Судова реформа в Україні повинна забезпечити:

В успішних, демократичних країнах уже давно зрозуміли, що основою держави є суд та правосуддя. Адже підкорення всіх закону, правилам поведінки — це той фундамент, на якому будується держава. У цих країнах дбають про суд і правосуддя, бо знають, що це благо як для людей, так і для держави.

Україна відповідно до чинної Конституції (ст. 1) є правовою державою, в якій судова влада є самостійною, незалежною гілкою влади в системі поділу влади (ст. 6 Конституції). Принаймні так в Основному Законі задекларовано.

Проте сьогодні слід визнати, що система судової влади в Україні, рівень правосуддя набули загрозливих руйнівних форм, а суди фактично втратили довіру людей.

Отже, невідкладно судова система потребує комплексного реформування відповідно до вимог міжнародних стандартів, яке повинно забезпечити ефективний доступ громадян до суду, реальну незалежність суду і суддів та гарантоване право людини на справедливий судовий розгляд.

У процесі проведення судової реформи необхідно наголосити на неухильному дотриманні європейських стандартів, основоположних принципів, які стосуються судового устрою і судочинства.

Як доречно стверджує професор Микола Козюбра: «Європейські стандарти щодо судової влади — це не тільки якийсь єдиний еталон, за яким ми маємо будувати (чи реформувати) нашу власну судову систему, скільки певні цінності, на які потрібно орієнтуватися при її реформуванні. Вони сформовані європейською цивілізацією протягом її багатовікової історії й поступово завдяки закріпленню у ряді міжнародно-правових документів стали у своїй переважній більшості надбанням не лише європейських народів, а й усього людства».

Говорячи про європейські засади, основоположні принципи, на яких має будуватися й функціонувати судова влада, маються на увазі такі стандарти: доступність правосуддя; справедлива судова процедура; незалежність, безсторонність та професіоналізм суддів; юридична визначеність, однаковість судової практики і відкритість судових рішень; ефективність судового захисту; добір суддів та їх просування по службі; професійна підготовка і дисциплінарна відповідальність; організація суддівського самоврядування тощо.

Зазначені та інші стандарти знайшли своє відображення у таких міжнародних документах:

Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя (1983 р.); Основні принципи незалежності судових органів, розроблені ООН (1985 р.); Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 р. №(94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів»; Європейська хартія про статус суддів (1998 р.); Загальна (універсальна) хартія судді (1999 р.) та ін.

Послідовне і неухильне впровадження у судову владу європейських основоположних принципів — це шлях до реального утвердження верховенства права у суспільстві і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді.

Правильна організована система судів є однією з гарантій справедливого і ефективного судочинства. Однак усі спроби її вибудувати ефективно в Україні залишаються, на жаль, марними. В чому проблема? На моє глибоке переконання, існуючу систему судів загальної юрисдикції необхідно привести у відповідність до засад та принципів, визначених як чинною Конституцією України, так і відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод щодо забезпечення права на судовий захист.

Система судів загальної юрисдикції повинна будуватися на принципах:

Принцип спеціалізації судів, що передбачає урахування особливостей предмета спірних правовідносин (галузеву ознаку) та зумовленого цими особливостями судову процедуру.

Це дає змогу вирізняти у межах загальної юрисдикції цивільну, кримінальну, адміністративну і господарську спеціалізовану юрисдикції.

Власне такою, відповідно до ст. 125 Конституції України, повинна бути і система судів на сьогодні. Адже законодавець у діючому Законі України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року юридично неправильно визначив конституційні засади організації системи судів загальної юрисдикції, віднісши до судів загальної юрисдикції загальні та спеціалізовані суди (ч.1 ст. 19 Закону України «Про судоустрій України»), тим самим, вніс у середовище як практиків, так і науковців плутанину щодо розуміння структури судів загальної юрисдикції.

Принцип територіальності, що передбачає утворення судів, виходячи з потреби наближення судочинства до людини (доступності судів) та незалежності суддів від місцевої влади.

Фактично принцип територіальності означає розбудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, закріпленої в ст. 133 чинної Конституції України. Цей принцип обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення.

Слід також зауважити, що принцип територіальності повинен органічно поєднуватись з принципом спеціалізації.

Принцип інстанційності, що передбачає організацію судів так, щоб забезпечити правосудність рішення, тобто право особи на перегляд її справи судом апеляційної інстанції, а також право учасника судового процесу оскаржити судові рішення першої та апеляційної інстанції до суду касаційної інстанції (відповідного вищого суду).

Принцип доступності правосуддя є загальновизнаним у світовій практиці, хоча у Конституції України не йдеться про цей принцип.

Як пише професор Микола Козюбра, принцип доступності є «багатоаспектним, він охоплює організаційно-правові, інституціонально-правові, процесуальні, економічні та інші аспекти».

Його доступність забезпечується насамперед оптимальною побудовою судової системи: територіальною наближеністю до населення, чіткою визначеністю юрисдикції суду, компетентністю суддів, стабільністю судової системи тощо.

Надзвичайно важливе значення для забезпечення доступності правосуддя мають його організаційно-правові гарантії: недопустимість відмови судів у розгляді справ їхньої юрисдикції; дотримання судами розумних строків розгляду справи; необтяженість судової процедури зайвими формальностями; доступність правової допомоги для громадян; доступ громадян до судових рішень; їх неухильне виконання тощо.

Не менш важливою складовою доступності правосуддя є доступність механізмів оскарження судових рішень, інстанційна побудова судової системи, чітка визначеність юрисдикції апеляційних та касаційних судів та ін.

Необхідною умовою доступності правосуддя є його матеріальна складова. Судові витрати не повинні бути перешкодою для судового захисту, вимогу про доступність правосуддя не буде дотримано, якщо не буде створена ефективна система надання правової допомоги для людей з низьким рівнем достатку. З огляду на це, держава повинна сформувати систему правової допомоги, що надається за рахунок коштів державного бюджету.

Доступності правосуддя сприяє також поінформованість людей про організацію і діяльність судів.

Доступність до правосуддя не виключає також можливості для особи вирішити свій спір у позасудовому порядку (наприклад, третейські суди, посередники (медіатори) та ін.

Принцип незалежності суддів, що передбачає організацію судової влади і судочинства так, щоб запобігти будь-яким спробам чинити тиск на суддів.

Для належного виконання функцій судової влади Конституція України (статті 126, 129) надає її носіям спеціальні гарантії незалежності, які засновані на положеннях міжнародно-правових документів і перш за все на Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності та ролі суддів.

Систему гарантій суддівської незалежності, закріплених у чинній Конституції, можна умовно поділити таким чином: особиста недоторканність суддів; безстрокове призначення судді на посаду; неможливість неправомірного усунення з посади судді та особиста безпека суддів та членів їх сімей.

Конституцією України забороняється вплив на суддів у будь-який спосіб. Йдеться про всі заходи впливу, які мають на меті втручання у діяльність щодо здійснення правосуддя.

Враховуючи вищезазначені принципи, а також об’єктивні реалії кризового стану у судовій владі, організаційна структура системи судів України мала би виглядати наступним чином:

1. Місцеві спеціалізовані суди — це перший, найбільш наближений до людей рівень, які вирішують у першій інстанції цивільні, кримінальні, адміністративні та господарські справи. При цьому місцеві спеціалізовані цивільні і кримінальні суди діють на рівні району чи міста, а місцеві спеціалізовані адміністративні і господарські суди діють в межах області або її частини (така діяльність господарських судів, зокрема, відповідає багаторічним національним традиціям).

З метою максимального забезпечення принципу доступності правосуддя, на рівні місцевих судів, необхідно запровадити інститут виборних мирових суддів, які мають бути складовою державної судової системи, що розглядатимуть за спрощеною процедурою дрібні цивільні і кримінальні справи.

2. Апеляційні спеціалізовані суди (цивільні, кримінальні, адміністративні та господарські) — це другий рівень системи судів, які мають діяти або в межах території однієї області, або в межах частини території однієї області, або в межах території кількох областей (округу) — залежно від потреб у кожному виді судочинства. Зокрема, враховуючи вже існуючу практику — на рівні області діють апеляційні цивільні та апеляційні кримінальні суди, а на рівні округу — апеляційні адміністративні та апеляційні господарські суди.

3. Вищі спеціалізовані суди (вищий адміністративний, вищий господарський, вищий кримінальний та вищий цивільний суди) — це третій рівень системи судів, які є судами касаційної інстанції;

4. Верховний Суд України — найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції.

Окремо хотів би висловитись щодо статусу Верховного Суду України, оскільки Рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2010 року визнано можливість лише одноразового касаційного оскарження та перегляду рішень нижчестоящих судів Верховним Судом України.

Уже сам конституційний статус Верховного Суду України (ч. 2 ст. 125) як найвищого судового органу за своїм змістом та й за юридичною логікою передбачає можливість перегляду рішень нижчестоящих судів. Тому залишення за Верховним Судом України, про що йдеться сьогодні при підготовці нового проекту закону про судоустрій, лише розгляд скарг за винятковими обставинами несумісне із статусом Верховного Суду не лише як найвищого судового органу, а й органу правосуддя взагалі. Адже «забезпечення єдності судової практики», як зауважує професор Микола Козюбра, «однакового застосування норм права судами можливе насамперед тоді, коли Верховний Суд спрямовуватиме судову практику власними судовими рішеннями». А професор Василь Сіренко у зв’язку з цим також справедливо наголошує, що «відмовлятися від можливості виправити судову помилку не тільки нерозумно, а й шкідливо, злочинно. При цьому йдеться не про те, щоб судитися до нескінченності, а про те щоб мати процесуальні і системні можливості зупинити судове свавілля...»

Сьогодні у деяких країнах (наприклад, Німеччина), крім апеляційного і касаційного порядку оскарження, існує змішана форма оскарження -ревізія, що поєднує риси і апеляції, і касації. За ревізійної форми Верховний Суд не зв’язаний рамками скарги і може перевірити не тільки законність, а й обгрунтованість рішень нижчестоящих судів. Він може скасувати рішення нижчестоящих судів і ухвалити своє, як і при апеляції, але може і повернути справу на новий розгляд у нижчестоящий суд, як при касації, і може відкоригувати рішення нижчестоящого суду без його скасування.

Вважаю, що саме ревізією судових рішень нижчестоящих судів, включаючи і вищі спеціалізовані суди, має займатися Верховний Суд України, щоб, як справедливо зауважує Василь Сіренко, формула «оскарженню не підлягає» не стала юридичним глухим кутом, якого не можна подолати.

Для того, щоб рішення Верховного Суду України не перетворювалися на свавілля, необхідно зв’язати, обмежити можливості Верховного Суду його ж власними рішеннями, надавши їм прецедентний характер. Позбавлення Верховного Суду України можливості спрямовувати судову практику власними судовими рішеннями, а громадянам додатково мати право на захист своїх законних прав, свобод і інтересів — помилковий і хибний шлях, що, зрештою, призведе до непоправної шкоди законності і правопорядку в Україні.

Одним із першочергових завдань у сфері реформування судової системи є також законодавче врегулювання порядку призначення суддів на адміністративні посади в судах, адже в силу прийняття Конституційним Судом України відповідних Рішень визнано неконституційним призначення суддів на адміністративні посади Президентом України, Вищою Радою юстиції та Радою суддів України. Як наслідок, уже майже три роки в Україні існує проблема з відсутністю законодавчого врегулювання механізму призначення суддів на адміністративні посади в судах.

Механізм призначення суддів на адміністративні посади в судах повинен відповідати, як нормам Конституції України, так і європейським стандартам і, зокрема, принципу незалежності суддів. Так, ч. 1 ст. 126 чинної Конституції України суддям гарантується незалежність, яка забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади».

Щодо європейських стандартів, то відповідно до пункту 3 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН у 1985 році, судді є незалежними як від виконавчої та законодавчої влади, так і від вищих посадових осіб судової влади. А рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року та Європейською хартією про статус суддів від 10 липня 1998 року також передбачено, що орган, який уповноважений приймати рішення щодо кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів.

Ураховуючи вищезазначене, порядок призначення суддів на адміністративні посади в судах повинен бути таким:

1. Голова спеціалізованого місцевого суду, голова та його заступник спеціалізованого апеляційного суду обираються на посаду з числа суддів відповідного суду строком на п’ять років та звільняються зборами суддів відповідного суду за рекомендацією відповідної ради суддів.

2. Голова вищого спеціалізованого суду та його заступники обираються на посаду строком на п’ять років з числа суддів цього суду і звільняються з цих посад Пленумом вищого спеціалізованого суду за рекомендацією Ради суддів вищого спеціалізованого суду.

3. Голова Верховного Суду України та його заступники обираються на посаду строком на п’ять років з числа суддів цього суду і звільняються з цих посад Пленумом Верховного Суду України за рекомендацією Ради суддів України.

Зазначений порядок призначення суддів на адміністративні посади в судах забезпечив би: реалізацію принципу незалежності суду і суддів, єдність судової системи, її стабільну роботу зі здійснення правосуддя та, у кінцевому рахунку, більш ефективний судовий захист конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Правильно встановлений порядок добору і кар’єрного просування суддів є однією з гарантій незалежності судді, шлях до професіоналізму суддів, а відтак, і забезпечення кожному громадянину права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді.

Цей порядок передбачає, перш за все, запровадження єдиної системи добору і кар’єрного просування суддів, яка повинна охоплювати всі стадії процесу набуття та підвищення кваліфікації суддів (кар’єрного просування).

Система добору суддів і формування суддівського корпусу повинна здійснюватися з дотриманням певних європейських і міжнародних стандартів, зокрема, — прозорості, відкритості (запровадження відкритого конкурсного відбору на посаду судді), складання кандидатами на посаду судді кваліфікаційного іспиту, недопущення впливу (або тиску) на формування суддівського корпусу з боку інших державних органів, політичних партій, бізнесових структур тощо.

Процес добору кандидатів у судді має розпочинатися та здійснюватися на конкурсних засадах кваліфікаційною комісією суддів спеціалізованого суду, яка вивчає біографію та інші відомості про кандидата, проводить співбесіду, психологічне тестування та кваліфікаційний іспит і, з урахуванням отриманих результатів, дає рекомендацію на проходження спеціальної річної підготовки (стажування) у суді.

Рішення про рекомендацію особи на посаду судді приймає та ж кваліфікаційна комісія суддів спеціалізованого суду.

Вища рада юстиції після отримання рекомендації кваліфікаційної комісії спеціалізованого суду проводить також співбесіду з кандидатом на посаду судді на предмет перевірки його професійних і моральних якостей і приймає рішення про внесення подання Президенту України про призначення особи на посаду професійного судді.

При вирішенні питання про призначення судді на посаду безстроково Вища кваліфікаційна комісія суддів України повинна проводити ретельний аналіз усієї діяльності судді за п’ять років його перебування на посаді, у тому числі, причин скасування прийнятих ним рішень і скарг на дії судді, а також проводить кваліфікаційний іспит і лише після цього давати свій висновок про обрання Верховною Радою України судді безстроково.

З метою запобігання дискредитації судової влади через неналежне виконання суддею професійного обов’язку необхідно вдосконалити систему дисциплінарної відповідальності суддів, у тому числі:

Чітко визначити законом підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, перелік яких не може бути розширений та неоднозначно тлумачений.

Дисциплінарні повноваження повинні бути виключені з компетенції кваліфікаційних комісій суддів, оскільки вони прямо не пов’язані з їх кваліфікацією. У зв’язку з цим, доцільним є створення у системі судоустрою постійно діючої Дисциплінарної палати суддів України, до більшості складу якої мають увійти судді у відставці. Завданням цього органу має бути здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів місцевих та апеляційних судів. Дисциплінарне провадження щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України здійснює Вища рада юстиції.

Для забезпечення своєчасної перевірки повідомлень про дії суддів, які містять ознаки дисциплінарного проступку, слід запровадити інститут судових інспекторів, які призначаються з’їздом суддів України знову ж таки з числа суддів у відставці.

Процедура розгляду Дисциплінарною палатою та Вищою радою юстиції дисциплінарних справ повинна відбуватися на змагальних засадах, а рішення у дисциплінарній справі може бути оскаржене в суді.