Дев’яностолітня бабуся має чудову пам’ять, зберігає у скринях свій посаг, вправно вишиває, а в полі може позмагатися і з молодими
Про мешканку Олієво-Королівки Городенківського району Анну Дем’янчук односельці кажуть, що вона не ходить, а бігає. І справді, акуратна, невелика на зріст бабця зустрічає мене гарно прибраною, хоч хвилю тому, каже, трудилася на грядках. На обійсті біля господарки порається невістка Лариса: син Степан кілька років тому помер, а внуки — на роботі в Москві. Дві жінки опікуються семикласницею Христинкою та першокласником Дениском. Те, що зберігається за кількома замками в старій хаті, цікавить їх щонайменше. Ну, кажуть, є якісь старі лахи в скринях, то кому це нині треба?
Скарби в куфрах
Проте за мить, коли прабабця відкриває давніми закарлюченими ключами двері покою, малі з цікавістю розглядають припасені за десятиліття багатства старенької. А воно й справді є на що подивитися: лише довгополих сорочок — зо п’ять, а фотів, запасок, сардаків, верет — на дві великі скрині! Аж сяє Анна Дмитрівна, з любов’ю розповідаючи історію кожної речі, а між тим розгладжує кожну складочку на вбранні. Ось у цій святковій сорочці дівочила та йшла під вінець. І справді, вона вирізняється з-поміж інших кількістю та красою вишитих візерунків. Анна багате придане готувала сама: пряла й ткала, вишивала. З Михайлом побралися перед війною. Сімдесят літ сімейного життя цьогоріч відзначали би, благодатне весілля, як величають у народі такий поважний ювілей. Як спогад про судженого бабця Ганя зберігає лляні сорочки, кожухи. Та найбільшим добром (у прямому й переносному значенні), безумовно, є новісінький сардак. Господиня демонструє кілька полотен, які ще торік вишивала власноруч! А мою увагу привертає чималий вузлик, що висить майже під стелею. Та то, каже, на смерть злагоджено, щоб не вбрали поспіхом відтак у будь-що. Бо ж у селі і вишиванка, й хустка чи спідничка на кожну оказію — інша.
А наші мандри в минуле тривають. У коморі, куди повела нас господиня, — кілька старих, розсохлих від часу дубових діжок та рештки ткацького верстата: Анна Дмитрівна принагідно каже, що частину разом з іншим непотребом спалила в печі... Колись разом із сестрою ткала, досі пам’ятає складну процедуру виготовлення полотна з льону та конопель. Ткачів у селі не було багато, тому їх робота цінувалася. Бабця Ганя пригадує, що возили нитки й до міста, де їх міняли на біле полотно. На фоти нитки брали вовняні, для того чи не в кожному господарстві тримали овець. Процедура «від вівці» й до фоти чи сардака також доволі складна, тож кількість вбрання та його якість свідчила про статки газдів.
На всіх стінах — історія
Слухаємо розповідь Анни Дмитрівни й ніби подорожуємо в часі. Відчуття додає й споглядання численних сімейних фотографій, якими обвішані всі стіни не лише покою, а й кухні. В рамках, поруч зі старовинними образами та обрамленими давніми вишивками, — весь своєрідний літопис чималої родини. Господиня бережливо ставиться до реліквій. Бо ж як іноді буває: підремонтують стару хату, повикидають, як вважають, непотріб, в ліпшому разі — десь на горище чи до комори запхають. Та й припадає там пилом, стирається з часом. А молодше покоління не знає тому ціни, не відає, що нищить пам’ять роду... Нам, незаможним українцям, іноді видається дивним, як можна викладати мільйони за старовинну ікону чи ще якусь колекційну річ. А в світі давно пробудився певний інтерес до старовини: здається, зрозуміло людство, що за новітніми технологіями, винаходами забувається й не менш цікаве минуле. І цінується тим-то давнє, що може пропасти невдовзі безслідно.
Бідуємо, бо не знаємо собі ціни
Бо, наприклад, чимало людей збирають старі світлини чи листівки, а бабця Ганя й не відає, що її сімейний альбом може мати не лише родинну, а й значну матеріальну цінність. А ще зберігає старенька старі купюри, газети, та десь знайшлося місце серед отого багатства й Читанці видання 1951 року! Малий Дениско, що увесь цей час споглядав за нами та вслухався в розмову, миттю зацікавився потріпаною книжкою. Перегортаючи з інтересом, вигукнув, що неодмінно прочитає! Переглядаємо й ми пожовклі сторінки. На початку, безперечно, життєпис Ульянова-Леніна, вірші про Сталіна. А далі... такі щемні казочки «Про двох цапків», «Курочку рябу», «Рукавичку», віршики про весну... Ті ж, що й у сучасних підручниках. Бо істинні цінності з часом не втрачають актуальності. Дениско, було, намірився поцупити старовинну, ще німецьку, купюру (мабуть, щоб похизуватися перед однолітками), та на наше вмовляння віддав. Нехай зберігається, як і все інше: і пам’ять для нащадків, а також і можливий предмет купівлі-продажу. Звісно, негоже забирати в старенької «просто так» надбане за віки, але організувати, наприклад, майстер-клас ткацтва чи уроки з прядіння було би цікаво й самій поважного віку жінці, й відвідувачам районного етнографічного музею. Поки ще живе й пам’ятає та може передати знання!
А розповісти є що у Анни Дем’янчук! Про знамениті й напрочуд смачні олієво-королівські страви, звичаї села. Про те, як під час війни майже всіх його мешканців евакуювали на Буковину, бо неподалік проходила лінія фронту. Як набідилися з дочкою Оленою, сином Степанком... Коли повернулися до села, господарка була понищена. А чоловік — на фронті.
Анна Дмитрівна змахує сльозу, переводить погляд з однієї світлини на іншу, дістає зі сховку біля печі-лежанки ще якийсь згорток, пригадує ще й ще... Слухати можна нескінченно. Але вечоріє. Довкілля вкривається імлою, низкою стелеться дим: сільські газди запалюють у печах, економлячи на газі. Село живе своїм цікавим, але бідним і водночас багатим життям.
Івано-Франківська область.
Фота — полотно, яке укладалося ніби в спідничку.
Запаска — фартух.
Покій — світлиця.
Куфер — скриня.
Верета — плахта, покривало.
Сардак — ткане чоловіче верхнє вбрання.
Ґазда — господар.
