Раніше Полтава зустрічала гостей яблуневими садами, а тепер — автозаправками
Справді, раніше на під’їзді до міста були приємні для ока яблуневі сади, які підступали до Полтави з усіх боків. Хоч із Києва їдь, хоч із Харкова, хоч з Кременчука... І навряд чи тоді хтось міг уявити, що настануть часи, коли ті сади, що давали селянам чималі прибутки, виявляться непотрібними. А земля під ними сама стане товаром, на який накинуть оком ті, кого вабить не яблуневий цвіт, а... запах бензину та грошей. У приміських садах дедалі частіше почали з’являтися не садівники, а лісоруби. І сьогодні «надмогильними пам’ятниками» садівництву повсюдно стали бензозаправки, магазини та генделики...  А було ж колись!
Той же радгосп імені Шевченка, що у приміських Щербанях, знали свого часу далеко за межами України як господарство, де садівництво було на висоті. Ранні черешні, яблука, груші, сливи... Цілі плантації займали й полуниці, смородина, малина. І все — елітні сорти! Були і власні фруктосховища, і переробні цехи. Виготовляли там навіть різні екзотичні вина (наприклад, зі смородини), як тоді казали, «для Кремля», бо й справді на прилавки «простих» магазинів вони не потрапляли. Але й тут за останні роки все прийшло до занепаду, а частина саду, який ще лишився обабіч траси у Розсошенцях, дає користь людям лише в тому сенсі, що частина городян восени заготовляє тут «шарові» яблука на зиму...
Славилася своїми садами колись і Стовбина Долина на Новосанжарщині. Усіх, хто в’їжджав у село, зустрічали по обидва боки автотраси розкішні сади. Свого часу у тодішньому колгоспі «Шлях Ілліча» спорудили навіть цех з переробки фруктів та овочів, який у селі називали «винзаводом». Насправді виготовляли тут яблучний сік, який потім і справді скуповували навіть кримські винзаводи. Господарство мало від того немалий прибуток, але спершу сумнозвісна «антиалкогольна кампанія», а потім і загальний занепад економіки зруйнували і саме виробництво, і місцеву садівничу галузь загалом. Частину саду «рекультивували», а частина ще й досі нагадує про колишню славу стовбинодолинських садів... сухостоєм та напівдикими хащами, що мало схожі на розкішні колись плантації, якими впродовж багатьох років опікувався місцевий легендарний садівник Василь Федорович Писаренко. Ці «залишки розкоші» й уціліли лише тому, що з’ясувалося: корчувати садок на територіях, віддалених від міста, справа не досить вигідна — кому ж тут будувати котеджі?
І така невтішна картина — майже повсюди на Полтавщині.
Втім, спроби відновити садівництво свого часу були. 1995 року на рівні області навіть ухвалили спеціальну програму, однак за відсутності державних «вливань» вона швидко провалилася, і більше про неї чиновники воліли не згадувати. Власне кажучи, колись прибуткова галузь остаточно перетворилася на збиткову. І якщо в 1990 році Полтавщина вирощувала 2,9 млн. тонн плодів і ягід, то уже через десять років ця цифра впала до 766 тис. тонн. І чим більше з’являлося на прилавках заморських бананів, тим менше ставало полтавських яблук. А ті, що з’являються, здебільшого не мають не лише полтавського, але й «українського походження».
Якщо ж сади деінде й лишилися, то переважно тільки тому, що або сама земельна ділянка не дуже приваблива для спорудження заправки чи чергової торгової точки, або первинні затрати надто високі. Адже корчувати дерева — то штука теж доволі вартісна... А там, де до жвавих автострад ближче, лісорубам роботи вистачає!
Добралися вже й до приміського села Мачухи... Донедавна сад у самісінькому центрі села ніби охороняв сам Іван Павлович Мічурін, що «сидів» на лавці опріч перехрестя. Час, однак, не пожалів і його: постамент облупився, ніс «покоротшав», а капелюх почав нагадувати... терновий вінок. Ну, а за сад узялися «добрі люди», і торік поруч виросла чергова бензозаправка. Втім, цієї весни оновили й сам пам’ятник. Хоча ті, хто його бачив, шоковані виглядом видатного селекціонера не менше, ніж вирубаним садом: постамент і скульптуру не просто «підлампічили» — перефарбували «золотом», а Мічуріна й поготів зробили «живішим за всіх живих»! Уже не якийсь там сивий дідок — у нього тепер... «чорнії вуса, чорнії брови...» і навіть волосся — ну викапаний тобі «брунет»! Хоча після такої «реставрації» сталінський селекціонер радше став нагадувати самого Йосипа Віссаріоновича. Йому б тільки маршальський мундир та кашкета!
Звісно, виростити сад — не бензозаправку збудувати. На це потрібні роки копіткої праці. І хоч знаходяться серед нас окремі ентузіасти, які беруться за таку справу, та загалом картина мало змінюється. Куди простіше і вигідніше й на славній колись своїми садами Полтавщині торгувати красивими на вигляд польськими яблуками (у самій Польщі їм, до речі, знають ціну як товару другосортному, адже їх не ризикують чіпати навіть шкідники), аніж затівати на наших землях щось своє.
...Не так давно зустрів я одного нашого місцевого кіноаматора. Згадавши зйомки «на натурі», він згадав і те, як колись щовесни їздив знімати за місто, як цвітуть полтавські сади. Ми зайшли до чоловіка додому й переглянули ту стару плівку. Уявіть собі такий кадр: з обох боків «київської» траси (а вона тоді була доволі вузькою) квітують яблуні, між ними, як у дивовижному тунелі, проскакують авто. А ось зупиняється автобус (як проїдеш повз таку красу?), люди виходять і стоять, як зачаровані, милуючись і дихаючи на повні груди тим дивним ароматом... «Яблони в цвету — какое чудо!» На жаль, усе це тепер лише на кіноплівці...
На знімках:  пам’ятник Івану Мучуріну у Мачухах «до і після»; яблуневий цвіт; такий вигляд мають нині під’їзди до Полтави.
Фото автора.