За суперечками, якою — десятирічною, одинадцяти- чи дванадцятирічною бути ЗОШ — туманно проглядаються контури якихось грядущих політичних перипетій, тому, чесно кажучи, не дуже віриться в те, що ці дискусії завершаться чимось корисним для самої школи.

Насторожує вже саме випинання проблеми, яка й проблемою не є.

Про що тут сперечатися? Як свідчить досвід сусідів, тривалість навчання може бути від 10 до 13 років. І визначається вона не якимось єдиним стандартом, а певними суто національними традиціями, потребами і можливостями тієї чи іншої країни. Так само різним є вік першокласників, структурування школи, пакет обов’язкових предметів, їхній зміст, методики викладання.

Якщо фінські діти йдуть до школи у сім, потім аж шість років навчаються в її початковій ланці, ще три роки — в середній, а старшу закінчують як систему обов’язкових курсів за два або чотири роки, то це не заважає школі бути світовим лідером за результатами різноманітних міжнародних оцінювань. Але американці не поспішають запроваджувати в себе фінську освітню модель. А сінгапурці, школа яких теж славиться, їдуть переймати досвід таки у США, а не Фінляндію, бо їх у «слабенькій», з точки зору поширених у нас міфів, штатівській школі дуже приваблює вміння розкривати людину, задіювати всі її природні здібності. Сама ж американська школа чи не найголовнішим своїм досягненням вважає те, що її учні люблять її (понад 90 відсотків опитаних старшокласників заявили, що із задоволенням щодня йдуть учитися), а батьки — шанують (70 відсотків опитаних хотіли б бачити своїх дітей шкільними вчителями).

Щодо нашої дванадцятирічки одразу можу сказати: до її повноцінного запровадження ми абсолютно не готові. Бо концептуально вона дуже благенька, ресурсно ж — зовсім не забезпечена. Я не знаю, скільки треба «хоробрості», щоб пропонувати людині певну жорстко визначену далеку життєву перспективу в країні, де ця перспектива за останні 20 років не проглядалася навіть на рік уперед.

Наш дев’ятикласник сьогодні мусить обрати профіль, щоб завтра за ним здобути спеціальність, а післязавтра (років через 8—10) виявити, що роботи під неї немає і йому треба подаватися світ за очі.

Ми не розгорнули мережі профільних закладів. Не забезпечили жодну із шкіл, прогнозованих в опорні, необхідною матеріально-технічною базою, не маємо можливості провести кадрові перестановки, не розробили навіть на папері сегмент положення про профілізацію. Одне слово, ми зробили все можливе і навіть неможливе, щоб 1 вересня 2010-го профілізованої дванадцятирічки не було!

Залишатися в межах одинадцятирічки? І далі ретранслювати її сьогоднішні проблеми? Чи якось їх ліквідовувати? Але ж щоб ліквідовувати, треба знати, в чому їхня суть. От це і має стати темою для роздумів і суперечок.

Президент Національної АПН України Василь Кремень каже: сьогодні «кількість грошей є одним з показників здатності людини до самореалізації», тому «не мудрість, не талант, не професіоналізм, а саме гроші визначають статус людини».

Треба віддати належне Василеві Григоровичу: він нічого не придумував, він просто трансформував у відповідні формули те, що ми маємо в нашому «духовному просторі». І не його вина в тому, що сказане ним не стикується ні з преамбулою закону про освіту, ні з засадами гуманістичної педагогіки, ні з потребами сотень тисяч українських школяриків, ні навіть із тими тенденціями, які сьогодні є провідними в освіті передових країн світу.

Я один із тих, хто дуже хоче, щоб школа працювала на майбутнє. Спільне для всього соціуму, гідне для кожної людини. Буде вона десятирічкою чи дванадцятирічкою — мені байдуже. Головне, щоб вона в кожній дитині будила спрагу до життя, розвивала її, формувала в добротний життєвий намір, обдаровувала мрією і щастям бути, утверджувати, творити... Учила бути господарем, а не наймитом. Людиною, а не зооматом.

Михайло ДЕВДЕРА,заступник директора школи.

село Качківка

Ямпільського району

Вінницької області.