Приїхали — зібрали збіжжя і вивезли, або Чому селяни не люблять так званих «інвесторів»

— За п’ять років середньооблікова кількість штатних працівників у сільськогосподарському виробництві Житомирщини зменшилася майже удвічі: якщо на початок 2005 року було зайнято 35 115 осіб, то на початок нинішнього — 18 тисяч 366 осіб. Одна з причин — прихід в область потужних інвесторів. Люди передають їм земельні паї, проте на роботу їх часто не беруть, мотивуючи тим, що мають достатньо власної робочої сили — привозять своїх механізаторів, які працюють вахтовим методом. Через прихід інвесторів було припинено діяльність більш як 60 первинних профспілкових організацій.

Торік Житомирщина вдруге поспіль зібрала понад мільйон тонн зерна. Про такі врожаї мріяли кілька років, вели мову на різних аграрних нарадах як про одну з головних цілей. Та от раптом тональність оцінок того мільйона різко змінилася. Коротко нинішні настрої можна передати так: а що від того людям? На означення тих, хто, власне, й забезпечив такі валові збори, на недавній конференції обласної профспілкової організації працівників АПК часто використовувалося стале словосполучення «так звані зовнішні інвестори».

Ситуація нині така: близько половини ріллі в області орендують структури, головні офіси яких далеко за межами Житомирщини. Зрозуміло, що вони взялися обробляти найбільш родючі землі, адже піски глибокого Полісся, де скільки не вкладай, особливих здобутків від зернових не матимеш, на ентузіазм не надихають.

На базі одного з таких формувань торік за участю Міністерства агрополітики проводився міжобласний семінар аграріїв. Їм показували, як треба господарювати. Наводили цифри, які справді вражають: врожайність озимої пшениці — 83 центнери з гектара, кукурудзи — 86, сої — 31, ріпаку — 45, ярої пшениці — 51, ярого ячменю — 57 центнерів. Лише одна ця аграрна структура виростила мало не п’яту частину всього валового збору зернових в області. Представник фірми хвалився:

— За останні роки ми не отримали жодної тонни фуражного зерна. Для Житомирщини завжди було незвичним, що тут можна вирощувати пшеницю другого класу. Ми це робимо.

Господарі запевнили, що сільське господарство — це гарний бізнес, воно не впаде під час кризи, бо це експортно орієнтована галузь, яка дає валюту. Про тваринництво, до речі, не було сказано й слова.

Якраз на експортну орієнтованість і нехтування тваринництвом і звертають увагу ті, хто сьогодні піддає критиці ці вертикально інтегровані структури, що стали сьогодні справжніми господарями на полях Житомирщини.

Порушив цю тему й Сергій Рижук, щойно після п’ятирічної перерви знову повернувся на посаду голови облдержадміністрації. Свою позицію він висловив так:

— Ми обов’язково поставимо в рамки закону латифундистів, які понабирали в південній частині області землі по саме нікуди. Хтось не може вже проковтнути: «Чия земля?» — «Калитчина!» Сіють зерно по зерну, ріпак по ріпаку, навіть соняшник по соняшнику. Виснажують грунти. Люди тільки й дивляться, як двадцятитонними машинами вивозиться урожай за межі області. То що нам дадуть навіть півтора мільйона тонн зерна в районні чи сільські бюджети? Ми проаналізуємо ефективність використання кожного клаптика землі. Нам не потрібні такі господарі, які є в Попільнянському районі: ні копійки не платять, та ще й претензії висувають і бідкаються: мовляв, я такий бідний.

Ми зобов’язані думати не тільки про низьку собівартість продукції, а й про зайнятість людей — це основа основ розвитку і добробуту села, — наголошує Сергій Рижук. — А зернотрейдери беруть дешеві кредити за кордоном, дають гроші виконавчим директорам, які сіють зерно по зерну. То чи варто Україні хвалитися 50 мільйонами тонн зерна? 25 мільйонів з них вивезли. Якщо світ виробляє мільярд 800 мільйонів тонн збіжжя, то на ринок викидає всього 225 мільйонів тонн. Україна вивозить половину. Натомість нам завезли 47 тисяч тонн сала. А це мільйон голів свиней. Що таке 500 тисяч тонн яловичини, імпортованих в Україну? Це 5 мільйонів тонн зерна. Те, що виросло на наших полях, вивезли в країни Європи, і навіть за океан. Зерно переробили на комбікормових заводах, воно надійшло на свинокомплекси і комплекси з вирощування яловичини. Ми дали населенню цих країн роботу, зарплату. А м’ясо купуємо в них.

Сергій Рижук звернув увагу на те, що бізнесові структури просто працювали в умовах, які створила держава. Іншими словами, заробляли гроші так, як найвигідніше.

Начальник головного управління агропромислового розвитку ОДА Микола Дідківський навів таку цифру: в області працює більш як 120 потужних інвесторів, які орендують до половини ріллі. Ведуть вони себе по-різному. Є й такі, діяльністю яких люди задоволені. Але підходи багатьох з них до Житомирщини і Житомирщини до них треба міняти.

— Минув уже той період, коли було бажання обробити ту землю, яка роками заростала бур’янами, не особливо переймаючись тим, що від цього матиме селянин і громада, на території якої працює інвестор. Не варто ображати інвесторів — вони відіграли свою важливу роль: тепер земля обробляється. Але копнемо глибше. Що від цього має громада, коли інвестор працює в Ружинському районі, а зареєстрований у Київській чи іншій області? Що від того, що виробив 80 відсотків зерна в районі, загнав техніку, зібрав його і великовантажними автомашинами вивіз за межі області? Та ще й нерідко порушив структуру сівозмін. А людям — нічого, крім орендної плати, причому подекуди й не грошима, а тим же зерном, та ще й за ціною, вищою за ринкову. Має бути прив’язка до громади, до соціальної сфери. Інвестори повинні створювати робочі місця, а не везти механізаторів з іншої області, коли місцеве населення не може знайти роботи. І питання з питань — тваринництво. Не варто особливо радіти, що минулого року вдруге поспіль зібрано понад 1 мільйон 237 тисяч тонн зерна. Постає питання: а скільки цього зерна трансформувалося на теренах Житомирщини в м’ясо, молоко? Вже на перше січня цього року 540 тисяч тонн відправлено в інші держави, звідки воно повертається до нас м’ясом.

— Наші люди хочуть зберегти підприємство, бо побачили, як живеться в тих селах, куди прийшли так звані інвестори, — каже керівник дослідного господарства «Нова Перемога» Любарського району Олександр Якимець.

Тут обробляють 2270 гектарів землі, а працюючих — 280.

— За сьогоднішніми канонами це багато на таку кількість землі, — визнає він. І згадує, як на виїзному засіданні Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики і земельних відносин, яке відбулося в Житомирі, керівник агрофірми «Єрчики» Попільнянського району Володимир Дідківський розповідав, що на 5 тисяч гектарів землі він надає роботу 320 чоловікам, сплачує 740 гривень податків у розрахунку на один гектар землі.

— Ми сплачуємо 500 гривень. А на одного працюючого припадає лише сім гектарів землі. Я не впевнений, що ті потужні підприємства можуть мати стільки працюючих і сплачувати з кожного гектара такі суми, — зазначив О. Якимець. І пояснив, що це завдяки тому, що в «Новій перемозі» велике поголів’я худоби і свиней. З гіркотою вів далі:

— Можна спокійно вирізати все поголів’я, придбати потужну сучасну техніку, зокрема комбайни, залишити 20 працюючих — і мати високі прибутки. Але що тоді робитимуть інші люди?

А багато інвесторів, за його словами, так і міркують: навіщо займатися тваринництвом, коли страшенно дорога електроенергія? Олександр Якимець згадав також, як свого часу агрохолдинги обробляли посіви з літаків: у людей всихали садки й городина, гинули бджоли. А скільки хімії вони вносять на поля! Скільки ж земля буде «видихати» її, запитує риторично.

— Ми допомагаємо здешевити харчування у двох школах, де навчається 250 учнів, підтримуємо амбулаторію сімейного лікаря і фельдшерсько-акушерський пункт, два будинки культури, в яких два народні колективи — оркестр духових інструментів та ансамбль, навіть футбольну команду, дітей щороку оздоровлюємо в таборі. Важко конкурувати з холдингами, в яких одна мета — прибуток. Чому сплачують однакові внески до фонду зайнятості ті, хто створює робочі місця, і ті, що забирають їх? — дивується.

Тим часом держава фактично забула про допомогу на розвиток тваринництва...

Житомирська область.

На знімку: про таку техніку, яка є у сучасних інвесторів, у «звичайних» сільгосппідприємствах і не мріють.