У дитинстві він дав слово поставити пам’ятник на братській могилі й через сорок років свою обіцянку виконав
У сімейному альбомі Худобіних є одна фотографія сорокалітньої давнини. На ній зображена група людей, які стоять біля пам’ятника з п’ятикутною зіркою. На передньому плані — десятирічний хлопчик, якого батько міцно тримає за руку. Обличчя хлопчика серйозне й зосереджене. Миколу Худобіна можна впізнати не одразу, і це зрозуміло — адже відтоді минуло сорок років. Як згадує сьогодні Микола, їх сфотографували біля братської могили, де поховані 13 радянських розвідників, що загинули в лютому 1943 року при визволенні Луганська. До 1970 року тут стояв великий камінь із простим коротким написом: «Тут поховані герої-розвідники», але потім за допомогою автобази, де працював батько Віктор Іванович Худобін, спорудили пам’ятник. Його відкриття фотограф і зафіксував.
— Пам’ятаю, я тоді сильно плакав, — згадує Микола. — Мати розповідала, що взимку 1943 року в районі цвинтаря радянські розвідники були взяті в подвійне кільце засідки, але місцеві жителі всіляко намагалися крізь нього пробитися, щоб передати нашим бійцям продукти. Причому ризикували жінки. Одну таку луганчанку затримали поліцаї і хотіли відправити до гестапівської катівні, але вона випросила в них пощади в ім’я своїх п’ятьох дітей. Розвідники трималися протягом двох днів, і за цей час знищили десятки німців, але й самі зазнали великих втрат. Розповідають, що з тринадцяти чоловік залишилося всього двоє. Щоб не потрапити до рук ворога, вони прийняли рішення себе знищити. Три дні місцеве населення збирало тіла всіх тринадцяти, яких і поховали на цьому цвинтарі. Але імена їх дотепер не відомі. Я знав цю історію ще в дитинстві й дуже через неї переживав. Річ у тому, що мій батько теж був розвідником, командував взводом. Відвоював дві війни — Фінську й Велику Вітчизняну. Додому повернувся, по суті, калікою, інвалідом другої групи, але завжди намагався це приховувати. Не хотів, щоб його жаліли. Власне, я виріс на його розповідях про війну. Він був не просто розвідником, він був ще снайпером. Одне слово, сорок років тому, коли відкривали новий пам’ятник на братській могилі, я так розчулився, що пообіцяв батькові: коли виросту й зароблю багато грошей, поставлю тут новий гарний пам’ятник. Свою обіцянку я виконав.
Микола Худобін повністю профінансував виготовлення і встановлення пам’ятника. За його проектом монументальний надгробок допоміг створити заслужений архітектор України Олександр Редькін. На відкриття пам’ятника зібралося чимало школярів, молоді, ветеранів війни й праці. Приїхав із дружиною Раїсою Іванівною і Віктор Іванович Худобін, якому в травні виповниться 91 рік. Хоч як важко було старому фронтовикові, але він відмовився сидіти на лавочці й простояв увесь час, поки тривало відкриття. Піднятися на кілька десятків метрів до іншого пам’ятника, що також поставив його син Микола, у колишнього розвідника сил не вистачило.
Пам’ятник бойовому льотчикові Леонідові Лінькову, що загинув у боях за визволення Луганська, Микола Худобін також поставив за свій рахунок. Історія могили теж до кінця не вивчена. Із книги «300 вильотів за лінію фронту» відомо, що бомбардувальник Лінькова на бойовому курсі загорівся, але як склалася подальша доля екіпажу, не відомо. У частину льотчики не повернулися, і де поховані, автор книжки не знає. Могила з написом, що тут спочиває прах льотчика Лінькова, з’явилася у квітні 1943 року. В жодних реєстрах військових поховань ця могила не значиться, як і братська могила, в якій поховано тринадцять розвідників. Микола Худобін обіцяє за допомогою школярів і молоді встановити прізвища загиблих. Він каже, що це справа його честі.
 
Луганськ.
На знімку:  Микола Худобін біля встановленого ним пам’ятника бойовому льотчикові Лінькову. 
Фото автора.