Талановиті — усі!
Олександра Івановича Митюка немає з нами вже 16 років. Але його досі згадують добрим словом усі, кому пощастило з ним працювати. Для мене, випускниці десятирічки, котра мала, на думку багатьох, нездійсненну та незбагненну для сільської дівчини мрію — стати журналістом, співробітники районки здавалися мало не богами, до яких не дістатися. До університету з першого разу не вступила, бо забракло «балів і надрукованих матеріалів», то деякий час працювала піонервожатою. Саме тоді доля підкинула подарунок — зустріч з редактором районної газети Олександром Івановичем Митюком. Сам він (неймовірно!) написав про це так: «На якихось зборах піонервожатих чи комсомольській конференції я слухав виступ старшої піонервожатої Зарудинецької середньої школи Валі Іщук, яка вразила мене логічною і простою, вільною мовою, не закутою в лещата попередньо написаної промови. Після коротенького знайомства запросив дівчину в редакцію і відразу запропонував їй роботу літпрацівника» (була тоді й така посада! — Авт.).
Не буду цитувати компліменти Олександра Івановича на мою адресу, скажу лишень, що коли я насправді щось умію робити в журналістиці, то багато чим завдячую саме йому. І тодішнім колегам, які мене, ще зелену, навчали не лише житейської мудрості, а й того, що, власне, є — газета. І не лише мене, а й інших «літпрацівників» без журналістської освіти, оскільки випускники журфаку не поспішали їхати в районки. Тому Олександр Іванович добирав колектив з випускників шкіл, молодих спеціалістів, які працювали в районі — вчителів, бібліотекарів або просто тямущих, навчаючи їх, як кажуть, рука в руку. Сам він написав про це так: «Приймали на роботу здібну молодь, випробовували, вчили, як могли. Не завжди, щоправда, потрапляли в «ціль» одразу, але деким можна пишатися». У його спогадах усі без винятку тодішні співробітники газети — талановиті: Іван Романюк, Петро Вовк, Анатолій Кащук, Іван Заїка, Василь Вацик, Віра Остапенко, Сергій Рейда, Геннадій Шкляр, Борис Остапенко, Галина Кругляк... І таки справді: Борис Остапенко видав збірку віршів, а Геннадій Шкляр — відомий письменник, котрий пише на теми містечкового життя.
Помилки в газеті були,є і будуть
Це його, Олександра Івановича, наука: газета — істина в останній інстанції після того, як справедливість не встановили сільрада, голова колгоспу, суд чи райком партії. Для нас це насправді багато означало, а передовсім величезну професійну відповідальність за друковане слово. Котре, як часто повторював наш редактор, може звеличити, а може й убити. Тому ганяв молодь, як сидорових кіз, вимагаючи точності фактів, викладених у матеріалах, і нещадно караючи тих, хто недоперевірив, чи повірив комусь на слово (догани та мінус три карбованці з гонорару!). «Помилки в газеті були, є й будуть, — казав він, — але давайте їх робити якомога менше, пам’ятаючи, що за ними — не лише повага й довіра читачів, а й чиїсь конкретні долі».
Було таке: один з літпрацівників написав у якомусь зв’язку про фронтовика, заслужену людину, що той, «на жаль, уже помер». Після того до редакції завітав він сам — здоровісінький: «З одного боку, дякую за замітку, бо навіть подумати не міг, як багато людей занепокоїлися моєю «смертю». Але я все-таки живий!» Неважко уявити, на які горіхи одержав від редактора автор замітки. Утім, він спробував виправдовуватися, мовляв, буває: «Що тут такого?». «Якщо хочете знати, що, то давайте надрукуємо, що ви померли!», — розгнівався Олександр Іванович. Такий аргумент переконав...
Але коли хто з нас видавав на шпальтах щось путнє, то були ми справжніми героями дня. Завдяки редактору, який так нахвалював писанину, ніби літпрацівник написав, щонайменше, збірку оповідань: ми всі були для нього талановитими! Що дорогого коштувало, адже він сам був для нас беззастережним авторитетом. Передовсім тому, що не лише умів писати, а й цінував написане навіть такими зеленими журналістами. І коли ми все-таки вступали на журфак, то радів цьому не менше від нас. Тоді мені уявлялося, що саме таким і мав бути справжній редактор газети. І нині — 40 років потому — ця думка не змінилася!
Олександр Іванович став першим у Ружині членом Спілки журналістів СРСР. Знову-таки — зі спогадів — дізналася, що він завжди стежив за нашими долями та професійними успіхами і пишався, що, випурхнувши з «Радянського села», його підопічні пізніше працювали в республіканських газетах, журналах і на радіо.
І лише зі спогадів, надрукованих нині, я дізналася, що Олександр Іванович починав з фронтової газети, працював у різних редакціях. Ось що він записав згодом: «Крім завдань, які любив давати редактор, убиваючи в зародку будь-яку ініціативу, я взяв під власну опіку літературний розділ районки, а потім офіційно керував літературним гуртком і випускав літсторінку, намагаючись побудувати її хоч раз на місяць винятково з матеріалів початківців-земляків».
Заголовки власноруч вирізував з лінолеуму
Олександра Івановича призначили редактором газети після того, як її попередній керівник — Анатолій Іванович Бондаренко переїхав до Києва. «Даючи згоду очолити редакцію районки, я попросив Олександра Лазаровича (перший секретар РК КПУ. — Авт.), аби мене не посилали на доїння корів, посівну, боронування тощо. Щоб редакційних працівників і поліграфістів не залучали до обробітку цукрових буряків, силосування та інших сільгоспробіт. Я не відмовлявся проводити звітно-виборчі збори в колгоспах і парторганізаціях, інших важливих заходах. Так домовились, і «перший» своєї обіцянки не порушував. У редакції, як міг, створював творчу обстановку, намагався, щоб газета була такою, як за Бондаренка, або схожою, чи навіть кращою...
...Кожен номер газети ми намагалися робити якомога кращим. До матеріалів літературного характеру або гарної свіжої думки я власноруч вирізував заголовки з лінолеуму. Змінили методику нарахування гонорару, завели в редакції дві книги: «Кращих матеріалів» і «Гірших матеріалів», що поліпшило ставлення працівників до виконання завдань, вияву ініціативи. Характерно, що Таран, який безпосередньо відповідав за газету як секретар райкому, в нашу діяльність не втручався прискіпливо, тільки нагадував, «що газета мусить бути більш партійною». Та на це я не дуже зважав».
У післямові до спогадів Олександра Івановича Митюка його син — учитель фізики Ружинської гімназії Віктор Олександрович Митюк написав: «З дитинства я спостерігав, як народжується газета, як дбайливо ставляться до свого витвору усі співробітники редакції і друкарні. У ті часи районна газета була важливим інструментом у житті району. Її роль була не просто важливою: часто її матеріали спричиняли серйозні зміни в житті багатьох людей. Достатньо було однієї критичної кореспонденції про керівника-грубіяна чи про вади в роботі, щоб поставити людину на «місце», або позбавити посади. Авторитет багатьох колишніх редакторів і літпрацівників здобувався добротними матеріалами, надрукованими в газеті. З нашої районки вийшло чимало журналістів — справжніх майстрів слова, які продовжували свій шлях в обласних і республіканських виданнях».
На знімку: журналісти «Радянського села» після чергового комуністичного суботника (редактор Олександр Митюк — четвертий ліворуч).
Фото надане газетою «Ружинська земля».
