В харківському видавництві «Фоліо» щойно вийшла дивовижна книжка — «Борис Гмыря. Дневники. Щоденники. 1936—1969». Робота величезна — на розшифрування та комп’ютерну обробку записів пішов, очевидно, не один рік. Упорядник та автор супровідних текстів — Анна Принц, президент Фонду Бориса Гмирі.
Гмиря — великий співак, рівний Шаляпіну, — так казали ті, хто міг порівнювати. Його життя неймовірне. Хлопець з Лебедина, що на Сумщині, вступив до консерваторії, коли йому йшов 31-й рік — і встиг стати зіркою світового виміру.
Гмиря — драматична легенда нашої культури. В час війни радянська влада залишила його в окупації — і потім довго дорікала йому за це. Мовляв, він співав для Гітлера. Сталін нібито сказав: «Що ж, тепер хай нам співає!»
Ці повороти його долі роблять особисті щоденники співака удвічі цікавішими для нас. Але щоденники Гмирі дуже своєрідні. Протягом трьох десятиліть він записував тільки те, що робив, і набагато рідше — те, що переживав. Таких сторінок відносно небагато. Як-от запис 1937 року, коли його квартирну хазяйку забрали чекісти, а його вигнали, бо «не можна жити на житлоплощі ворога народу». Або — враження від першого польоту на літаку. Або — як у нього на руках вмирала перша дружина. Напад смертельного буйства стався у неї у вагоні поїзда, й Гмиря всю дорогу тримав її й співав, щоб заспокоїти.
Решта записів — мов у бухгалтерській книзі: що співав, де співав. Як не співав або не репетирував — то й не писав, ніби не було про що. Неймовірно, але ця «бухгалтерія» читається з інтересом. Бо від неї віє подвигом галерника, який 33 роки з дня у день невтомно веслував, прикутий до галери свого таланту.
Вся книжка — майже 900 сторінок. Перші 150 — матеріали до його біографії, щедро ілюстровані унікальними знімками. Ще сотня сторінок — прецікаве листування Бориса Романовича з його другою дружиною Вірою Августівною (більшість листів публікуються вперше). Решта — власне, щоденник. З огляду на скупу економність записів, такий щоденник варто було б спорядити добрим науковим коментарем. Звісно, коментар зайняв би ще кілька років роботи й подвоїв обсяг книги (і, відповідно, її ціну). Мабуть, через те пані Анна Принц обмежилась коментарями вибірковими або й просто декоративними. Якщо вас цікавить якесь ім’я, згадане в щоденнику, — можна зазирнути до іменного покажчика наприкінці книги. Інколи це мало допомагає. Скажімо, Гмиря пише, що бачився з Гапочкою. В іменному покажчику є «Гапочка», без ініціалів — спробуй, здогадайся, що то не якась дівчина, а, здається, партійний функціонер товариш Гапочка. Деякі ж інші коментарі видаються, навпаки, надто розлогими й емоційними. Це стосується особливо коментування старих, втім, і досі живучих, звинувачень Гмирі — співав для фюрера чи ні? Вже відомо — не співав. Але от коментар: мовляв, попри все, «отношение Сталина (до Гмирі) было великолепным и достойным» (стор. 409). Бог їм суддя — але німці таки 1944 року прислали для Гмирі спеціальний літак, щоб «урятувати великого співака» від більшовиків. А Сталін у 1941 році просто покинув цього співака на поталу тим самим німцям. А потім забрав — як цінний трофей. Дуже «великолєпно». Зрештою, Гмиря сам вирішив свою долю і в обох випадках просто не захотів покидати батьківщину, й це справді «великолєпно». У підсумку, ці суперечності не применшують вагу книги, а роблять її живою й пристрасною, й ця пристрасть передається читачеві.
