У Дніпропетровському молодіжному театрі «Віримо!» відбулась прем’єра вистави за повістю Валентина Распутіна «Останній строк».
За вісімнадцять років існування у репертуарі театру «Віримо!» не було жодної випадкової або комерційної вистави для заманювання публіки. В цьому нема потреби, бо театр зростив свою публіку, виняткову, з неабияким художнім смаком.
Взявши для постановки прозу, режисер Володимир Петренко вкотре підвищив планку і, на мій погляд, цю висоту взято.
Прозу ставити важче, ніж драматургію, адже в прозі багато авторського тексту, який ризиковано скорочувати, бо зникає суть. Петренко нічого й не скорочував, навіть не ввів нового персонажа, так званого «від автора». Всі авторські уточнення, описання поділились між персонажами, що додало клопоту акторам. Тепер їхнє завдання полягало не лише в передачі характеру свого персонажа, а й у тім, щоб точно виміряти грань між героєм і оповідачем. Отже, на сцені поєднались два типи театру — психологічний та епічний. Деякі епізоди дисонують, в них умовність набуває побутового характеру, а «безумовне» переходить в умовність. Також тут є й фарсові елементи, як-от гротескний танок двох чоловіків напідпитку під гучну «фанеру» Вєрки Сердюки, — це ніби зовсім з іншої вистави.
У дійстві поєднано декілька тем. Перша закладена автором тексту: взаємовідносини у родині, між дітьми й матір’ю, братами й сестрами. Важко повірити, що близькі по крові люди настільки чужі й байдужі одне одному. Ось Люся (Олена Манжелей) — найважливіше для неї це статус у суспільстві, вона різка зі своєю старшою сестрою Варварою (Вікторія Литвиненко), бо та — простачка, ніколи не виїжджала з села. Так само відсторонений і Ілля — старший син (Володимир Косоног) — теж «міський» житель. Про своє дитинство і юність у селі Люся та Ілля воліли б ніколи не згадувати. Найважче Михайлові (Олег Шульга). Він господар дому, і мати Анна (Варвара Вороніна) живе у нього. Він її доглядає, а сам багато п’є. Але Михайло найвідданіший. Він — єдиний, хто не втік від хворої Анни в останню ніч її життя.
Друга тема — це протистояння двох світів. Сучасного, холодного, металевого хай-теку з віртуальними технологіями і природного життя на землі, без надмірностей цивілізації, але з теплом природних матеріалів. Цей конфлікт закладено сценографією (художник — Марія Пашкурова). Сцену поділено навпіл. Нижня — сільська дерев’яна хатка з простими меблями, де все без особливих зручностей, але приємне оку. І верхня, що ніби зросла на тій дерев’яній хаті, — це квартири Іллі та Люсі, з сучасною технікою, металевими, холодними конструкціями. Верхняя споруда неначе вдавлює, руйнує «земний» світ. Після смерті Анни дерев’яна балка, яка тримає всю споруду, падає — і холод поглинає природну матерію.
Своєю виставою В. Петренко надто безжально засуджує дітей, які цураються батьків. Вистава не дає надії виправити становище, виправдатись перед батьками. Залишається, повернувшись із театру додому, зателефонувати мамі й сказати: «Я тебе люблю...».
Дніпропетровськ.
На знімку: сцена з вистави «Останній строк».
