Кілька років не бачилася з давньою знайомою. І ось після Великодня несподівано зустрілися на міській вулиці. Галина Лимар (з етичних міркувань ім’я та прізвище змінено) помітно постаріла.
Потьмяніло, вкрилося памороззю сивини колись блискуче каштанове волосся. Згорбилася постать. І — що особливо засмутило — погас життєрадісний вогник у Галиних карих очах.
Галина пізно вийшла заміж. Виховувати сина довелося самій. Микола як поїхав у Росію на заробітки, так і не повернувся. Згодом дізналася, що у колишнього — нова дружина і двоє дітей.
Коли Віталик закінчив школу і вступив на навчання до столичного університету, Галя залишила роботу у бібліотеці й також вирушила в дорогу. Після поневірянь опинилася нелегально на півночі Італії. Всі гроші, які заробляла по догляду за недужою синьйориною, надсилала синові.
Промайнуло п’ять років. Віталій закінчив університет, влаштувався менеджером на одну з фірм у Києві. Разом з колишнім однокурсником винайняв квартиру. Повідомив матері, що в нього все тепер добре, подякував за допомогу. Щаслива від довгоочікуваної звістки Галина почала збиратися з чужини додому. Скільки їй мріялося про мить, коли переступить поріг своєї скромної, але такої затишної квартири!
І ось вона вдома. На заощаджені гроші зробила гарний ремонт, купила м’які меблі, телевізор. Щоправда, не вистачило на холодильник, та Галина цим не переймалася. Їй одній харчів потрібно зовсім мало. Та й краще для здоров’я щодня готувати свіже, а не їсти з холодильника вчорашнє, розмірковувала. Віталик непогано заробляє, і тепер вона, повернувшись до бібліотеки, зможе потроху щомісяця відкладати собі гроші.
На жаль, на колишню роботу Галина не повернулася. Її посаду скоротили. Походи по інших бібліотеках не принесли успіху. Жінці делікатно натякнули, що у п’ятдесят років узагалі будь-де важко влаштуватися. Тоді Галя почала давати приватні уроки італійської мови. Добре, що опанувала її у чужому краї. Влітку їздила до сестри у село допомагати по господарству. За це родичі давали городини, картоплі, коли-не-коли навіть свіжини.
Через п’ять років Галина оформила пенсію за віком. Почала отримувати 765 гривень. У цей час різко підвищилися комунальні тарифи, плата за квартиру, і жінка ледве зводила кінці з кінцями. До того ж різко похитнулося здоров’я. Особливо допікали болі у хребті, запаморочення. Дався взнаки догляд за хворою, котру носила ледве не на плечах. Через часте нездужання довелося припинити уроки італійської мови.
— З позаминулої осені, — зітхає Галина Петрівна, — зовсім сутужно стало. Залишився без роботи Віталій. Фірма, де він працював, розорилася. Почав перебиватися випадковими заробітками, яких ледве тепер вистачає на прожиття. У сестри помер чоловік, і вона переїхала жити до дітей у райцентр. Я пішла оформляти собі субсидію, а мені відмовили. Мовляв, у вас у квартирі прописаний син, надайте довідку про його заробіток — ось тоді й подивимся, чи належить вам субсидія...
Кожного місяця, отримавши пенсію, Галина Петрівна йде оплачувати «комуналку». Акуратно розраховується за холодну і гарячу воду, за електроенергію, газ, телефон, домофон. Врешті, за теплопостачання, хоча всю довгу зиму мерзла у квартирі. У гаманці лишається 200 гривень.
— Щодня я повинна тратити не більше семи гривень, — веде далі змарніла жінка. — Купую четвертинку найдешевшого буханця. Хоч насправді здешевлених, так званих соціальних сортів хліба, немає.
— Так і не довелося мені цього року скуштувати паски, — зажурено посміхається. — Ти ж знаєш, я завжди любила випікати її сама. Пригощала і знайомих, дуже смачна вдавалася у мене випічка. А тепер не змогла купити навіть магазинної.
...Ми зайшли до супермаркету. Для Галі купили борошна, масла, яєць, олії, інших припасів. Спочатку вона не хотіла брати продукти, потім взяла, подякувала.
— Думаєш, я зараз одна така... убога, — з жалем сказала. — У нашому будинку майже всі пенсіонери отримують по 600—750 гривень пенсії. І так всюди. Хто одинокий чи не має заможних дітей, то перебивається з хліба на воду. Про це пишіть у газетах. Може, депутати, урядовці прочитають, зжаляться. Може, хто згадає свою покійну матір, яка колись бідувала в голодовки. Або далекого бідного родича. Може, у когось прокинеться сумління...
Черкаська область.
P. S. В обласному центрі діє тільки один пункт роздачі гарячих обідів для потерпаючих від продовольчих нестатків. Його роботу розгорнуто при їдальні Придніпровського райвиконкому. Кошти на утримання пункту та харчування виділяє жінка-підприємець з Черкас спільно з обласною організацією Червоного Хреста. Проте відвідувати благодійні обіди можуть не всі, хто того потребує. Через хворобу, далеку відстань до пункту тощо. Тому краще було б видавати малозабезпеченим одиноким громадянам продуктові картки, на які вони могли б придбати найнеобхідніші харчі за низькими цінами. Таку систему підтримки через державні соціальні служби пропонують громадяни, котрі не через свою вину опинилися за межею бідності.
