Нічого несподіванішого високі чиновники від медицини зробити не могли, як призначити Олександра Фільца головним лікарем Львівської обласної психіатричної лікарні. Так, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри психіатрії та психотерапії ЛНМУ імені Д. Галицького — вчений з іменем, два роки очолював Європейську асоціацію психотерапевтів. Завжди мав імідж вільного інтелектуала, котрий повсякчас ініціював щось «вперше» і «виключно». А він ще й літератор! Чи здатна така людина зробити щось практичне в лікарні, де пацієнтові призначено на харчування десь 7 гривень на день і 3 з половиною на ліки?! Я вже не кажу про приміщення, стіни якого, прикрашені грибком і цвіллю, люблять фотографувати газетні репортери...
Та хоч як це дивно, зміг Фільц чимало. А головне — зробив лічницю відкритішою, і завдяки своїм науковим і людським зв’язкам щоразу привертав увагу громадськості до її проблем.
Звісно, до життєвого темпу Олександра Орестовича не відразу тут звикли — куди поспішати, якщо пацієнти «на Кульпаркові» (так в народі кличуть лікарню) живуть роками? Він їхав у відрядження до Києва, і у відділеннях говорили: буде в ліпшому разі після обіду. А Фільц, повернувшись до Львова по шостій ранку, відразу їхав сюди, пильнував, чи не виносить персонал з харчоблоку сумки з продуктами, призначеними для пацієнтів?
І все-таки тут продовжують годувати на 7 гривень, і я не могла не запитати Олександра Орестовича: а чи стукали ви з цього приводу в різні владні двері?
— Стукаю весь час, — каже він, — а там лише запитують: чого ви сюди стукаєте, то казкові двері, за якими нічого реального немає! Така країна у нас — дивна...
— Чого ж не напишете заяву і не підете геть?
— Бо я почав тут робити реальні речі. Хоч і не просто було, а вдалося створити реабілітаційний центр. Він ще не діє на повну потужність, та пацієнти вже можуть ходити слухати музику, малювати, сидіти за комп’ютерами. Ми видали навіть каталог художніх робіт наших пацієнтів (один з них уже мав виставку в Києві). Це — чи не найкращий каталог, який я бачив у житті — виданих відомими психіатрами світу.
— Не можна не згадати і про ваш театр, який навіть у Польщі давав вистави...
— На жаль, сьогодні театр узяв паузу, шукає нової концепції і нових можливостей. Є нові амбіційні плани — зіграти разом із театром Курбаса на власний сюжет виставу, де половина акторів будуть — пацієнти, а половина — справжні курбасівці.
А ще в лікарні мріють про свій музей архітектури, де стоятимуть копії кращих споруд Львова і кілька футуристичних макетів майбутніх міських будов (благо, територія величезна). Гадаю, це принесло б користь нашим пацієнтам, та й місту б не зашкодило.
— Не здивуюся, якщо такий музей створять. Та хочу запитати про інше. Вам не здається, що, кидаючись у царину мистецтва, ви намагаєтесь сховатися від дійсності?
— Напевно, так. Але для пацієнтів ця царина — дуже важлива, адже свій творчий ресурс вони часто не втратили. Так, ця творчість може бути химерною, але тим не менше — це творчість. І для багатьох вона стає рятівним кругом. Уявіть людей, від яких, здебільшого, відмовилися рідні, і вони можуть покладатися лише на опіку держави. Тому мені хочеться звернутися до державних мужів: кожна цивілізована країна оцінюється за ступенем ставлення до репресивних закладів — до тюрем і психіатрії. А психіатрія в певній частині свого існування є репресивною. Бо мусить охороняти суспільство від небезпечних дій. І справжня толерантність — маркер функціонування держави, починаючи з часів Джонатана Свіфта і Даніеля Дефо, людей, які написали два знамениті проекти розвитку психіатрії.
У нас же матеріальні умови жахливі. Не в змозі ми якісно харчувати хвору людину на 6—7 гривень! Коли депутатське товариство може витратити на обід в ресторані стільки, скільки коштує обід для 1500 наших пацієнтів, — це вже «вавка» в голові. В нормальній країні того не може бути. Наша держава існує на засадах абсурду. Приклад: бюджетні установи (як-от лікарня) мають якісь кошти, за які повинні купити харчі, оплатити комунальні платежі, ліки, мийні засоби... А здійснити цього не можуть. Бо держава, яка дає гроші, не пропускає їх через казначейство. І так ми існуємо вже три місяці.
— Як же лічниця виживає?
— Є запаси, куплені раніше, і трошки грошей таки пропускають. А далі треба щось весь час вигадувати. Десь домовитись, пообіцяти, спрацювати на людському факторі, навіть задіяти якийсь корупційний механізм, що не всі люблять. От я не люблю. Це зветься — викручуватися з абсурдної ситуації. Таких абсурдів багато. Тому я дивлюсь на Україну, як на процес експериментального функціонування держави, де такі заклади, як наш, покладені більше на вигадку, інтуїцію та ініціативу осіб, які керують установами. А за цю ініціативу держава їх ще й карає. З одного боку, відбувається селекція активних і діяльних, а з другого — голови їм обрізають. За тих умов держава приречена на посередність або на низький рівень функціонування. У нас не цінують людський ресурс.
— І все-таки наші люди схильні до альтруїзму. Мабуть, ніде в Україні немає стільки волонтерів, як «на Кульпаркові»...
— У нас є допоміжна структура — українська спілка психотерапевтів. Ми проводимо дуже добрі семінари в європейському стилі, здійснюємо психотерапевтичну освіту по всій Україні. Один з елементів тої освіти — волонтерська робота. Маємо чимало волонтерів із середовища психотерапевтичної спільноти, які вчаться і просто рік-два приходять та безкорисливо допомагають. То — неоціненна річ, бо люди працюють щиро.
— Тобто рівень психотерапії в Україні, принаймні у Львові, високий?
— Не мені б судити. Та кращі фахівці у Львові без жодної меншовартості можуть виступати на міжнародному форумі з компетентними доповідями. Я очолюю наглядову раду європейської асоціації психотерапії (а в неї входять усі колишні президенти, це інституція стратегічного планування) і, будучи в контексті всіх європейських процесів, можу сказати — ми навіть багато тону задаємо. Однак психіатрія (не психотерапія) вимагає дуже серйозного технологічного оснащення. А ми не маємо нічого в лікарні. Навіть свого ультразвукового апарату нормального. Цілий рік добивалися придбання двох електрокардіографів. Наше технічне оснащення — початок минулого століття.
— І таки вдається займатися наукою?
— Яку ми маємо науку, скажіть? Де і які в Україні ведуться дослідження? Рівень компетентності достатньо хороший, та він не рівноцінний науковим досягненням, які виходять за рівень компетентності і прямують у поле невідомого. Теоретичні ідеї ми можемо продукувати дуже добре, але їх треба довести. Нинішня наука стоїть на принципах доказовості. А щоб доводити, треба мати чим.
Науки, особливо медичної, в Україні немає. Є кілька центрів (так, у Харкові займаються стовбуровими клітинами на світовому рівні і кардіологія є непогана, яка, звісно, не визначає собою світовий прогрес, але дотягує до хорошого рівня.) А ми говоримо про науку, яка відкриває світові горизонти. Де вона?
А все починається з дрібниць, з того, як захищаються дисертації в Україні. Це навіть не компіляція, це переписування невідомо ким і куди. Це катастрофа, яку важко уявити.
Запитання не по темі.
— Кажуть, ви жили в квартирі знаменитого Зігмунда Фройда?
— Так, майже два роки. До речі, був останнім мешканцем гостьового поверху музею Фройда у Відні. Потім там зробили архів. Я допомагав переносити документи. Складно передати, з яким почуттям я це робив...
— Наука — наукою, а щоб просто легше жилося в цьому закладі, можливо, якийсь би закон прийняли? Приміром, про меценатство?
— Меценатство означає, що людина щось дає суспільству, не вимагаючи спеціальної винагороди. У нас же вимагатимуть винагороди у вигляді зменшення податків. І тоді це вже лобіювання інтересів за рахунок суспільної активності. Та й неможливо дати преференції якійсь одній ділянці, щоб не були зачеплені інші. Ну, оголосимо дворічну програму підняття психіатрії в Україні, кинемо туди всі гроші — а завалиться щось інше!
Потрібні системні зміни. І ще. В психології є визначення, що таке зріла людина. Однією з основних особливостей дорослої, зрілої людини є внутрішній потяг працювати для блага інших. Так, для того потрібно осягнути, що саме необхідно тобі, і свої амбіції в міру можливостей заспокоїти. А головне зрозуміти: далі ти просуваєшся до могили, в яку собі нічого не візьмеш. І готуючись до цієї неминучості, варто подумати про інших.
А поняття зрілості має накладатися на державність. У нас же в сенсі психологічному дуже мало зрілих людей керує державними процесами.
До того ж Україна — така держава, яка свого часу (ХVІІІ — початок ХІХ століття) не зазнала серйозного руху просвітництва. Окрім Сковороди, майже ніхто цим не займався. Україна зі своєю зашореністю і національною ідеєю козацтва (вольниці людей, які втікали від порядку) в Європі не справляє враження просвітницької. І з цим треба щось робити кожному на своєму рівні. Тому ми почали проект психіатричної освіти для медсестер, яких у нас 600. Читаємо лекції впродовж року — так ґрунтовно, що люди зовсім інакше починають дивитися на хворих, на наші проблеми, на діагностику, на все.
— Може, і державним мужам треба лекції прочитати?
— Це не в нашій компетенції. Та якщо побажають, будь ласка...
— Не можу не згадати наостанок ваш роман «Двірнича спілка»: «Якщо Мудрі і Правдиві об’єднаються і стануть Двірниками, і вдячні люди якщо вознесуть їм за заслуги, — настануть владні часи гідності, хоча довго й не втримаються вони. Бо влада є і буде спокусою сильнішою, ніж найгідніша мудрість».
Так хочеться, щоб ви помилилися...
На знімку: Олександр Фільц.
Фото Олександра Клименка.
