Сьогодні київський театр імені Франка прощається з Лесем Сердюком — видатним артистом театру і кіно, який помер цього тижня на 70-му році життя. Доля Сердюка така драматична, як і доля мистецтва, якому він служив. Цей артист працював з найпомітнішими українськими кінорежисерами — Леонідом Осикою, Іваном Миколайчуком, Юрієм Іллєнком. Сердюк створив немало ролей, що залишаться в історії нашого кіно та пам’яті глядачів: Данько Соколюк («Вавілон-ХХ»), князь Святослав («Легенда про княгиню Ольгу»), Касим-паша (телесеріал «Роксолана»).В останнє десятиліття, коли вітчизняне кіно, по суті, вмерло, потужний талант актора змушений був мовчати. Під час зйомок російського «Тараса Бульби», де Сердюк — у ролі Товкача, Богдан Ступка запропонував йому перейти до франківців. І артист погодився. Це був непростий крок, адже Сердюк усе життя віддав кінематографу, не виходив на сцену майже сорок літ, а відтоді театр дуже змінився, виросло нове покоління артистів та глядачів. Одначе, Сердюк ризикнув — і за короткий час зіграв кілька яскравих ролей у виставах «Всі ми киці і коти», «Одруження», «Божа сльоза» (унікальна для нашого часу постановка, серйозна і чесна). Остання роль, яку він встиг зіграти лише один раз, — Крапп у спектаклі «Остання стрічка Краппа». За п’єсою його герой — слабка, безвольна людина, життя якої минуло марно. Але Сердюк просто не знав, як грати таких людей. Навіть будучи вже смертельно хворим і знаючи про це, він так і не зумів, бодай на сцені, прикинутися слабким. Він відверто сміявся зі свого недоладного героя, як уміють сміятися лише сильні люди. Неймовірна річ, але ця трагічна п’єса в інтерпретації Сердюка прозвучала легко і весело. Можливо, це був реквієм самому собі, а можливо, — віра в те, що для справжнього артиста не існує смерті.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
