Наодинці з долею

Трагічні події, пов’язані з тотальною депортацією кримськотатарського народу у травні 1944 року й наступних десятиліть насильницького утримання у місцях вигнання, були одним із широкомасштабних злочинів радянського режиму; це не викликає жодних сумнівів ні у кого у світі — за винятком хіба що найбільш радикально налаштованих членів компартії та антиісламістів.

18 травня — день для Криму не зовсім звичайний. Ще два десятки років тому міліцейські пости перекривали магістралі, перешкоджаючи приїзду до міста приватного транспорту; з рейсових автобусів знімали «осіб кримськотатарської національності»; у навчальних закладах і підприємствах проводилося жорстка «роз’яснювальна» робота з недопущення участі працівників і студентів у «несанкціонованих заходах». В обласній газеті на першій сторінці — скрупульозно підраховані цифри збитку, завданого економіці Криму проходженням колон до центру міста...

А кримські татари, всупереч усьому, стікалися до Сімферополя не тільки із усього Криму, а й з Запорізької області (Ново-Олексіївки, Мелітополя), з російської Тамані... Талановитий філолог Едіє Сеітмеметова в той час насилу влаштувалася у Сімферопольський держуніверситет на кафедру кримськотатарської мови. Але за день до 18 травня одержала неофіційне попередження: підете на мітинг — опинитеся на вулиці. Це був моральний вибір, і Едіє зробила його на користь свого народу. Акторку кримськотатарського театру Лілю Усеїнову також було звільнено за те, що 18 травня, після вистави, закликала глядачів ушанувати хвилиною мовчання пам’ять жертв депортації.

У ті далекі дні нечисленні російські й українські демократи-ідеалісти були пліч-о-пліч із кримськими татарами. Ідучи ранком 18 травня з дому, вони не мали впевненості у тому, що ввечері не опиняться у міліції чи у лікарні.

Як усе змінилося за роки, що минули! У президії жалобного мітингу перші особи автономії. Міліція супроводжує колони, мінімізуючи транспортні затори. Студенти та викладачі із числа кримських татар організовано залишають заняття... Чи змінилося у суспільстві ставлення до кримських татар? Безумовно. Двадцять років спільного проживання зламали сталінський стереотип народу-зрадника, народу-ворога, що десятиліттями нав’язувався кримчанам. З іншого боку, серед кримських татар уже виросло ціле покоління, яке народилося у Криму. Покоління, що знає про депортацію тільки з розмов. Дедалі менше стає людей, що пережили жах депортації й на собі пізнали долю народу-ізгоя.

Але час працює на кримських татар. Земельні ділянки, які колись одержали широкий розголос як «самозахоплення», стали легітимними й перетворилися на потопаючі у зелені садів садиби з магістральним газом, водопроводом, дорогами...

На жаль, у зв’язку з тим, що процес виділення землі від початку й практично донині здійснювався в атмосфері конфронтації, нелегітимності, непрозорості, відсутності земельного кадастру... все це породило справедливі розмови про «мутну воду», у якій задіяні й чиновники, і найбільш «ініціативні» особи, що створили другу хвилю «самозахоплень».

Кримська влада всі ці роки намагалася дотримуватися принципу: «Розділяй і пануй»! Хто тільки не намагався внести розкол у кримськотатарський національний рух, намагаючись протиставити «хороших» кримських татар — «поганим», тобто прихильникам Меджлісу. За принципом «ворог мого ворога — мій друг», влада намагалася підтримувати будь-який напрямок у кримськотатарському середовищі, що йде врозріз із діяльністю Меджлісу. Так, у Криму, за повного потурання колишньої влади, набрав впливу рух ваххабітів. Влада радісно потирала руки, бачачи, як у різних, зазвичай віддалених селищах, Мустафа Джемілєв (глава Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України) і його команда втрачають свої позиції. На жаль, це помилка! Лідери кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв, Рефат Чубаров, Ремзі Ільясов — це люди європейської орієнтації, які за освітою, вихованням, інтелектом, толерантністю набагато випереджають навіть проєвропейських турецьких політиків. Якщо згадати, що політика — мистецтво можливого, то треба визнати, що ті, хто працював і працює у Верховній Раді Криму, заступники голови Меджлісу Рефат Чубаров і Ремзі Ільясов зарекомендували себе справжніми професіоналами. Вони домоглися стабільного представництва кримських татар на багатьох ключових постах автономії. Чи збережеться ця тенденція? Думаємо, що так. Адже нинішня влада півострова кровно зацікавлена у стабільності.

Прихід на перші посади у республіці таких людей, як Василь Джарти (голова уряду Криму), Володимир Константинов (голова Верховної Ради Криму.), Сергій Куніцин (Постійний представник президента України в автономії) для формування толерантних міжнаціональних відносин на півострові — факт, безумовно, позитивний. Тому що ці керівники, на думку політичних експертів, «незашорені», а у Куніцина до того ж дуже великий досвід роботи із кримськотатарськими лідерами й досить високий кредит довіри серед них.

Що чекають, на нашу думку, кримські татари від співробітництва з новою кримською владою? Насамперед нарощування їхніх представників у владних структурах і насамперед у СБУ, судах, прокуратурі, де кримські татари не представлені зовсім. Необхідний жест доброї волі й у частині топоніміки Криму: Карасубазар, Таракташ і добрий десяток інших населених пунктів, безумовно, повинні повернути свої історичні назви. Потрібна реальна підтримка у порятунку кримськотатарської мови, яка, на жаль, з відходом старшого покоління, галопуючими темпами витісняється російською, українською і навіть арабською. Потрібно справедливе розв’язання земельних проблем. Потрібна терпимість до ісламу віруючих інших конфесій. Потрібна любов і дружба росіян, українців, кримських татар, вірменів, євреїв, греків....

Історична пам’ять кримських татар ще кровоточить. Живі ще ті, хто переніс жах насильницького виселення з рідного дому. Без усвідомлення депортації кримських татар і інших народів Криму як злочину радянського режиму, оздоровлення не настане.