У долях цих двох чоловіків поважного віку багато схожого: обидва ще в юності сповна спізнали, що таке війна, обидва воювали в партизанах, а по війні служили в міліції. Обидва — на пенсії, але приходять на свята у рідний колектив із гордо піднятими головами, бо воювали чесно і служили так само...
Партизанив із сімнадцяти років
— Я потрапив до партизанського загону у 17 років, — розповідає ветеран органів внутрішніх справ Рівненщини, 85-річний рівнянин Антон Несторович Васьковець (на знімку), дитинство якого пройшло в селі Луко Володимирецького району. — Моє прізвище було в списку тих, кого у квітні 1942-го мали насильно забрати до Німеччини. Вся молодь тоді ховалася у хлівах, клунях, лісах та на хуторах, щоб уникнути «остарбайтерської» долі. А я пішов у партизани. Отримав гвинтівку та урок із стрільби — і на цьому все. Довго вчитися часу не було.
Тоді у загоні нараховувалося близько півсотні людей. Командував Федір Маслюк. Антон Васьковець потрапив у групу розвідки, отримав коня, бо змалку їх любив і в мирні дні брав участь у кінних перегонах...
На початку 1943 року окремі партизанські з’єднання зібралися в Лєльчинському районі (Білорусь) — на великому аеродромі. Щоночі там приземлялося кілька літаків зі зброєю, ними ж забирали поранених у тил. Через місяць Антон Несторович разом із побратимами повернувся на Рівненщину. В грудні партизани вирішили наступати на Рокитне, захоплене фашистами. Ворог добре закріпився: звів дві стіни із земляним насипом між ними та відстрілювався з бійниць. До укріплення навіть колію проклали, щоб на допомогу німцям міг прийти бронепоїзд. Саме цю колію разом із бронепоїздом і треба було підірвати. Антона Нестеровича призначили зв’язковим між штабом і табором — він це доручення виконував під кулями. А згодом був поранений осколком авіабомби...
У лютому 1944-го партизанське з’єднання Бегми почали розформовувати. Антон Васьковець пішов служити в міліцію, звідки у 1972-му і вийшов на пенсію. Працював сумлінно, як і воював, за що й нагороджений орденами «Вітчизняної війни» ІІ ступеня та «За мужність» ІІІ ступеня, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та іншими. Є серед нагород і ювілейна медаль, яку Антону Нестеровичу Васьковцю вручено від імені Президента Республіки Білорусь «60 год вызвалення рэспублікі Бєларусь ад нямецка-фашысцкіх захопнікау»...
З дитинства — у бій
Федір Биков навчався у сьомому класі, коли над Білоруссю, звідки він родом, пролетіла тривожна звістка: «Війна!». Батько пішов на фронт, де у 1943-му і загинув, старший брат Василь — у партизани, а Федір, наймолодший, залишився допомагати матері по господарству. У родині Бикових був ще один син Петро, який загинув чотирнадцятирічним в партизанському загоні, та чотири сестри — Софія, Ніна, Клавдія і Валентина...
Село потерпало від німецької окупації. Федір працював — і допомагав партизанам. Брат залишав йому листівки, які він з приятелями переписував і розповсюджував у навколишніх селах. У жовтні 1942 року його та інших односельців також прийняли до партизанського загону — у групу підривників. Підлітків, яким ще не було й сімнадцяти літ, узяв під опіку Дмитро Шорин. Він навчав їх диверсійної справи.
Пізніше у книзі спогадів «З дитинства в бій» Федір Биков напише: «Другу добу ми на узліссі, втомлені, голодні, хилить у сон. А спати вдавалось не більш як півгодини. Мороз проймав до кісток і відгонив сон, змушував уставати, рухатись, щоб хоч трохи зігрітись.
Кулеметник другого відділення нашого взводу Олександр Єрмаков, колишній мисливець, запропонував лягати спати під сніг, казав, що буде дуже тепло й навіть жарко. На експеримент згодилися ми з Миколою Бабуріним. Єрмаков сказав нам зняти взуття, замотати ноги онучами, бо мерзнутимуть, хоч і у валянках. На дно снігового окопу простелили плащ-палатку. На неї поклали кожушок, лягли, притислись один до одного. Накрились кожушком, потім знов плащ-наметом, а днювальний засипав нас товстим шаром снігу. Спершу балакали, потім зігрілись і заснули. Єрмаков попередив партизанів, щоб нас заради інтересу не будили до ранку. Всю ніч проспали з Миколою. Розбудили нас за півгодини до сніданку. Коли встали, від нас ішла пара, ми швидко одяглися. Так у нашому взводі започаткували звичай спати в міцний мороз під снігом. Днювальному додалось роботи: ходити з лопатою й засипати партизанів снігом...»
До квітня 1944 року Федір Іванович був партизаном загону імені Сталіна Волинсько-Чернігівського з’єднання. Потім пішов на службу в міліцію у Волинську область, пізніше — на Рівненщину. У 1983-му Федір Биков (на знімку) вийшов на пенсію. На парадному мундирі нагороди — «За відвагу», «Партизану Вітчизняної війни», «За перемогу над Німеччиною»... У 1999 році Федора Івановича нагородили також відзнакою Президента України — орденом «За мужність».
Рівне.
Фото Тетяни Гордійчук та з домашнього архіву Ф. Бикова.
