Кудашівська трагедія

У селі Кудашівка на Дніпропетровщині 54-річні чоловік і жінка, не знайшовши виходу із фінансової скрути, вирішили піти із життя. Спочатку чоловік убив із мисливської рушниці дружину і вірного пса, а потім застрелився сам. У своїх передсмертних записках вони просили нікого не звинувачувати в їхній загибелі, стверджували, що рішення прийняли удвох, добровільно, без жодного тиску одне на одного. Криничанський райвідділ внутрішніх справ порушив кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.115 Кримінального кодексу України, — навмисне вбивство. Але заступник начальника райвідділу — начальник слідчого відділу Микола Пономаренко не сумнівається, що вона буде закрита, бо іншої версії у слідства немає. А та, яку розглядають, має достатньо підтверджень.

Трагедія шокувала не тільки жителів села. Підприємця Володимира Б-на, який займався переробкою соняшнику, добре знали у Криничанському районі, а кудашівську олію — і за його межами. Ця родина була взірцем для інших. Тетяна і Володимир жили у любові й злагоді, виховали двох дочок, обидві — у Дніпропетровську: старша, Оля, після закінчення криворізького вишу працює, а молодша, Мілана, — студентка одного з вищих навчальних закладів.

Познайомилося подружжя, коли Володимир (сам він із Росії) у цих місцях служив. Один час сім’я жила і працювала у Тюменській області, в Надимі. Повернувшись у 1996 році в Україну і оселившись у Кудашівці, Володимир відкрив магазин, згодом — виробництво, а Тетяна продовжувала вчителювати. Тільки в останній рік вона покинула улюблену роботу і почала допомагати чоловікові реалізовувати продукцію.

Не можна сказати, що подружжя відгородилося мурованим тином, ні з ким не спілкувалося, і тому про переживання, які їх терзали, ніхто не знав. Просто свої проблеми вони ніколи не виносили на люди, про них навіть дочкам не розказували. Отож багатьом власники олійниці й господарі ошатного будинку здавалися заможними і цілком благополучними. «Вони відпочивали на Канарах, в Єгипті», — з упевненістю розповідала жінка, у якої ми питали дорогу. «Які Канари? — заперечували ті, хто знав цю родину ближче. — За кордон він їздив тільки у Волгоград, до матері (кілька років тому перевіз її до Кривого Рога), там живе і його рідня. А будинок будували тринадцять років: купили стару хату, навколо якої звели нові стіни — старі тільки рік тому зсередини прибрали, вікна досі затягнуті плівкою. Власне, до пуття доведена тільки одна кімната, у якій і мешкали господарі.

Володимир, розповідали односельці, був небалакучий, але надзвичайно уважний і добрий чоловік — допомагав по-сусідськи, відгукувався на прохання школи (дружина, коли вчилися доньки, очолювала батьківський комітет), йшов назустріч робітникам, усіляко їм допомагав, багато чого прощав — не міг терпіти лише лінивих і тих, хто любив надурити інших. Пам’ятають, як він кинувся допомагати людям, у яких після буревію позносило дахи з будинків. «Чоловік був працьовитий і добросовісний, — казали жінки, з якими ми розговорилися на вулиці. — Ледарів на роботі не тримав. Стежив, щоб на олійниці витримували технологію, вчасно фільтри міняли, тому й славилася наша олія».

А Тетяна була відкритою і щирою, залюбки спілкувалася із людьми, ніколи не ділила їх на бідних і багатих. Кажуть, напередодні трагедії заходила до сусідів на вареники, і нічого особливого у її поведінці вони не помітили. Хоча, очевидно, тоді подумки складалися, а може, уже й були написані слова прощального листа. Чоловік датував свою передсмертну записку дванадцятим травня, в її листі стоїть дата «13.05.2010 року» — іншим чорнилом. Залишала можливість ще щось дописати в останні хвилини свого життя? Не знала точно, коли це станеться?..

Вони вибрали для свого відходу святковий день Вознесіння Господнього. Рано-вранці, близько шостої години, Миколу підняв з ліжка телефонний дзвінок. «Дружина вже на тому світі, — говорив, плачучи, Володимир своєму водієві. — Я іду за нею. Зроби все, як ми домовилися (увечері вони з Миколою розпланували роботу. — Авт.). І можеш не поспішати — все одно не встигнеш...»

Приїхавши до будинку Б-них, водій побачив на хвіртці записку: «Якщо ти її читаєш, то нас уже нема серед живих. Сам у двір не заходь...»

На місце прибули керівництво райвідділу, слідчо-оперативна група, судово-медичний експерт та прокурор району. Картина, яка відкрилася їм, вразила навіть бувалих оперативників. У садку знайшли тіла Тетяни і Володимира з вогнепальними пораненнями, а також застреленого мастифа. (Пса у будь-якому разі довелося б застрелити, пояснив Микола, бо він нікого не впустив би у двір). Тут же була й мисливська рушниця 12-го калібру, що належала хазяїну, неподалік — відстріляні гільзи. У чисто прибраному будинку на столику лежали розкладені по купках папери із позначками: «основні документи», «різне», «майже непотрібне», а також заздалегідь заготовлені речі для похорону, не забули навіть про килим, яким належало застелити кузов машини...

«За одну ніч так усе не розкладеш, — погодився Микола Хомичук, який відпрацював з Б-ним тринадцять років. — Ми бачили, що справи на нашому підприємстві аж ніяк не кращі. Знали про борги, але не уявляли їхніх розмірів».

Незадовго до трагедії Володимир їздив у Росію, очевидно, щоб позичити гроші, і, за словами Миколи, повернувся звідти зовсім іншим чоловіком — перестав жартувати, спохмурнів, рідко почав з’являтися на роботі, невдовзі захворів і навіть потрапив до лікарні. Але проблемами своїми ні з ким не ділився. Микола припускає, що й дружина дізналася про них зовсім недавно. І, мабуть, настільки була приголомшена цією звісткою, що не могла ні знайти вихід із ситуації, ні переконати чоловіка не йти на крайній крок. Сил вистачило тільки на те, щоб померти разом з ним.

«А треба було щось робити, — переконаний Микола. — Розказати про свої проблеми друзям, покликати на допомогу юристів. Врешті-решт, продати все і почати з нуля. Але він ні до кого не звернувся. Він просто розгубився...»

«Виходу практично нема. Набридло зводити кінці з кінцями. І життя зводити до елементарного існування. Я не можу утримувати дітей, платити за навчання, за квартиру, медобслуговування і т. ін. Все зважено, усвідомлено і прийнято рішення», — писав Володимир у своїй передсмертній записці. Пояснював, що через тиск банку, вилучення техніки неможливо працювати і повертати кредит, утримувати підприємство, виплачувати зарплату, платити податки. Просив вибачення у тих, хто втратив через нього свої кошти. І запевняв: «Помислів взяти і не віддати ніколи не було. Так склалася ситуація, з якої нема реального виходу, крім одного...»

Із Тетяниного прощального листа відомо, що під кредит банку було заставлено техніку та бізнес, і що бізнес банк уже готовий забрати. А як у такому разі виплачувати штрафи, податки, борги? «Жити так більше не можу і не хочу. Немає сил», — такими були її останні слова.

Точної суми боргу Б-них ще не порахували — припускають, що вона сягає 400 тисяч доларів, з них 120 тисяч заборгували банкові. Для чого підприємець брав такі великі позички і куди вкладав ці гроші? Побудував другу олійницю, яку, до речі, так і не запустив у дію через якісь технічні причини. Але навряд чи вона коштує таких грошей. Останнім часом і діюча олійниця працювала не на повну силу: менше брали на переробку насіння, знову ж таки через нестачу коштів, припускає Володимир Зубко, який виконував на олійниці обов’язки технолога і керуючого. Сам господар постійно шукав джерела збуту своєї продукції, з перекупниками справи не хотів мати: їхня ціна усю роботу зводила до нуля, і робітникам доводиться платити із власної кишені.

До перебоїв із зарплатою на підприємстві звикли. «Я взагалі на це не звертав уваги, — розповідав Володимир Зубко. — Працював тут з моменту закладки олійниці. Так от, колись цілий рік нічого не давали, а потім усе отримав сповна. Ось і зараз господар обіцяв повернути борги у кінці травня. Шкода, якщо у людей стільки грошей пропаде: декотрим за півроку завинили. Але що поробиш? Він уже по всіх рахунках заплатив...

Хто повертатиме позичені підприємцем гроші? Чи ляжуть борги загиблих батьків на плечі дітей? На ці запитання ми попросили відповісти правника з питань бізнесу Валерія РУДЕНКА:

— Ситуація проясниться через півроку: хто успадкує майно, той і стане відповідачем по боргових зобов’язаннях спадкодавця, отже, змушений буде з цього спадку розрахуватися з кредиторами. Наскільки відомо, загиблий підприємець взяв у банку кредит під заставу. Це означає, що заставне майно належатиме банку.

Інші кредитори мають довести через суд своє право на стягнення боргу за рахунок майна, що не перебуває під заставою. Якщо є договори на позички, грошові або інші угоди щодо майнових зобов’язань спадкодавця, які оформлені належним чином, то борг стягуватимуть після того, як успадковане майно буде оцінене і продане.

Незалежно від того, достатньо його буде чи ні, щоб розрахуватися з усіма позичальниками, зобов’язання вважатимуться погашеними.

— Якщо у дітей є особиста власність (наприклад, квартира чи дача), її можуть задіяти для відшкодування заборгованості батьків?

— Ні. Не можна накласти стягнення на майно, відокремлене від спадку.

Є ще один варіант: якщо діти (й інші можливі спадкоємці) відмовляться від спадщини, то майно через суд мають визнати відумерлим, і воно перейде до територіальної громади, на землі якої знаходиться. В такому разі вона буде розраховуватися з кредиторами, які доведуть своє право на стягнення боргу за рахунок цього майна.

Дніпропетровська область.