Діагноз пігулці: дешевше не буде

Якщо зірки запалюють, значить, це комусь потрібно. Якщо епідемії вражають країни і континенти, то таке може статися не тільки тому, що планети не так стали.

Останніми роками світ (і Україна разом з ним) переніс кілька масштабних епідемій грипу: в 2007-му — «пташиний», в 2009-му — «свинячий».

Епідемія оголошується тоді, коли кількість захворілих перевищує певний поріг недуги. І починається боротьба з нею: профілактичні заходи, вакцинація, лікування тощо. На все це потрібно багато ліків і грошей. Природно, такі тотальні «нездорові ситуації» приносять чималий прибуток фармацевтичним компаніям. Але де великі прибутки, там і велика спокуса спробувати штучно моделювати ситуації, що приносять «золотий дощ».

Вітчизняний ринок ліків, через відсутність на ньому власних українських фармацевтичних мегакорпорацій світового масштабу, ще не доріс до великої гри з великими грошима. Численні глобальні «епідемії», що обрушилися останніми роками на всі країни і континенти, поставили перед урядами провідних світових держав уже давно назріле запитання: наскільки реально великою була загроза від цих напастей і чи не є це лише якимсь хитромудрим сценарієм, розробленим на рівні провідних світових гравців фармринку із залученням впливових організацій, до думки яких дослухаються у світі? Таких, наприклад, як Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ).

Звичайно, говорити про те, що вірусів «пташиного грипу» і «свинячого» не було взагалі, принаймні безвідповідально. Питання в масштабах проблеми й рівні її серйозності. Завдяки маніпуляціям з медичною статистикою й грамотно проведеній PR-компанії на цьому вміло зіграли.

В українському сценарії історії зі «свинячим грипом» свої акценти розставила внутрішня політика. Виділялися мільйони на боротьбу з епідемією із бюджету та резервного фонду, закуплялися вакцини та ліки, а в результаті нині медичні склади забиті протигрипозними препаратами, термін придатності яких минув або підходить до кінця, і до наступного сезонного сплеску вірусних захворювань вони не доживуть. Лікарні не знають, що робити з пачками Таміфлю, які їм поставили нібито як панацею від A\H1N1.

Багато хто казав: епідемія на руку українським фармвиробникам. Мовляв, саме вони й підігрівають ситуацію у країні. Але водночас прилавки аптек і склади були спустошені в лічені дні. Проста логіка підказує, що якби ажіотаж інсценували вітчизняні фармацевти, то, мабуть, свідомо підготувалися б до нього. А так, раді були б продати товар, та нічого. Фармпідприємства працювали з коліс у три зміни й однаково не встигали задовольнити попит на противірусні препарати. Це зайвий доказ неглибокої інтеграції українських компаній у світовий ринок і, як наслідок, неготовності вчасно вловлювати глобальні тенденції на ринку й бути готовими отримати від цього свою частку прибутку.

Один знайомий лікар у той час побував в Японії на якійсь науковій медичній конференції й розповів, що західні колеги були сильно здивовані, коли довідалися, в якій кількості у нас приймають противірусні та імуностимулюючі препарати. У зарубіжних медичних колах до ліків цього ряду ставлення вкрай неоднозначне. Досі не закінчена наукова дискусія про можливі віддалені наслідки впливу на імунну систему людини й застосування для цих цілей різних препаратів. Одним із найстрашніших таких наслідків для пацієнтів може стати багаторазово зростаючий ризик появи в них у майбутньому онкологічних захворювань. А призначають такі ліки, коли всі інші способи й засоби лікування захворювання вже вичерпано або присутня безпосередня загроза життю хворого. У кожному разі мова йде про суворо контрольований з боку лікаря прийом препаратів.

А українці приймають їх за найменшого кашлю й нежиті, найчастіше без будь-якої консультації з лікарем або взагалі «просто для профілактики», щоб «зміцнити імунну систему». Багато в чому таке невтішне становище стало можливе завдяки вкрай лояльному українському законодавству про рекламу, котра дає можливість активно просувати в маси багато медичних препаратів, у тому числі й ті, що мають імуностимулюючий противірусний ефект. Численні приклади реклами й вільного продажу пігулок у наших аптеках, які в більшості розвинених країн світу застосовуються суворо за призначенням лікаря, дивують зарубіжних ескулапів.

З другого боку, парадокси того-таки закону про рекламу й недосконалість процедури реєстрації лікарських препаратів дають змогу масово вводити в оману українців, представляючи їм як панацею для лікування «грипу і застуди» препарати-симптоматики, що знімають основні симптоми захворювання (температуру, нежить), при цьому практично ніяк не впливають на саму їхню причину. Практикуючі лікарі розповідають про численні випадки із власної практики, коли завдяки купленим за порадою «з телевізора» лікам», пацієнти, що «переходили» на ногах застуду або грип, потім змушені були довго і серйозно лікуватися від спричинених ними ускладнень.

Саме такі ліки приносять величезний і швидкий прибуток фармакологічним компаніям, які в їхньому просуванні наголошують на безрецептурності, а отже, доступності такого зілля. Тому й не шкодують грошей на дорогу телевізійну рекламу, здавалося б, копійчаних порошків і таблеток.

Насправді кращу рекламу препаратам у період грипозної паніки зробили можновладці, підтримавши на високому рівні істерику, що її запустила ВООЗ. Люди, що знають всю місцеву фармкухню зсередини, кажуть, що питання, яку вакцину завозити в країну, а яку — ні, вирішує, по суті, дуже вузьке коло людей. Україна не виробляє своєї вакцини. Хоча рівень наукового і технологічного потенціалу провідних українських фармацевтичних компаній давно дає змогу це зробити... Але інтереси окремих чиновників, як і раніше в нашій країні, набагато сильніші за інтереси цілого народу.

На місцевому ринку лікарських препаратів представлено майже 300 гравців, із них трохи більш як сотня — вітчизняні фармкомпанії. Конкуренція величезна. Природний добір кращих іде через відкат....

Багато імпортних препаратів потрапляють в Україну не напряму від виробників, а через ряд офшорних структур, сліди від яких ведуть до деяких українських компаній—дистриб’юторів фармацевтичної продукції.

Сенс таких дій полягає насамперед не в турботі про гаманці простих українців, а про можливості збільшення доходів власників компаній і мінімізації податкового тиску на них. Наприклад, українська компанія-дистриб’ютор А закуповує в одного із зарубіжних виробників В ліки, але робить це не сама, а через свій кишеньковий офшорчик С. Купує офшор С препарат, скажімо, за долар за упаковку. А до нашого кордону ці ліки під’їжджають уже із вказаною від імені цього самого офшора С ціною в два долари. За цією ціною в цього офшора дистриб’ютор А його нібито й купує. І ніяке українське законодавство (стосовно регулювання ціни) на цей процес ціноутворення вплинути не може. Препарат потрапляє в Україну вже з істотною накруткою, а прибуток від операції спокійно уникає українського оподаткування, йдучи в тиху офшорну гавань.

Далі, поки медикамент дійде до покупця, свій інтерес у його вартість закладуть усі, хто бере участь у цьому просуванні: ті само дистриб’ютори та аптеки. Аптекам не вигідно торгувати дешевими препаратами. Така, на жаль, логіка бізнесу. На йоді та зеленці не заробити на оплату оренди і зарплату працівникам. Тому аптечні прилавки заповнені переважно дорогими препаратами. У такій ситуації природно, що за існування численних дешевших аналогів того чи того препарату в першу чергу провізор пропонує покупцеві дорогі ліки.

Питання в тім, як знайти баланс між державними інтересами та бізнесом. Експерти стверджують: монополія держави в ціновій політиці лікарських засобів в умовах ринкової економіки ні до чого хорошого не приведе. І хоча в Росії і ввели регулювання на рівні закупівельних цін, що позначилося й на вартості медикаментів під час продажу вроздріб, в Україні, за нашої демократичності ринку, такий диктаторський захід не пройде.

Якщо зверху спустити аптекам директиву продавати ліки не вище, скажімо, трьох гривень, вони просто закриються. Невигідно. І такий бойкот може призвести до банального дефіциту.

Почасти спробою навести лад із цінами на ліки можна вважати Список життєво необхідних препаратів, затверджений на рівні уряду. Націнка на ліки із цього переліку не повинна перевищувати десяти відсотків. Таке рішення повною мірою можна назвати компромісним, тому що зазначеними в цьому списку ліками в принципі можна лікувати більшість захворювань. От наскільки ефективним буде лікування, якщо багато чого із зазначеного у ньому не є останнім словом у медичній науці? Та й, по суті, і не повинно бути таким, тому що це лише мінімально гарантований список, з огляду на який пацієнт отримає мінімально необхідну базову допомогу.

Деякі аналітики вважають: вийти з таких ситуацій дасть змогу введення обов’язкового медичного страхування. Про це давно говорять, але запускати його вже багато років не квапляться. Тому є маса причин. Наприклад, відсутність на сьогоднішній день чітких затверджених стандартів лікування різних захворювань. Прийняття й повсюдне впровадження таких стандартів насамперед захистить українців від можливих лікарських помилок, з одного боку, і дасть змогу звести до мінімуму необґрунтоване призначення ліків, чим дуже часто грішать наші медики, — з другого. Іншими словами, для кожної хвороби вироблять чіткі критерії лікування, де буде зазначено необхідні для його проведення ліки. До того ж зазначені не у вигляді торговельних марок, а лише як міжнародні непатентовані назви (по діючим речовинам). У такий спосіб за наявності таких стандартів уже тепер можна істотно знизити витрати співвітчизників на лікування. Як? В аптеці за рецептом лікаря провізор пропонуватиме наявні препарати різних торговельних марок з однією діючою речовиною, але різної вартості. На жаль, така ситуація не завжди можлива, бо є оригінальні препарати, які через наявні у світі патентні обмеження поки що не мають своїх аналогів-конкурентів. У такому разі вже неможливо розв’язати цю проблему без медичної страховки.