при визначенні стратегії модернізації освіти в Україні для потреб самої України. Випускник українського університету тепер зможе пояснити в Європі і довести, яку кваліфікацію він отримав і що він може робити.

У комплексі з додатком до диплома європейського зразка та упровадженням кредитно-трансферної системи важливе значення для модернізації системи освіти має підготовка національної рамки кваліфікацій (НРК), що узгоджена із рамкою кваліфікацій для європейського освітнього простору, а в подальшому із рамкою кваліфікацій для навчання протягом усього життя. Такий підхід надасть молоді можливість свідомо обрати програму навчання і знати, що він має право чекати та вимагати від закладу освіти, щоб бути мобільним і затребуваним на ринку праці, або змінити програму навчання чи ВНЗ, скориставшись трансфером навчальних кредитів, що передбачено БП. А це — одне з найактуальніших на сьогодні питань для випускника, адже дедалі менше стає постійних місць праці на все життя.

Однак досягнення бажаної мобільності студентів буде реальністю, якщо ми зможемо подолати формалізм у впровадженні кредитно-трансферної системи та забезпечити пріоритети інтересів тих студентів, що прагнуть отримати знання в кращих навчальних закладах, а не просто у будь-який спосіб стати власником будь-якого диплома.

Окрім цього, органи державного управління повинні створити умови і надати пріоритети державної підтримки тим університетам, що вже досягли високих результатів і здатні забезпечити сучасний рівень якості освіти, а не розпорошувати кадрові та матеріальні ресурси серед численних малопотужних ВНЗ.

Як один із представників України на багатьох міжнародних семінарах, засіданнях групи підтримки БП, можу стверджувати, що механізми і цілі процесу корисні для української вищої школи і студентства. Проте сьогодні, через неналежний рівень законодавчого і фінансового забезпечення впровадження Болонського процесу та формального виконання багатьох рекомендацій БП, за відсутності стимулювання викладачів та й ВНЗ у цілому до творчого пошуку ми не досягаємо відчутного для студента результату. А це зводить нанівець досить ефективні рішення і дає підстави для неконструктивної критики.

Зокрема, це стосується тієї частини академічної громади, яка вважає, що нічого не слід змінювати і що всі проблеми можна вирішити тільки шляхом збільшення фінансування галузі.

Болонський процес розвивається складно не тільки у нас, а й у багатьох країнах Європи. Очікувалося, що Конференція європейських міністрів (2009 рік) стане прологом до завершальної стадії процесу побудови спільного європейського простору, який планувалося завершити до 2010 року. Однак учасникам довелося робити інші акценти та констатувати наступне: «Цілі, викладені в Болонській декларації, залишаються в силі і сьогодні. Оскільки не всі завдання виконано, повне і належне виконання їх на європейському, національному та інституціональному рівнях потребують зростання темпів та зобов’язань на 2010 рік».

Міністри підбили певні підсумки, а також встановили пріоритети на наступне десятиліття. Це означає, що дата завершення створення спільного європейського простору відкладається до 2020 року.

На мою думку, у цьому є здоровий глузд, якщо враховувати розмаїття підходів до вирішення складних проблем та істотну різницю вихідних умов, а отже, і темпів впровадження БП у різних країнах.

У нас є час, щоб переосмислити зроблене і визначити стратегію творчого впровадження досвіду для створення сучасної конкурентоспроможної системи вищої освіти, що повинна насамперед максимально відповідати інтересам українського суспільства. Проте діяти по-новому нам слід починати вже сьогодні.

Київ.