У вісімнадцятому столітті українці Галичини і Буковини потрапили до складу Австро-Угорської імперії. У двадцяті роки двадцятого століття тут осіла частина першої хвилі еміграції з України. Після сорок п’ятого року — частина другої хвилі. А нині в Австрію на заробітки прибувають сотні, а може, й тисячі співвітчизників. Про українців в Австрії журналіст «Голосу України» розмовляє з парохом віденської святоварваринської парафії греко-католицької церкви, отцем Тарасом Шагалою (на знімку).

— У Відні свого часу існувало чимало українських товариств. Зокрема, Українське академічне товариство «Січ». Це — перша народницька організація, утворена під час «Весни народів» студентами, котрі навчалися у Відні. У столиці Австрії виникла Організація українських націоналістів, яка також має велику історію. Окрім того, тут існували товариства «Родина», «Єдність», «Громада».

Щоправда, під час Другої світової війни німецькі війська, які окупували Австрію, заборонили всі національні товариства. Продовжувало існувати лише Українське братство святої великомучениці Варвари, бо воно було церковним і не мало політичного забарвлення.

Водночас зауважу: архіви товариства «Січ» пізніше конфіскували війська НКВС. Архіви становлять значний інтерес: членами товариства були українські письменники, науковці, громадські діячі. На засіданнях товариства вони виголошували свої доповіді, але які конкретно — достеменно не знаємо, бо невідомо, де знаходяться архіви.

У повоєнні роки першим відновило свою діяльність товариство «Буковина». Створили Спілку українських філателістів в Австрії. Вони через свою діяльність пропагували Україну: випускали конверти і марки з українськими мотивами, а також — присвячені подіям української історії.

Коли Україна здобула незалежність, виникло Австрійсько-українське товариство, яке багато зробило для розвитку двосторонніх відносин між нашими країнами.

— А чи передбачає австрійське законодавство захист національних меншин?

— В Австрії досить суворий закон про меншини. Щоб дістати цей статус, треба виконати ряд передумов. Громади, які отримали його, мають змогу використовувати на свої потреби кошти з державного бюджету. Австрія визнала національною меншиною хорватську громаду. Хорвати тут проживають понад триста років. Це — бургерландські хорвати, які втекли до Австрії ще у 17 столітті. Вони проживають компактно, селами. У школах обов’язково викладається їхня мова.

Є словенська меншина, яка знаходиться на кордоні. Багато прикордонних сіл мають свої права. Має статус меншини мадярська громада. Бо вони також давно тут існують.

Нещодавно меншиною визнана циганська громада. Їх довго не хотіли визнавати. Але років 15 тому сталася низка злочинів: людина, яка не любила іноземців, надсилала листи з бомбами. Вона надіслала подібного листа циганській громаді, і одному відірвало чи то руку, чи то пальці. У газетах відбулася дискусія щодо того, чи існує в Австрії екстремізм. І циганська громада була визнана як меншина.

— А чому не існує української меншини?

— Для цього громада має довго існувати в Австрії. Ця передумова виконана: наша громада існує вже 225 років. Можна сказати: українці присутні у Відні з 1775 року. А в 1772 році українці Галичини і Буковини увійшли до Австро-Угорської імперії: отже компактно проживали тут. Лише треба говорити про безперервність того існування. Це ми теж можемо довести. Але є те, що ми не можемо виконати, — потрібна значна кількість представників однієї національності. Точних величин, наскільки я знаю, закон не визначає. Сказано лише про те, що вона мусить бути велика. Років 30 тому під час переговорів, щоб визнати українців національною меншиною, мова йшла про майже п’ять тисяч українців, які мали тут проживати і бути громадянами Австрії. На жаль, такої кількості не знайшлося.

— Чому?

— Можливо, в Австрії проживає і більше українців, але... Друга світова війна спричинила до того, що багато українців, скажімо так, поховалися зі страху, щоб їх не депортували. Бо до 1955 року в Австрії були радянські війська, і багатьох українців заарештували і відправили в Сибір. Вважалося: якщо — українець, значить, громадянин Радянського Союзу. Якщо тут живе, значить, не брав участі у військових діях, фактично — дезертир. Інших звинуватили в націоналізмі. Відтак значна кількість наших земляків з остраху за своє майбутнє перестала себе декларувати українцями.

Відень був центром, через який проходив еміграційний рух з України після Другої світової війни, — біженці йшли через Австрію. Тут було більше 100 церков, в яких служилася візантійська літургія. Існували великі табори, де приймали біженців, але більшість людей пізніше емігрували в Америку, Канаду, інші країни.

Так, в Австрії існують залишки старої еміграції — їх небагато. Це — друге, більше третє покоління, яке вже не знає мови. Вони пов’язані з Україною тим, що приходять до нас у церкву. Але дехто вже не приходить. І говорити про стару еміграцію як таку досить складно. Ми більше працюємо з новими емігрантами. В Австрії є велика кількість українців, які тут проживають, працюють, якими фактично ніхто не займається. І вони мусять самоорганізовуватись. Ними опікується церква.

Наведу приклад: відкрили українську школу, куди діти можуть ходити і вчити українську мову. Школа має чотири класи і вісімдесят дітей. Вони раз на тиждень вивчають основи мови, культури, релігійної приналежності, учаться читати, писати. На жаль, підтримки з України отримати не вдалося. Хоча, наскільки я знаю, існує програма державної підтримки національних шкіл за кордоном.

Час від часу з України присилають підручники, час від часу отримуємо книжки. Ми зараз плануємо відкрити бібліотеку, щоб людина могла прийти почитати українські книжки. Вдалося також отримати приміщення. Хочеться, щоб у бібліотеці були українські газети. Принаймні тижневики, з яких люди могли довідатися, що відбувається дома.

— Скажіть, яка роль церкви у житті земляків? Серед українців є православні, є греко-католики, католики, представники інших віросповідувань. Є ще церкви подібні до вашої?

— Наша парафія — найстаріша поза межами України. У 1775 році тут було відкрито греко-католицьку семінарію, а в 1784 році — створено парафію. Парафія підпорядковується Ватикану. Вона має філії в інших містах: їздимо у Грац, Клагенсбург, Лінц. Є українська церква у Зальцбургу. Український священик періодично проводить богослужіння в Інсбруку.

Серед парафіян — чимало місцевих австрійців, римо-католиків, яким подобається східне богослужіння. Воно їм ближче до душі, ближче до серця, вони відчувають більшу пов’язаність з Богом, коли чують наші молитви. Є й православні, які ходять до нашої церкви, — українці з Волині, з Хмельницької області, кияни.

У Відні, крім нашої парафії, існує парафія Російської православної церкви. Українці, які перебувають у Відні, йдуть або до Російської православної церкви, або до Української греко-католицької церкви. На їхній вибір я намагаюся не впливати, щоб ніхто не дорікнув, що я переманюю до католицької церкви православних.

Протягом багатьох років за кордонами України, крім церковних структур, інших, організованих, постійних, українських структур не існувало. Тому церква у Відні перейняла на себе невластиві їй функції. Доки не було Української держави, українського посольства, тут відбувалося досить багато заходів і політичних, які настоятелі цієї церкви мусили якимось чином пояснювати. На моє щастя, цим зараз займається українське посольство.

Організовувати українську школу — також невластива функція церкви. Але, якщо цим ніхто не займається, то сприймаю це — як завдання церкви: донести дітям не тільки слово Боже, але й слово материнське.

Церква, не бажаючи того, стає центром, де можна зібратися і поговорити про події в Україні, поговорити між собою, знайти роботу, помешкання тощо. Тобто церква — центр, куди люди приходять не лише з релігійних мотивів, але й інших — соціальних, політичних.

Багато людей, які останнім часом виїжджають з України, виїжджають не тому, що вони цього дуже хочуть, а тому, що є необхідність. Кожен з них хоче чи хату побудувати, чи дітей вивчити — на все потрібні кошти. Вони їдуть на заробітки з тяжким серцем. Перебуваючи тут, вони не можуть включитися в нове суспільство, часто гостро відчувають страх, розрив з родиною. І за таких обставин ці люди мають внутрішню душевну потребу прийти до церкви помолитися і відчути, що вони — не одинокі у цьому світі, що є Вища сила, яка їх підтримує. Духовне єднання українців, посилення в них відчуття, що вони шановані люди, — таке завдання нашої громади. Щоб вони зберегли в собі почуття людської гідності і відчуття пов’язаності з Богом.

 

Київ — Відень — Київ.

Фото автора.