Про приватизацію. Та її наслідки

Найповніше ефективність приватизації можна охарактеризувати показником рентабельності. Наведемо її динаміку.

Як бачимо, зі зростанням частки приватної власності рентабельність падає, а коефіцієнт кореляції між ними за 1992—2005 роки становить -0,86 (зауважимо, що з 2006-го дані про основні фонди стосовно форм власності у статистичних щорічниках не публікуються).

ВВП у 2009 році через це та низку інших причин упав порівняно з 1990-м більш як на 40 відсотків.

Чому це відбулося й, вочевидь, відбувається? Здається, що для цього є низка причин і теоретичних, і практичних.

Заведено вважати, приміром, що приватна власність (ПВ) більш ефективна, ніж державна (ДВ). Чому? Здається, причин декілька.

По-перше, необґрунтоване перенесення ефективності індивідуальної приватної власності (ІПВ) на колективну (акціонерну). Це пов’язано з тим, що ПВ може бути ефективна не у всіх випадках, а тільки якщо власник і працівник виступають в одній особі, Тобто за ІПВ. У цьому разі основні функції управління (обліку, стимулювання тощо) можуть спрощуватися. Але ефективність виробництва може бути втрачена через втрату спеціалізації виробником. Може виявитися, що за ІПВ власникові доводиться бути «і шевцем, і женцем...», тоді продуктивність праці знизиться (як обсяг робіт, так і їхня якість).

З огляду на це багато хто з нас перспективи спрощення обліку, контролю, стимулювання за ІПВ переносять на АТ, пропускаючи, що функції управління різко зростають. І виграє той, хто має ефективнішу систему управління, в тому числі й має у своєму розпорядженні висококваліфікованих топ-менеджерів. А хто володіє підприємством — рантьє, інший приватний власник або держава, — не має особливого значення, адже й ті, й ті вдаються до допомоги знову-таки топ-менеджерів.

По-друге, нерівноправність форм власності. Це пов’язано з тим, що власників ПВ менше обмежують державні органи. Особливо у сфері ціноутворення. Ціни ж на продукцію державних підприємств (ДП) часто обмежуються директивно. Наприклад, у 2008 році було ухвалено урядом рішення не підвищувати тарифи на електроенергію, вироблювану на ДП, для 111 металургійних і хімічних підприємств. І таких прикладів багато.

По-третє, теоретично неясно досі, які підприємства слід приватизувати? У провідних спеціалістів немає єдиної думки. Більше того, колишній голова ФДМ думав, що варто приватизувати збиткові підприємства, а новий, навпаки, вважає за необхідне «забирати в держвласність підприємства-банкрути». Неясно, що вважати стратегічним підприємством і чи потрібно його приватизувати. Укртелеком, Турбоатом, ОПЗ, Луганськтепловоз, вугільні шахти, хлібозаводи, санаторії — це стратегічні об’єкти чи ні? Щоправда, є перелік об’єктів, заборонених до приватизації, але він постійно коригується за схемою «сім п’ятниць на тиждень».

По-четверте, не визначено, що вигідніше: продати підприємство й поповнити бюджет разово чи поповнювати бюджет за рахунок дивідендів регулярно. Не вивчено питання, в яких випадках ефективна тимчасова приватизація — оренда. А оренда має низку сильних сторін і була б хорошою підмогою для приватизації тих об’єктів, доцільність яких не цілком зрозуміла. На випадок чого — все легко повернути на круги своя.

Не випадково один із відомих західних економістів, нобелівський лауреат Д. Стігліц пише: «Що стосується повсякденної діяльності «Бритіш Петролеум» (до 1987 року більш як половина акцій належала державі), поведінка її не набагато відрізняється від будь-якої іншої транснаціональної нафтової компанії». Це підтверджується й таким велетнем, як «Криворіжсталь», котрий практично не поліпшив свою роботу після приватизації: якщо до продажу в 2005 році його прибуток становив 2,4 мільярда гривень, то в 2008-му — 2,5, а в 2009-му — 1,8. Це й не дивно, тому що система управління підприємством залишилася стара, хіба що поміняли українського директора на французького — Жана Жуе.

Якщо навіть ми захочемо орієнтуватися на Захід, то виникає запитання: на який Захід? Якщо на Австрію, то 75 відсотків важкої промисловості її перебуває в державній власності, а якщо на США, те там частка ДВ у тих само галузях трохи менша — від 25 до 75 відсотків. Частка ДВ у Швеції становить 50, а в Данії — навіть 60 відсотків.

Крім теоретичних причин, чому кульгає ефективність цих підприємств, є й чимало, пов’язаних з особливостями України в перехідний до ринкової економіки період. Більше того, здається, що основна причина неефективності приватизації в Україні пов’язана саме з особливостями ринкової економіки України. Насправді ринкова економіка жорстоко пожартувала з нами, тобто з ефективністю приватизації. За ринкової економіки підприємець прагне заробити максимум прибутку за мінімальний час (що в принципі нормально). Але це можна зробити різними способами, в тому числі й модернізацією виробництва. Проте модернізація потребує грошей і часу. А чи немає простіших способів заробити мільйони, які використовуються нині в Україні? Гадаю, є.

Наведемо деякі з них. Можна здати на металобрухт завод, якщо виробництво нерентабельне. Наприклад, так вчинили з цукровим заводом у Городенці (Івано-Франківська область), котрий два роки не працював. З Мелітопольським верстатобудівним заводом (МеВЗ) і багатьма іншими. Або просто вкрасти. Наприклад, із Барвенківського машинобудівного заводу вивезли з грудня 2009 року 25 «КамАЗами» лиття. Куди пішов метал, хто одержав за нього гроші, невідомо.

Можна просто привласнити прибуток рентабельних підприємств за допомогою дивідендів. Наприклад, на СевГЗК весь фонд оплати праці 2008 року становив 340 мільйонів гривень, а дивіденди — 380.

Можна привласнити частину прибутку «материнських» підприємств за допомогою малих підприємств шляхом заниження цін на продукцію. Останні продають її за ринковими цінами, а надприбутком діляться з «материнськими» за допомогою «відкату». Наприклад, на одному із заводів виробляли легкі ковші для сипучих матеріалів на експорт, у Грецію. «Замовник» платив підприємству по 350 гривень за виріб. А потім з’ясувалося, що ці ковші перепродували у Францію за гарну валюту. Їхнє виготовлення стало збитковим. У такий спосіб нерідко підприємства доводять до удаваного банкрутства, а потім за заниженою ціною приватизують. Наприклад, два українські санаторії на території Росії доведено до банкрутства. Або той само результат досягається за рахунок отримання кредитів, які під тими або іншими приводами не повертаються, а «прихватизуються». Наприклад, визнаний банкрутом молокозавод, що тримався лише завдяки банківським кредитам «Промінвестбанку». Зауважимо, що часто для більшого збереження «зароблені» гроші вивозять в офшорні зони.

Є «аномалії» і під час визначення ціни приватизованих підприємств. Наприклад, дроблення підприємства з метою виділення неефективної їхньої частини й залишення державі в «нагороду» збиткових цехів і підрозділів. Скажімо, на базі підприємства створюється 21 компанія. Чудово реалізований середньовічний принцип «розділяй і пануй». Заниження цін приватизованих підприємств через скорочення тими або іншими прийомами кількості конкурентів. Цьому сприяє комерційна таємниця, іноді навіть працівникам підприємства невідомий їхній власник. Зауважимо, що приватизація за мільйони, навіть мільярди гривень — чудові кошти для відмивання грошей, з яким ми нібито боремося. Причому ці гроші часто надходять з-за кордону. Улюблене місце цих коштів — така «велика» держава, як Кіпр. Зрозуміло, що це гроші, приховані новими українцями або новими росіянами подалі від «гріха».

Крім того, немаловажну роль грає те, що в нових українців відносно мало грошей у порівнянні із західними бізнесменами. Наприклад, «Криворіжсталь» була куплена своїми за 4 мільярди гривень, а західними — за 24 мільярди гривень, тобто в 6 разів дорожче.

Одержало широке поширення рейдерство. Прикладів тьма. Один з останніх «рейдів» — захоплення книгарні «Сяйво» у Києві. Зазначимо, що це стає можливо завдяки рішенням і, особливо, багаторазовим перерішенням судами справ. Це свідчить про відсутність чистоти у приватизації.

Анархії у приватизації сприяє також слабкий контроль із боку ФДМ за інвестиційними зобов’язаннями (ІЗ). Наприклад, повідомлялося, що Чорноморський суднобудівний завод зменшив ІЗ. А які санкції за це йому були — невідомо. Або відзначалося велике невиконання ІЗ власниками Запорізького алюмінієвого комбінату — будівництво аналогічного підприємства в Харківській області. І що ж? Нічого. Власники констатували, що потреби у ньому вже немає.

Велике поширення мав обхід заборони на приватизацію за допомогою оренди. Наприклад, Іршанский у Житомирській області та Вільногірський на Дніпропетровщині гірничо-збагачувальні комбінати до останнього часу перебували в оренді. Мабуть, якщо їх не буде виключено зі списків підприємств, приватизація яких не передбачається, то оренда збережеться. Вигідні підприємства для «прихватизаторів».

Отже, приватна власність не показала себе в умовах України скільки-небудь ефективною, і поспіх із подальшою приватизацією майна, що залишилось (менш як 50 відсотків) не виправданий.