Цей край ще називають Швейцарією. І недарма. Він напрочуд мальовничий, нагадує передгір’я Карпат. Екологічно чистий, з багатими історичними та культурними традиціями. Не надто придатний для землеробства (більше половини земель з ухилом 7—13 градусів), зате має великі можливості для розвитку тваринництва, переробної промисловості. Потенціал району зуміли оцінити іноземці. Зокрема, і швейцарці. Наразі він розкритий лише на якусь дещицю. Про те, як запустити цей механізм, у тім числі з допомогою місцевого самоврядування, і йшлося під час зустрічей у районі.
Так господарювали діди-прадіди. Нас навчать швейцарці?
Тут створено чимало спільних підприємств і в аграрному секторі, і в промисловості. Привели сюди іноземців здебільшого місцеві ініціативні люди. Поїздивши по закордонах, вони іншими очима подивилися і на перспективу рідного краю. Сприяє цьому передусім Бережанський агротехнічний інститут, який тісно співпрацює з навчальними закладами Європи, відправляє студентів на стажування у фермерські господарства. Часто бувають за кордоном і викладачі. Саме з ініціативи викладача вузу Івана Бойка у селі Потутори виникло спільне україно-швейцарське товариство з обмеженою відповідальністю «Жива земля», яке запроваджує методи органічного господарювання. Вони нині, якщо можна так сказати, дуже модні в Європі. Уряд Швейцарії фінансує такі проекти, розуміючи, яку загрозу генофонду і навколишньому середовищу несуть так звані інтенсивні методи обробітку землі, іншими словами — хімізація. Іван Євгенович зізнається, що нелегко було заманити швейцарців в Україну. Адже в основному іноземці йдуть до нас за швидкими прибутками, а тут поки що лише збитки. Але треба ж колись навчитися господарювати з користю для себе і для землі.
Зрештою, чогось кардинально нового у цьому немає. Так господарювали наші діди-прадіди, батьки — вже трохи по-іншому, а теперішнє покоління не дуже замислюється над тим, що само споживає і чим землю годує. Чи не час схаменутися? «Жива земля» починала з 90 гектарів, нині має 350. Чимало селян, дивлячись, як дбайливо ставляться до землі у цьому господарстві, хочуть передати їм в оренду свої наділи, але змушені чекати, коли закінчаться терміни договорів з іншими орендарями. Поле тут заправляють тільки органікою, вирощують пшеницю, овес, жито, ячмінь, гречку. Мають сімнадцять корів, годують їх органічними кормами без будь-яких добавок. Поставляють молоко у місцевий тубдиспансер і санаторій, продають у Бережанах на ринку. Люди стають за ним у чергу. Доглядає за худобою подружжя Емма-Марія і Мануель Вольфери. Поруч бігає їх синок Піус. Хлопчикові два з половиною роки, ровесників поруч немає, бо ферма і колишній будинок тваринника, де швейцарці обладнали собі житло, на околиці села, тож малий бавиться з телятками. Молоді люди поселилися тут трохи більш як рік тому, намагаються говорити українською. Поки що виходить не дуже, тож порозумітися нам допомагає механік господарства Василь Сновида, котрий кілька років стажувався в Австрії і Швейцарії, тож непогано володіє німецькою. Емму-Марію, наприклад, турбує, що українські батьки не знають, чим насправді годують своїх дітей. Продукти у нас належним чином не маркуються, немає спеціальних магазинів для екологічно чистої продукції, яка за кордоном значно дорожча від вирощеної за інтенсивними технологіями. Щоправда, крига потрохи скресає. Іван Бойко каже, що торік вже почали з’являтися магазини з такими продуктами у столиці та інших великих містах, готуються відкрити його і в Тернополі, можна придбати «органік» і через Інтернет. На жаль, поки що в Україні мало цікавляться цією проблемою, принаймні у «Живу землю» ніхто з наших олігархів не забажав вкласти жодної гривні. Та й в уряду поки що не дійшли до цього руки, випуск екологічно чистої продукції не стимулюється.
Недавно створене спільне австрійсько-українське сільгосппідприємство «Ауса», як розповів заступник голови райдержадміністрації з аграрних питань Михайло Левицький, також має намір запроваджувати органічні методи вирощування сільгосппродукції. Перейти до нормальної сівозміни тут вирішили через гречку. Тож послідовники у «Живої землі» з’являються. Спільне україно-британське сільгосппідприємство «Лендком-Юкрейн», взявши в оренду більш як 5 тисяч гектарів, застосовує інтенсивні методи вирощування ріпаку, ярої пшениці, кукурудзи. Тож місцеві аграрії (у районі на плаву до десятка сільгосппідприємств) мають приклади різного підходу до землі. Вибір за ними.
У господарствах району всього 396 голів ВРХ, 170 з них — корови. Колись один колгосп мав у кілька разів більше. Але й тут потрохи відбуваються зміни. Повернувшись із стажування в Данії, колишній студент агротехнічного інституту ремонтує приміщення ферми у селі Літятині, де планує розмістити 50 корів. Головне — почати. Михайло Теодорович бачить перспективу району саме у розвитку тваринництва, вирощуванні кормових культур (так було у 80—90-ті роки), а також у переробній промисловості. До речі, консервні заводи, зокрема з переробки зеленого горошку, також поступово відроджуються. Гірша ситуація з маслозаводом, який простоює через нестачу сировини, макаронною фабрикою.
Інвестиції не лише зовнішні,а й внутрішні
Щодо промисловості, то гордістю району донедавна був склозавод, який давав до місцевого бюджету найбільше надходжень. Продукція добре розходилася в Україні, відправляли її й на експорт. Колектив зменшився мало не у десять разів. Дуже жаль, адже тут працювали справжні майстри-склодуви, художники. Нині він фактично не працює. Щоправда, тут реконструюють печі, намагаючись зменшити витрати газу, і сподіваються відновити виробництво. Схожа ситуація на Рогачинському склозаводі, який випускав банки для консервування. Тепер тут переорієнтовують виробництво на випуск пляшок. Не гають часу і на Підвисоцькому вапняному заводі, де також модернізували печі, придбали нову потужну техніку, готуються виготовляти сухі суміші. Цегельний завод «Керамік» був лідером з випуску цегли в області. Через кризу в будівельній галузі у нього також проблеми.
З усіх сил тримається на плаву ЗАТ «Потуторський деревообробний завод». Уся стіна у кабінеті директора Вадима Костюка завішана дипломами. Продукція підприємства, а це паркет з дерев твердих порід, здобула нагороди багатьох конкурсів, донедавна мала чималий попит в Україні. Відправляли її і в Росію, Молдову, Німеччину. З уповільненням темпів будівництва настали нелегкі часи і для цього підприємства, у нього квартальний запас продукції. Вимушену перерву тут використовують для модернізації лінії, оновлення обладнання. Вже три роки підприємство обходиться без газу: сушильні камери працюють на відходах виробництва, ними ж опалюється адміністративний корпус, цехи.
Кілька років тому у деревообробного заводу з’явився потужний конкурент — спільне україно-іспанське підприємство «Санза-ТОП» у Бережанах. Виконавчий директор Немесіо Чавес Гонсалес каже, що тут працює сто чоловік, середня зарплата — 2,7 тисячі гривень. Річний обсяг продукції, а це заготовки для меблів, паркету — 20 мільйонів гривень. Іспанці не проти налагодити і випуск готової продукції, але є фінансові труднощі. Держава не повернула підприємству 1,5 мільйона гривень ПДВ. Газу тут також не використовують: котли працюють на відходах деревини. Є проблеми і з сировиною. Річ у тім, що підприємство використовує лише дуб, а його на Тернопільщині дедалі менше, доводиться заготовляти у сусідніх областях. У районі гордяться, що зуміли залучити іноземні інвестиції, що є робочі місця, люди мають непогану зарплату, район — спонсора. Усе справедливо, але мене не переставало мучити запитання: невже ми такі недолугі, що самі не можемо відправляти на експорт заготовки, не кажучи про готову продукцію? З молотка йдуть столітні дуби, яких у нас і так небагато.
Разом із заступником голови районної ради Василем Соломком ми побували на святі прощання з букварем у Потуторській школі. Першачків лише троє, тож на допомогу їм прийшли учні молодших класів. Ходили б дітки з навколишніх сіл, але немає шкільного автобуса (на весь район їх лише два). До слова, цього року школу закінчує 38 випускників, четверо з них претендують на медаль. Гадаю, коментарі щодо демографічної ситуації зайві. Педагогічний колектив очолює депутат районної ради Ольга Поляк, тут працює одинадцять вчителів вищої категорії, учні постійно виборюють призові місця на районних, обласних олімпіадах. У школі з допомогою випускників створено чудовий музей. Є навіть стародруки, передані церквою. Тут сильні національні, патріотичні традиції. Поруч — знаменита гора Лисоня, де воювали січові стрільці. Дітям дають не лише міцні знання, а й закладають підвалини духовності й моралі.
Щоб повірити в силу місцевого самоврядування, треба мати такого голову
Віддалене від райцентру село Тростянець вражає красою: вкриті лісом пагорби, луки, чималий став... Чим не Швейцарія? Невелике (всього 142 двори, майже 50 з них вже опустіли), але чисте та охайне. Пам’ятник Шевченкові, повстанцям, голодомору, знак тверезості, капличка, Хресна дорога... Усе це з’явилося з ініціативи сільського голови Ганни Білоус. І хоч жінкам не заведено лічити літа, але життєлюбству, енергії цієї жінки, котра вже десять років могла відпочивати на пенсії, можна тільки позаздрити. Сільським головою вона (з невеликою перервою) з 1988-го. Приблизно тоді ж почали будувати у селі школу. Доки був колгосп, будівництво сяк-так велося, а далі все завмерло. Головиха обійшла не один кабінет у Києві, Тернополі, Бережанах, але таки вибила кошти, і на початку 2000 року школу в селі відкрили. Садочок, щоправда, тоді не докінчили. Зробили це торік, коли саме у цьому селі створили перший і поки що єдиний у районі дитячий будинок сімейного типу. Ініціатором була Ганна Антонівна. Колишня вчителька на роль батьків вибрала своїх учнів: Галину та Володимира Клачків. Маючи троє своїх діток, вони взяли на виховання ще сімох. Матір великого сімейства я спершу прийняла за старшу сестру, такий молодий вона має вигляд. Невдовзі родина поповниться: Галя чекає маля. Аура у цьому домі тепла й щира. Варто послухати дітей — і все стає зрозумілим. Найменший Михась із захопленням розповідає, як він таткові допомагав колоти дрова. Послухати — батько ніяк не впорався б без нього. А якщо серйозно, то Ганна Антонівна, частий гість у цьому домі, не втомлюється наставляти батьків великого сімейства, щоб привчали дітей до сільської праці. Тут тримають корову, поросят, курей, обробляють город. Усе своє, свіже.
Народний дім, бібліотека доглянуті що ззовні, що всередині, не в кожної господині вдома така чистота, а головне — тут відчувається життя. Діють хор, народний фольклорний ансамбль «Журавлиця» (у ньому співає і головиха), драматичні гуртки. У ці дні сільські актори готують виставу за творами уродженця села письменника Лева Лотоцького з нагоди його 160-річчя. На прем’єри збираються усім селом. Ганна Антонівна не соромиться взяти пакет і зібрати папірці чи пляшки вздовж дороги, але після того вже стараються не смітити. Бере косу і косить траву у громадських місцях. За свій рахунок зробила ремонт у сільраді, виділила кошти на Хресну дорогу, решту люди доклали. Каже, що має пенсію і зарплату, тому й ділиться. Сім містків, впорядковані сільські дороги — то також її заслуга. Вистояла, коли непрохані орендарі намагалися забрати у громади ставок. Тричі наїжджали, погрожували, але не пустила в село. Є де відпочити і рибалкам, і дітлахам, пластуни щоліта приїжджають. А який зелений туризм можна б розвинути, якби були доступні кредити... У голови чимало задумів. Запитую пані Ганну, чи буде балотуватися на наступних виборах? Вона заперечливо махає руками, нагадуючи про літа, сім’ю: чоловік, двоє дітей, четверо онуків, господарка... А якщо громада попросить? Більше б у нас таких голів було, то люди повірили б у силу місцевого самоврядування.
«Не варто вважати, що тут, на Заході, ми більші патріоти, ніж українці на Сході»
Голова районної ради Роман Висоцький також зі стажем: тричі обирався на цю посаду. Він каже, що таких ініціативних голів, як Ганна Антонівна, у районі чимало. Деякі працюють на виборній посаді по двадцять і більше років. Молоді голови також з ентузіазмом беруться за роботу, але обпечуться раз-другий, і опускають руки. Роман Костянтинович вважає, що не так важливо, будуть вибори до місцевих рад за пропорційною, мажоритарною чи змішаною системами. Головне — аби кожен виборець відчував відповідальність за свій вибір, починаючи з обрання сільського голови. Керуватися не родинними, конфесійними чи ще якимись мотивами, а тим, наскільки людина порядна і відповідальна, чи має моральне право вказати односельцям на недоліки. На його думку, виборам має передувати адміністративно-територіальна реформа, створення виконкомів районних рад. У найменшому селі нині є сільська рада. Для чого? Поляки (Бережанський район є побратимом Ключборзького повіту Опольського воєводства) у малих селах мають солтисів, які працюють на громадських засадах. Це найавторитетніші люди. Польські колеги, з якими дружать десять років, зізнаються: найбільший ефект держава отримала саме від реального місцевого самоврядування.
Ще одна пропозиція від районного голови. Він позитивно оцінює те, що у район приходять іноземні інвестори, але чому не шукати їх у своїй державі? Хіба запоріжці чи донеччани не могли б розвивати свій бізнес у тому ж Бережанському районі? Якби у них тут був свій інтерес, то вони автоматично ставали б патріотами цього краю. «На початку незалежності до нас на канікули приїздило чимало дітей із східних областей, — каже він. — Вони жили у сім’ях, разом святкували Різдво, співали колядки, пізнавали місцеві звичаї. Тепер їм за тридцять, найкращий продуктивний вік, варто б відновити ці зв’язки. Не треба вважати, що тут, на Заході, ми більші патріоти, ніж українці на Сході. Давайте вчитися одне в одного, усім разом — дорожити демократією і національною гордістю».
Бережанський район лише на 15 відсотків забезпечує себе власними доходами, решта 85 відсотків — державні дотації. За такої політики годі чекати реального місцевого самоврядування та ініціативи знизу. Для чого старатися, коли держава й так виділить кошти? Дарма, що їх вистачить лише на існування, а не на розвиток. Так довго тривати не може. На думку Романа Костянтиновича, запустити бізнес у таких районах, як Бережанський, можна стимулюючим податком. Скажімо, підприємства у столиці мали би платити 40 відсотків податків, в обласному центрі — 20, невеликих райцентрах — 15. Люди мали б робочі місця і не виїжджали масово на заробітки. Зрештою, раціональніше можна використати й кошти, зароблені за кордоном. Тепер їх вкладають у житло і освіту. Кожен третій безробітний в області — з вузівським дипломом, а в обласному центрі їх понад 70 відсотків. Хіба це нормально? Людям треба запропонувати цікаві проекти, у які вони могли б вкладати зароблені кошти. Але гарантом має бути держава. Один з варіантів — зелений туризм. Поляки кажуть, що те, що вони роблять власними руками, нам на 90 відсотків подарував Господь.
Навіть за часів Австрії, Польщі Бережанський край виділявся вільнолюбством, тут творили Маркіян Шашкевич, брати Лепкі. У Бережанах захищав інтереси українців відомий адвокат Андрій Чайківський, під його крило з’їжджалася творча інтелігенція. У Бережанах виник перший в Україні музей книги. Тепер в ньому буде й «Еволюція влади», написана журналістами «Голосу України». А нинішній рік оголошений на Бережанщині Роком батька й сина Старухів. Тимотей Старух був членом парламенту Австрії, членом польського сейму, активістом ЗУНР. Його син Ярослав — один з провідників ОУН.
Бережанщина, через яку проїжджаю мало не щотижня, відкрилася для мене новими гранями, коли пізнала її, так би мовити, зсередини. Гадаю, такі відкриття чекають кожного, хто побуває на цій живій благодатній землі, готовій відкрити свій потенціал кожному, хто щиро полюбить її.
Тернопільська область.
Фото автора.
