Байки старого Донбасу

Перший варіант був рукописним. Шахтарські байки та легенди Євген Коновалов записував у містах і селищах Луганської та Донецької областей. Потім з’явився машинописний варіант, 78 аркушів невеликого шрифту. Поки автор намагався видати книгу, його тексти буквально виривали з рук журналісти. Спочатку коноваловську «бувальщину» надрукували обласні газети, а напередодні 75-річчя стахановського руху, що наближається, знайшлися спонсори й для окремого видання.

Як розповідає автор, у пошуках старих шахтарів він побував на багатьох рудниках, записував колишніх коногонів, саночників і вуглярів. Сьогодні таких професій уже немає. Євген Коновалов вважає, що джерела Донбасу — на Луганщині, адже за наказом царя Григорій Капустін вирущив саме у Лису Балку (нинішній Лисичанськ) і знайшов перше вугілля.

Систематизуючи свої фольклорні записи, Коновалов побачив, що та сама історія має багато варіантів. Найбільше їх у легендах про головного шахтарського персонажа — Шубіна. Автор пише суржиком, зберігаючи непорушно те, що «є істинно звідти — з минулого». Йому якось вдається це відчути, тому що мову Донбасу він опанував з колиски.

— Щоправда, — посміхається Євген, — мої мовні звороти часто намагалися правити, вважаючи їх за орфографічні й стилістичні помилки. Але я особливо не ображаюся.

Тематичні розповіді Коновалова об’єднуються у три великі групи. Перша — про відкриття вугілля у нашому краї. Краща розповідь цього циклу — «Караульщик огненного камня», про те, як «біг з Московії в степову сторону молодий холоп Микита», боровся з підземним духом і відкрив для людей вугілля. Інші розповіді цього циклу стосуються історичних персонажів — Петра І, його солдатів, Кіндратія Булавіна. Друга, найбільша група розповідей — про роботу та життя шахтарів. Найдовше у народній пам’яті збереглися спогади про небезпечні й ризиковані деталі. Наприклад, бувальщина «Бархатная злодейка, гремучий дедушка и веселый понюшок» розповідає про роботу випалювачів метану — людей найнебезпечнішої шахтарської професії. Багато легенд і про коногонів, прохідників, вибійників. Третя група розповідей — з містикою. Тут багато оповідань про шахтарського лісовика Шубіна. То він показаний злісним шахтовласником, то — штейгером або роботягою й, нарешті — таємничим вартівником вугільного каменю. Чи був у реальності такий персонаж — невідомо. Кажуть, 1890 року Варваро-Борисівським рудником володів московський цукрозаводчик Шубін. Ще одна версія походження Шубіна стосується професії вугляра. Цей робітник мав уночі спускатися в шахту й випалювати метан. Для безпеки надягав шубу хутром назовні, змочивши її водою.

Прикметно, що легенд радянського часу у збірнику немає, тільки період з ХVІІІ по початок ХХ ст. Євген Коновалов пояснює це так:

— Щоб події переплавилися у народній пам’яті в легенди, потрібен час. По-друге, для народження легенди необхідний чинник несподіванки. Він з лишком був під час освоєння Донбасу. Сюди сходилося багато людей і з України, і з Росії. Переважно — колишні селяни. Вони потрапляли у принципово нові умови, займалися незвичною і гранично небезпечною роботою. Все це посилювало фантазію. На зміну старому шахтарю прийшов шахтар інформований, нового типу.

Євген Коновалов із сім’ї потомствених шахтарів. Добувати вугілля почав з 19 років, на тій на шахті, де поставив свій рекорд Олексій Стаханов. А на сусідній трудився Павло Безпощадний — єдиний у Донбасі письменник, нагороджений за літературні праці орденом «Шахтарської слави» 1-го ступеня.

— З дитинства я любив читати й ненавидів математику. Коли прочитав російського казкаря Бажова, то подумав, що у Донбасі не може не бути таких само легенд, як на Уралі. І я їх знайшов... Це були справжні золоті фольклорні розсипи... Я почав їх записувати й... «захворів».

 

Луганськ.