Втім, навіть таким латкам у сільській глибинці заздрять. Не те, що про цистерну асфальту чи бітуму, навіть про машину щебеню, яку можна було б розгорнути по сільській вулиці автогрейдером, у сотнях населених пунктів тільки мріють. Дороги, а точніше, їх відсутність — така давня і непідйомна проблема, що братися за її розв’язання всерйоз уже ніхто й не думає. А нинішнього року вона, як ніколи, нагадала про себе і в містах, і на магістральних автошляхах. Такого поганого стану доріг не тільки фахівці, а й водії з пішоходами вже не бачили давно.

Є дороги і плани. До них би ще й гроші

На тлі бочки з гарячою смолою, асфальтного катка та десятка шляховиків із лопатами в руках, які починають засипати вибоїни на найпожвавленіших ділянках, важко навіть уявити, що в світі існують новітні технології шляхобудування. Не знаю, чи є ще десь такий термін, як «ямковий ремонт». Бо кому хоч раз у житті довелося проїхати з вітерцем європейськими шляхами, навряд чи може уявити собі посеред дороги оту... ямку.

У нас традиційно все не так. Про які європейські дорожні стандарти може йти мова, коли частенько трапляється так, що замість дороги — одна суцільна яма чи вибоїна? А тому навіть таким дідівським технологіям латання у багатьох містах, а тим більше — у селах та містечках дуже раді. Проблема в тому, що навіть це виявляється для багатьох місцевих бюджетів просто недозволеною розкішшю.

Хмельницькому, можна сказати, пощастило. Торік міське комунальне підприємство з будівництва, ремонту та експлуатації доріг виконало робіт на 14 мільйонів гривень. На практиці це означало, що не просто залатано кілька сотень вибоїн, а низка вулиць капітально відремонтована.

Та хоч як це прикро, а нинішньої весни торішні старання були вже майже непомітні. Всі в один голос заговорили про небувало важкі кліматичні умови, котрі безжально «з’їли» асфальт. При цьому на якості та довговічності останнього вже традиційно ніхто й не акцентував уваги. Бо, врешті-решт, хіба не для того він укладається, щоб вже буквально через рік-другий на ньому проводити ямковий ремонт? А коли так, то найважливішими стають проблеми не технологічного, а фінансового характеру: де взяти гроші на ці ремонти.

З початку нинішнього року в обласному центрі планували капітально відремонтувати понад десяток вулиць. Але все загальмувалося відсутністю бюджету. Поки його затвердять, поки пройдуть тендери, поки нарешті надійдуть реальні кошти — дивись, уже й перше півріччя мине. А тим часом до початку травня шляховики комунального підприємства отримали на виконання робіт лише півмільйона гривень — краплина в асфальтно-бітумному морі. Що й дивуватись, що цього тільки й вистачає на латки, котрі тепер рясніють вздовж центральних міських вулиць.

Шляховики ж автоматично зміщають свої робочі плани на середину літа та осінь. Якщо не вдасться за тих кілька місяців освоїти кошти, ремонти можуть затягнутись і до холодів. А там хто гарантуватиме дотримання всіх технологічних вимог? Отож знову погода стане винною в тому, що у нас погані дороги.

Проїхати між ямами — як між краплями дощу

Та як би не нарікали на дороги в обласному центрі, вони можуть видатись просто ідеальними на тлі решти доріг краю. Після того, як працівники ДАІ разом із шляховиками їх обстежили, стало зрозумілим, що якість шляхів у геометричній прогресії погіршується зі збільшенням відстані від міста. В якому напрямку не вирушай із Хмельницького — скрізь одна і та сама картина: серйозно пошкоджене дорожнє покриття і ускладнений рух на шляхах, що ведуть до Тернополя, Житомира, Рівного, Чернівців, Києва, Кам’янця-Подільського... А більше вже й їхати нікуди.

На цих дорогах покриття настільки зруйноване, що вже й латки їм не можуть допомогти. Із «найсучасніших» технологій найбільш доступною залишається... засипання гранітним щебенем. Але не треба бути фахівцем у галузі шляхобудування, щоб зрозуміти: від таких ремонтів — тільки грошам горе. Під колесами вантажівок щебінь вибивається буквально за лічені дні, а ями стають дедалі більшими. У таких умовах якось навіть незручно нагадувати про те, що є такі поняття, як рівність проїзної частини, шорсткість поверхні, поперечні нахили смуг руху...

Хоч як прикро, а найбільших руйнувань зазнала єдина в області магістральна автодорога, що пролягає від Стрия через Тернопіль, Хмельницький, а далі — на Кіровоград та Знам’янку. Рух нею, особливо по тій частині, що є об’їзною навколо обласного центру, став справою віртуозів: хто рятується на зустрічній смузі, хто виїжджає на узбіччя, хто намагається пройти між ямами, як між краплями дощу. А, проте, саме тут спостерігається найбільша інтенсивність руху — понад дванадцять тисяч автомобілів щодоби. Не дивно, що за три останні роки на невеликій ділянці у двадцять п’ять кілометрів трапилось понад сімдесят аварій, в яких семеро людей загинули і майже три десятки отримали травми. Та й за два місяці нинішнього року тут вже сталось п’ять автопригод.

Як уникнути цих трагедій? Та доволі просто: відремонтувати дорогу! Однак кілька десятків літ цієї ділянки не торкалась рука, а точніше — асфальтний каток шляховиків. Та хіба тільки цієї?

Майже дві третини доріг державного значення забули не те, що про капітальні, а навіть про поточні ремонти. У шляховиків існує поняття міжремонтного терміну, який становить дванадцять років між проведенням капітальних ремонтів. Та на більшості доріг він вже перебільшений у три-чотири рази. То про яку якість шляхів взагалі можна вести мову, якщо вони ледь не по півстоліття без ремонту.

Мільйони пишемо — третину отримуємо

Стан місцевих автодоріг ще гірший. А про сільську вулицю вже й годі згадувати. Якщо на шляхах області торік капітальні ремонти взагалі не вели через відсутність належного фінансування, то у багатьох сільських голів не знайшлося навіть кілька сотень гривень для того, щоб прогорнути автогрейдером вулиці.

Звичайно, найпростіше було б звинуватити місцевих керівників у нерозпорядливості чи недбалості, мовляв, не потурбувались про те, щоб земляки могли не те що проїхати, а хоча б пройти по дорозі, не втопивши ноги в багнюці. Та як бути дбайливим та розпорядливим, не маючи за душею жодної копійки?

Шляховики підрахували: для того, щоб утримувати в належному стані понад сім тисяч кілометрів доріг, області потрібно не менше півмільярда гривень щорічно. А торік, приміром, ця цифра становила лише 114 мільйонів. Тож і вистачило її хіба що на латки, щоб тимчасово закрити ямки.

Як вирулити з ситуації? Та точно так же, як без ушкоджень проїхати вщент розбитою дорогою. Шляховики стверджують, що для якісного ремонту дороги, за нинішніми мірками, потрібно витратити не менше мільйона гривень. З огляду на тисячі кілометрів обласних шляхів і постійний дефіцит бюджету стає зрозумілим, що нескоро ми зможемо їздити справді європейськими шляхами.

Районні ж бюджети не те, що на третину від необхідного, а часто і на десяту частину не можуть спромогтись. От і виходить: один кілометр ремонтуємо — десять записуємо в чергу. І так з року в рік. За кілометром — кілометри. А в результаті — залатане шосе, розбита бруківка, тротуар, який перетворився на стежку... Нічого нового. Все звично, як і самі наші дороги.