Із досьє «Голосу України»
Володимир Олійник народився 16 квітня у селі Бузівка, що на Черкащині. Закінчив Харківський юридичний інститут, пізніше ще здобував освіту в Одеському інституті політології і соціального управління. З 1982 року по 1985-й працював народним суддею Придніпровського району Черкас. Із 1990 по 1994-й — заступник голови міськвиконкому Черкас, а з 1994 по 2002-й — міський голова. Наприкінці 90-х Володимир Олійник був президентом Асоціації міст України. У 1999 році за пропозицією Кіровоградського міського голови висувався кандидатом на виборах Президента. 24 серпня у Каневі підписав угоду з трьома іншими кандидатами Олександром Морозом, Олександром Ткаченком та Євгеном Марчуком, утворивши так звану канівську четвірку. З 2006-го був народним депутатом 5 скликання від БЮТ і тоді обіймав посаду заступника голови парламентського комітету з питань промислової і регуляторної політики. Має дружину Людмилу та трьох синів — Руслана, Дениса та Володимира.
— Після дострокових парламентських виборів ви вибули із лав народних депутатів. Однак нещодавно поповнили лави Партії регіонів. У зв’язку із цим у пресі з’явилася низка повідомлень про те, що Володимир Олійник повертається в політику. Чи справді три роки ви були поза державними процесами?
— У політиці я був. Бо той, хто народився в цій державі, живе в цьому суспільстві і йому не байдуже, що тут відбувається, він — у політиці. Але прості люди, виборці лише активно намагаються змінити щось у житті, інші ж — професійно, цілеспрямовано займаються певними речами, щоб змінити владу, правила, закони і змінити життя. Саме для цього я й повернувся у велику політику.
— Природно, виникає запитання: яким ви бачите своє місце у сьогоднішньому парламенті, яку нішу хотіли б у ньому зайняти і які першозавдання ставите перед собою?
— Основна місія законодавчого органу — законотворча робота. Тут створюють правила для суспільства, покликані поліпшити всі сторони нашого з вами життя. Я маю великий досвід у юриспруденції, бо за фахом — юрист і свою професійну кар’єру завершував на посаді голови суду. Вважаю себе фахівцем у сфері місцевого самоврядування, тому що двічі був міським головою (у Черкасах. — Авт.), президентом Асоціації міст України тощо. У фракції мені запропонували працювати на ниві законодавчого забезпечення право-
охоронної діяльності. Слід визначитися, які законодавчі зміни і закони потрібні, щоб активізувати боротьбу із організованою злочинністю. Адже є системні проблеми, які потребують фундаментальних змін, опрацювання тощо, а є й такі виклики, на які слід реагувати негайно.
От, приміром, коли ми приймали рішення про заборону смертної кари, Європа спокійно на це реагувала. Адже й там був період, коли страчували багатьох людей. Хоча відомо, що життя дає Господь Бог і людина не вправі його забирати, але були певні реалії, коли доводилося застосовувати таку міру покарання. Пізніше європейці вийшли на певний рівень правової та загальнолюдської культури, тоді й відмовилися від смертної кари. Вони могли змінити правила, бо на той час знаходилися вже на достатньо високому рівні. Ми ж відстаємо. І тому в нашому суспільстві є вбивства, є такі системні злочини, які важко розуміти серцем. Бо навіщо вбивати десятки людей, ґвалтувати, знущатися над дітьми?
На моє переконання, нині смертну кару треба ввести. Не повернутися до неї, а відреагувати в такий спосіб на нові виклики, що з’явилися. На-
приклад, на міжнародний тероризм. З цим явищем почали боротися всі. США задіяли не тільки внутрішні органи, які відповідають за безпеку, а й армію. Дислокували своє військо в центрах міжнародного тероризму, звідки йдуть фінансові ресурси, наркотики тощо.
Нещодавно сталися вибухи в Росії. Ми себе заспокоюємо, що це — інша країна. Так, ми маємо свою хату, але вона не повинна бути скраю. Бо крайні хати хоч і останніми, але однаково палають. Окрім того, маємо проблему в Криму. Там точиться боротьба і за територію, і за сфери впливу. Рано чи пізно сепаратизм і міжнародний тероризм можуть датися взнаки і у нас. І ми мусимо подумати, як негайно і адекватно на це відреагувати. Тому вже сьогодні слід запровадити смертну кару для терористів. Для тих, хто не просто натискає на курок, а організовує вибухи, в яких помирають діти, ні в чому не винні мирні жителі, просто всі — без винятку... На мій погляд, і терористи, і ті, від чийого імені вони діють, заслуговують смертної кари. Ми знаємо, що часто осередки, які спланували той, чи інший теракт охоче беруть на себе відповідальність за смерті невинних людей. Я хотів би започаткувати дискусію: чому ми маємо відповідати цим негідникам згідно з певними установленими стандартами? Гадаю, слід виробити нову процедуру, за якою б особам, чию причетність до терористичного акту доведено, загрожувала б смертна кара. Це відразу викличе реакцію Європи і світу. І слава Богу! Бо це буде така своєрідна реклама для терористів: в Україну — зась!
Наведу простий приклад. Сінгапур в 50-ті роки був столицею бандитизму, наркоманії тощо. Нині, через 60 років, вони вийшли на новий, високий рівень розвитку. Але в цій країні досі існує публічна смертна кара за наркотики. Чи тобі 80, чи 18, якщо завинив — привселюдний розстріл. Такою жорстокістю вони зупинили хаос, дали зрозуміти, що альтернативи нема і панькатися із злочинцями ніхто не буде. І ми маємо дати серйозний сигнал, аби терористи зрозуміли, що наша територія для них не-
зручна. І я хотів би почути реакцію американців чи європейців, які взялися б захищати терористів. Бо хто ж тоді захистить права убієнних?
У нашому суспільстві є багато проблем, які мають системний характер. Щоб вирішити їх, слід реформувати законодавство.
— Свого часу ви ретельно обстоювали інтереси помаранчевої революції. У 2004—2005 роках були радником кандидата в Президенти Віктора Ющенка, були в лавах БЮТ. Як сталося, що ваш човен розвернувся в бік Партії регіонів?
— Додам, що був і радником Юлії Тимошенко. Але хочу звернути вашу увагу, що БЮТ ранній і БЮТ сьогоднішній — це різні речі. Проаналізуйте хоча б склад раннього БЮТу. Це націонал-патріоти, люди із совістю. А подивіться на цю «ділячеську» частину — і далі не розпитуйте...
Пригадую, коли я був народним депутатом від БЮТ, чого мені коштувало виступити на з’їзді цієї політичної сили. Мене не пускали тоді на зібрання, фальсифікували конференції... Але мені все ж вдалося потрапити на один із позачергових з’їздів і виступити на ньому. І тоді я сказав: розумію, що більше не буду в цих лавах, бо з деякими поняттями миритися не збираюся. Мені, наприклад, не підходить визначення «негідник, але наш негідник».
Свого часу я пішов в опозицію не тому, що тинявся без роботи. Я був міським головою при Президентові Леонідові Кучмі. Тоді я фактично був владою. Щоби піти проти течії — треба було бути або переконаним у своїх позиціях, або божевільним. Стосовно мене висловлювалися претензії, проводилися перевірки, порушувалися кримінальні справи, адже я кинув ви-
клик. Та коли я побачив нинішній БЮТ, то сказав: «Юліє Володимирівно, нічого не вийде. ви пішли шляхом наклепів, а лозунг «справедливість є, за неї варто боротися» — пустий. Не хотілося би поливати зараз один одного лайном, але брати участь у цьому лукавстві я не буду».
Партія регіонів. Чи вона свята? Ні. Але вони чесніші, прагматичніші. Простий приклад. Коли Микола Янович, який був тоді віце-прем’єром, сказав, що знизилася ціна на капусту, це ви-
кликало сміх. Але це був статистичний факт. А Юля Володимирівна сказала б по-іншому: «Окреслилися тенденції до зниження цін на окремі види продукції». Хоча реально лише знизилася ціна на капусту.
Тепер команда від БЮТ пішла в опозицію і створила проблему на місцях. Особливо на Черкащині, Вінниччині, там, де ця сила мала більшість. Вони нині мудрують, що робити? Бо існує цілісна виконавча влада від Президента і законодавча на місці — від Юлії Володимирівни. Виходить, що міський голова пішов в опозицію. Виникають питання. Ви бюджет приймали? Так. Ви його виконували? Так. Рішення про дерибан землі приймали?... Ви цілісні. БЮТ в опозиції може бути в Донецькій області, там, де вони мають менший відсоток підтримки.
Пройшли вибори. Тепер я можу долучитися до влади, попрацювати, подивитися. Я не присягав особисто Юлії Тимошенко, а вона — мені. Усі, з так званою незмінною позицією, мають пам’ятати, що вони — люди старшого покоління і колись приймали присягу на вірність Комуністичній партії і теоретично не повинні з неї виходити. Але людина має право на зміну поглядів, свого світогляду. Я свій вибір зробив свідомо і почуваюся сьогодні комфортно. Мене прийняли, доручили певну роботу, зважаючи на мій фаховий рівень. От сьогодні я був на раді керівництва, виступав там, а в БЮТ я не міг нічого робити. Я ви-
брав місце, де зможу себе краще реалізувати. А мої переконання, як і ваші, — змінити неможливо. Якщо у людини сформувалися певні погляди, то куди б вона не потрапила, до комуністів, чи соціалістів, вона своє буде гнути.
— Не можна не згадати канівську четвірку. Її фактично називають першою спробою створити українську коаліцію, яка, на жаль, зазнала поразки. Ви були безпосереднім учасником тих подій. Чи можна проводити паралелі між тим, що відбувалося тоді, і зараз?
— У демократичних країнах, як-от Румунії, Польщі або й навіть Німеччині, — у всіх є проблеми з коаліцією. У тому сенсі, що перевага може бути в один-два голоси. Ми маємо об’єктивні процеси — першочергове накопичення капіталу. У нас ще є що ділити. Якби був скрізь власник, була б спокійніша ситуація. Тож відбуваються непрості речі.
Тоді від чотирьох кандидатів чекали одного — об’єднання. Навіть якби ми згуртувалися навколо когось, хто не переміг би, це показало б, що ми здатні домовлятися, притримати свою гординю. Пригадую, тоді я буквально не випускав учасників переговорного процесу із того підвалу, де ми збиралися. Мені не дадуть збрехати ні Ткаченко, ні Мороз, ні Марчук, просто стояв на дверях і казав: «Я вас не випущу. Нам треба вийти з однією кандидатурою. Якщо ви зараз вийдете, то піду до Кучми і скажу, що я його публічно підтримую за однієї умови, щоб більше нас чотирьох ніколи не пускали на Канівську гору». Вони знову поверталися, сідали за переговори і все ж прийняли рішення — об’єднатися навколо Євгена Марчука. Але потім виникла низка інших складнощів...
— Чи можна подібних складнощів чекати сьогодні?
— Тут є один об’єктивний момент — ми ще не вільні. Хто б що не казав про свободу, у нас на генетичному рівні закладена залежність, кріпацька філософія. Адже ще в 50-х роках з сіл не випускали, бо не видавали паспорта, а це абсолютна форма закріпачення. Це ж пережив і Олександр Мороз, і його батько, я це пережив... Ми ще генетично не вільні. Але я відмовився виставляти свою кандидатуру. Міг би йти на вибори і набрати свої голоси, але я принципово підтримав Марчука. Я хотів показати, що ми здатні на об’єднання.
— У сьогоднішню коаліцію вірите?
— Найбільше здивувало те, що Юлія Володимирівна говорила неправду. Я хотів би почути правду про те, що казна пуста, що є проблеми з боргами і в Пенсійному фонді. А все оте «о’кей» — не проходить. Є таке поняття в юриспруденції, як крайня необхідність. Коли враховується те, що людина була в такому стані і ситуації, коли спричинила шкоду через вимушені обставини. Сьогодні ми знаходимося в такій ситуації. Ми змушені позичати гроші. Ми маємо їх отримати під виплати, під реформування. Для цього потрібні уряд, коаліція, стабільна влада. Народ каже: «Хай вже вони там хоч якось, щоб тільки не колотило, бо з нами ніхто не захоче мати справу». Елементарний приклад. Якщо чоловік із жінкою живуть, як кішка з собакою, у важкі хвилини, жоден із сусідів цій сім’ї грошей не позичить, бо невідомо, хто із них буде повертати. А людям, можливо, не надто благополучним, але в яких у сім’ї лад, кожен подасть руку допомоги. Тому закликаю усіх до праці. Невже комусь може бути краще від того, що гірше? Спробуйте зробити щось хоча б для себе! Адже ви теж прагнете колись прийти до влади. Сьогодні одні, завтра — інші, все легко може змінитися. Робити треба, як для себе, не на гірше, а на краще.
— Чи впливала якось сім’я на ваші вчинки? Чи хотіли б, щоб три сини пішли вашим шляхом?
— Що більше живу, то більше переконуюся: Господь Бог недаремно нам посилає жінок. Я рідко коли про це кажу публічно, але всім серцем відчуваю, як добре, що мені доля послала Людмилу! Хоч би що не було, чи біда якась, чи горе, чи переживання — вона завжди поруч. Іноді я робив такі різкі кроки, які вона не сприймала, але стовідсотково мені довірялася і знала, що я роблю правильно. Так і казала: «Ми тобі довіряємося, бо ти батько». Хоча іноді й не могла мене зрозуміти. Як от у ситуації із БЮТом.
А стосовно синів — я дуже хотів би, щоб вони знайшли свою долю. Якщо вона буде в політиці, — нехай. Важливо, щоб вони самостійно обирали свій шлях, щоб потім не було до мене нарікань. Так само, як не хочу й подяки. Я маю створити їм певні умови — дати освіту і підтримати вибір, можливо, розрадити в якійсь ситуації, але не більше. Не впливати. Це дуже тонка річ. Бо якщо я пораджу дитині щось вдало, вона все життя буде мені вдячна, але не дай Боже схибити — все життя нарікатиме: «Нащо
я батька послухав!» Я свій вибір робив свідомо. Батьки мені дали все, що могли, — життя, на дорогу торбину з хлібом-салом і благословили мене на самостійне життя. Слава Богу, що я свій життєвий вибір робив самостійно.
— Дякую за розмову!
Надія СмІян.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
