Чи легко бути автором в Україні?

До чого це я? А до того, що намагаюся знайти пояснення тому, що у нашій країні далеко не завжди платять авторські винагороди. Йдеться не про той гонорар, який я, автор, отримую за першу публікацію, за прийнятий до виробництва кіносценарій чи поставлений мною, режисером, фільм. З цим більш-менш добре, якщо зняти питання про розміри таких виплат (передусім у сфері, що фінансується з державної кишені). А от коли ми звернемося до практики виплат роялті, тут зовсім інша картина.

Роялті — це такий самий авторський гонорар, який сплачується за кожне повторне оприлюднення, показ, трансляцію твору. Ви показуєте мій фільм по своєму телеканалу й відтак мусите сплатити певний процент носіям авторського права. Коли йдеться про аудіовізуальний твір, то згідно з Законом України «Про авторські і суміжні права» (прийнятий Верховною Радою ще 1994 року) носіями таких прав є автор сценарію, режисер-постановник, оператор-постановник, художник-постановник і композитор. Зазначу, що подібний реєстр не є поширеним. Навіть у наших сусідів, росіян, у ньому немає художника і оператора. Підхід зрозумілий — автором вважається той, чий продукт може існувати поза основним «тілом» аудіовізуального твору. У сценариста — текст сценарію, у композитора — музика, у режисера — сам фільм як такий. Одначе у нас вирішили піти ліберальнішим шляхом й відтак оператор і художник є повноцінними авторами.

Ще одне. Україна пішла європейським шляхом. Бо, скажімо, у США автору сплачується гонорар, а далі вже майнові права належать продюсеру. Наше законодавство зобов’язує всіх, хто використовує твір, сплачувати те саме роялті. Навіть по смерті автора — впродовж 70 років його нащадки мають на те право.

Та, як відомо, в Україні закон не є догмою. Причина вказана на початку статті — у нас авторами є всі. Отож закон інтерпретується, повертається як відоме всім дишло — аби на власний добробут вийшло. Не дивно, що практично ніхто із наших великих телеканалів авторських винагород за показ фільмів не сплачує. Чому? А тому... Бо дорого, знаєте. Платять невеличкі кабельні канали — бо там невеликі суми. А коли мільйони...

Що робити? Напевно, що йдеться вже не стільки про законодавчі норми (хоча й вони потребують удосконалення), скільки про виконавчу владу. Від неї залежить, будуть наші громадяни дотримуватися закону, чи ні. Скажімо, простий хід — надати Національній раді з питань телебачення і радіомовлення право призупиняти чи анулювати ліцензії за порушення законодавства щодо авторського права. Така «дрібничка», а помогло би. За однієї умови — що подібна норма буде прикладатися до всіх каналів однаковою мірою, без урахування ваги боса, що стоїть за телеканалом.

Що стосується кінотеатральної мережі — тут ситуація куди простіша: за мало не повної відсутності національного продукту на екранах (практично всі державні кіностудії стоять без діла; хіба що телевізійне «мило» потроху прокручують як суто комерційні проекти). Хоча законодавством передбачено тридцятипроцентну квоту для українських фільмів. Приклад своєрідності державної політики у сфері культури. Вона є суто декларативною. Третина стрічок у прокаті має бути українського походження, а фінансування відомо яке (минулого року аж п’ять мільйонів гривень із бюджету). І — донедавна жодних кроків щодо законодавчої підтримки кіновиробництва та поширення фільмів. Нині ситуація міняється — після прийняття змін та доповнень до Закону України «Про кінематографію» і низки інших, які передбачають і пільгове оподаткування, і накопичення коштів на спеціальному рахунку, на кшталт Франції і ряду інших країн, де існує така практика: з кожного проданого квитка брати певний відсоток до фонду для фінансування національних програм розвитку екранної культури.

До речі, йдеться не тільки про фільмовиробництво і поширення стрічок, а й розвиток національної кіноіндустрії як такої (на сьогодні, скажімо, ми ще не маємо змоги замовляти тираж копій в Україні; є сподівання, що до кінця року така можливість з’явиться — із введенням комплексу з обробки плівки та тиражування в Національному центрі Олександра Довженка). А ще — розвиток медіаосвіти: рівень обізнаності із світом медіа (передусім кіно) наших школярів і студентів, попри всі позірні можливості, є просто катастрофічним. Останнє є міною вповільненої дії на майбутнє: малограмотні, малокультурні юнаки і дівчата унеможливлять повноцінність екранної культури вже завтра.

Одначе авторські винагороди за показ фільмів у прокаті належить сплачувати не тільки українським авторам, а й зарубіжним. На сьогодні це теж проблема. Вирішувати її належить організації з колективного управління правами. Згідно з законом «Про авторське право і суміжні права», це «організація, що управляє на колективній основі майновими правами суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав і не має на меті одержання прибутку» (стаття 1). У сфері аудіовізуальних мистецтв нині це новостворена організація «Сінема», перед якою постає складне завдання — вписатися не тільки в законодавче поле України, а й вирішити проблеми щодо стосунків із носіями авторських прав за кордоном.

Чимало проблем у діяльності регіональних засобів аудіовізуального мовлення, передусім телеканалів. Останні зайняті головним чином ретрансляцією програм і фільмів центральних каналів та продукції зарубіжних країн. У закупівлі таких програм, настільки я знаю, немає ніякого порядку. Спроба його навести з боку Державної служби кінематографії закінчилась невдачею — власники регіональних каналів говорять про те, що підзвітні тільки Національній раді з питань телебачення і радіомовлення. А чи забезпечує остання саме національний інтерес — велике питання, на яке хотілося б отримати відповідь. У ході украй бажаного спільного засідання чи слухань членів тієї ж Ради, керівництва Мінкультури і туризму, Державної служби кінематографії, усіх зацікавлених сторін. Бо ж основне — це створити умови для творчості, для продукування власних програм авторами, що живуть у регіонах. Прокламований нинішньою владою курс на розвиток регіонів мусить наповнюватися конкретними кроками задля підтримки власного виробництва. Інакше — перспектива лишатися глухою провінцією, що тільки копіює зразки «столичної» творчості, а чи й просто «крутить» зразки тієї творчості, не надто заморочуючись проблемами виплати тих самих авторських винагород. Загальнонаціональні органи управління повинні всерйоз взятися за розв’язання проблем медіакультури, мета якої — ліквідація культурної провінції як такої.

Досвід, між іншим, є. Наші сусіди, поляки, зробили чимало кроків, аби розблокувати проблеми і з дотриманням законодавства щодо авторських прав, і з розвитком місцевого телебачення і радіо... Основний принцип — децентралізація культурного життя. Щоби не мало значення, де ти живеш і працюєш: у Києві, Харкові, Чернігові чи Дрогобичі. І автор — це той, хто, окрім іншого, отримує за власну творчість справедливу винагороду. Принципи нарахування й отримання якої мусять бути абсолютно прозорими і зрозумілими всім.

Я назвав тільки частину проблем, які не просто тривожать, а суттєвим чином гальмують прогрес у сфері культури, дотримання прав громадянина (він же автор). Хотілося б почути й інші думки та пропозиції.