Села Фурси, Трушки і Матюші різні за чисельністю населення, територією, рівнем добробуту. У кожному з них є школи. Давно переконався: хочеш знати, як виживає село, — завітай до освітян, зазирни в класи, попроси меню в їдальні, оціни поведінку і вбрання учнів.
Мені випало побувати в селах, що сусідять. Що в них унікального, якими проблемами живуть, які перспективи бачать?
По відповіді попрямував до... шкіл.
Трушківська дванадцятирічка
У ній навчаються 225 учнів, колись було 500. Упорядковані подвір’я і приміщення, стенди з портретами педагогів різних поколінь у коридорі, мелодії шкільного духового оркестру налаштовують на доброзичливий діалог з учителями. Говоримо, зокрема, про традиції. Вони у Трушківській ЗОШ давні — кілька місяців тому загальноосвітня відзначила 100-річний ювілей. Вочевидь, з дня заснування закладу школярів залучають до краси. Вишиті дівчатками за старовинною технікою рушники тощо, зроблені хлопцями стільці з відходів місцевого меблевого цеху — свідчення цього.
Після уроків дітлахи займаються спортом, танцями, грають на музичних інструментах, співають, шиють і вишивають.
Одне слово, діти змалку трудяться, і профільність, яку їм нав’язують з Києва, абсолютно недоречна. Бо немає в сільській школі бази для організації профільного навчання. Немає потрібної наповненості класів.
У 2004-2005 навчальному році колектив дванадцятирічки перший у районі створив профільні класи. Була програма для них, але навчали на пальцях, бо не забезпечили підручниками. Кілька років «профіль» жив завдяки кількості учнів — у класах було по 45 школярів. А нині...
Що вразило? Першого вересня ЗОШ, як у старі добрі часи, матиме аж два перші класи.
Фурсівська ЗОШ
Колись тут навчалися 700, нині — 216 хлопців і дівчат. Школа добротна, територія знає господаря. У класах, точніше, у класах-кабінетах, відчуваються свої хазяї. Зізнаюся, не у всіх столичних навчальних закладах (голі стіни, сірість) з такою любов’ю оформляють кабінети. Квіти, штори на вікнах, шафи з наочним приладдям, обладнання.
Приємно здивувала їдальня — простора, світла. Ще більше — меню. Пригадую «буфет» свого дитинства: яблуко з директорового саду або склянка гарячого солодкого чаю. У фурсівських дітей є шанс вийти з їдальні ситими. Або напівситими (залежно від домашнього харчування та ваги тіла), що корисніше для розумової чи фізичної праці.
Останньою можна зайнятися або на подвір’ї, допомагаючи дорослим, або на уроці праці (на знімку). Тут хлопців навчають чоловічої справи, яка стане у пригоді як шоферу, так і академіку.
Що вразило? Скрипка на уроці музики (на знімку). Скрипка, піаніно і ставлення учнів до творчості.
Що турбує дітей, батьків, учителів? Утім, проблеми у всіх школах схожі, тому про них нижче.
Матюшівська дев’ятирічка
Нинішні випускники, а їх 18, перед вибором: іти в 10-й і закінчувати 12-річну школу чи...
Десятеро вже визначилися — ідуть в сусідні Трушки в загальноосвітню. Восьмеро вирішили вступати до коледжів, училищ. Це ті, кого батьки тримати на шиї ще три роки навчання в школі не в змозі. Рішення нелегке, але прагматичне: син (донька) після технікуму матиме середню освіту і спеціальність.
Так було до 1991-го. Це після здобуття незалежності Україною вища освіта якось поступово і категорично стала обов’язковою. Тепер гостро бракує спеціалістів середньої ланки, зате перебір магістрів, чиї дипломи чекають на кращі часи в шухлядах.
Матюшівцям пощастило: школа здавна — як підрозділ місцевого колгоспу. Усе — будівля, харчування, ремонти, транспорт, прилади і обладнання, а віднедавна чудова їдальня — робилося і робиться за кошти господарства. Бо його керівники знають: випускник школи з часом повернеться в село фахівцем. І закріпиться у ньому. То як не дбати про кузню потенційних кадрів.
Дбають і нині, бо ТОВ «Агрофірма «Матюші» міцно стоїть на ногах, зберігши і значно примноживши матеріально-технічну базу колишнього колгоспу. І на якого варяга чекати, якщо діти своїх трударів покинуть рідну землю? Ось чому ланцюжок дитсадок—школа—ВНЗ—агрофірма дедалі зміцнюється. І дітвора, батьки, вчителі вдячні колективу агрофірми, її керівникам Анатолію Федорченку і Борису Чупирі.
До уваги депутатів
Висновок напрошується не на користь держави: школи давно закрилися б, якби їх не підтримували матеріально сільські громади, окремі батьки, господарства. Бо платиться педагогам лише мізерна зарплата, а вряди-годи з бюджету можуть кинути кошти на ремонт даху, комп’ютери тощо.
Утім, проблемам матеріально-технічного забезпечення ЗОШ під час діалогу з учителями приділено було мінімум часу. Навіщо переливати з пустого в порожнє, коли законом про держбюджет на 2010-й передбачено смішні витрати на освіту. Отже, поліпшення годі чекати.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Якої думки педагоги про реформи в галузі?
Зінаїда ПЕХ, заступник директора Фурсівської ЗОШ:
— До 12-річки мої колеги, учні та батьки ставляться негативно. До десятирічки, між іншим, — теж. Оптимальний варіант — 11-річна школа. До неї звикли, є програма і підручники.
Ми вітаємо рішення про врахування середнього бала атестату, бо було боляче дивитися, як принижено почувалися колеги, предмети яких не входять до тестових.
Віра САЄНКО, директор Трушківської середньої загальноосвітньої школи:
— Ми за універсальну школу. Експеримент із профільного навчання, що проходив у нашій ЗОШ, підтвердив: профільні класи можливі, коли є паралельні, тобто достатньо учнів. Батьки одноголосно за класичне навчання. Кажуть, дайте спокій школі, яка останніми роками стала плацдармом для експериментів тих, хто пише дисертації.
Ми за 11-річку і проти, до речі, встановлення статусу держслужбовця вчителям.
Ольга ВІЦЕНКО, заступник директора Матюшівської дев’ятирічки:
— Мої колеги теж проти статусу держслужбовця. Одна з них навела дуже переконливий приклад.
Її донька працює в держустанові. Якось зранку начальницю привітали з 55-річчям. А через кілька хвилин дізналися: від вищого керівництва надійшов факс про те, що із завтрашнього дня іменинниця звільнена. Такої долі вчитель не заслужила.
Щодо профільності скажу: хай будуть опорні школи, хай будуть автобуси, щоб підвозити дітей. Інакше ідея не реалізується. Принаймні в селах. Як, вочевидь, вельми сумнівний
12-річний термін навчання. Діти, вважаю, йтимуть із дев’ятирічки на вулицю або, в кращому разі, до коледжів. То навіщо город городити?
