Чи обігріє нас альтернативне паливо?

Слід зазначити, що українські вчені розробили чимало технологій, які дають змогу працювати на альтернативних джерелах енергії, зокрема біогазі. Дуже показова у цьому плані система збору біогазу на Маріупольському полігоні твердих відходів, яка одразу розв’язує кілька проблем: позбавляє від сміття і дає тепло. Таких, щоправда, одиниці. І це на тлі постійних інформаційних приводів стосовно переповнених полігонів твердих побутових відходів по всій Україні! Є й набагато менші установки, зокрема побутові теплогенератори. Приміром, лише соломоспалювальних вітчизняних котлів налічується кілька десятків модифікацій від різних виробників. До речі, «Голос України» не раз писав про новинки в цій галузі, зокрема і в статті від 18 серпня 2009 року «Те, що валяється під ногами, може поставити на ноги». Йшлося про газогенеруючі агрегати, що їх розробляє корпорація «Українські паливно-енергетичні комплекси». 

Має значні напрацювання у розробці та виготовленні теплових котлів і київський науково-технічний центр «Біомаса», що тісно співпрацює в багатьох проектах з Інститутом технічної теплофізики НАН України. У рамках міжнародного проекту НТЦ «Біомаса» поставив свої котли в кількох селах Київської області. Так у селі Стави Кагарлицького району теплогенератор потужністю 350 кВтг обігріває місцеві школу та дитсадок. Принцип роботи цієї установки дуже простий, а паливом для неї служить звичайна тюкована солома.

— Горіння соломи триває кілька годин. За цей час тепло, що виділяється, акумулюється у водяному баку, а потім передається в мережу. А надлишок тепла залишається в баку-акумуляторі. Це дає змогу використовувати тепло не одразу, а розподіляти його поступово — в міру потреби, — розповідає директор НТЦ «Біомаса» Георгій Гелетуха.

Термін окупності таких котлів близько двох років. Та, на жаль, навіть за таких переваг, їх не поспішають запроваджувати. Є цьому й пояснення.

Просувати на ринок свої вироби, зазначає пан Георгій, не так просто. Мабуть, через необізнаність місцевих керівників і вічну нашу боязнь чогось нового.

— Ми звикли жити по-дідівськи, спрацьовує також стереотип про дешевий природний газ. Забудьте, немає такого. І якщо навіть для ЖКГ він дешевий, то це дорого коштує державі. Ми всі любимо своїх виборців. Але ж не до такої міри! Коли через популізм можемо загубити цілу галузь. Уже всі розумні межі пройдено.

До речі, на Заході, куди ми так прагнемо, навпаки, населення платить більше, а промислові підприємства — менше. Пояснюють це тим, що останні закуповують заздалегідь і сплачують оптом. Завдяки такому підходові, вважає Георгій Гелетуха, європейські країни привчили людей до раціонального використання ресурсів та постійного пошуку нових джерел енергії.

Ще одна проблема полягає в тому, зазначають експерти, що у нас немає мережі, яка постачала б біомасу до споживачів. Одне слово, ринок біопалив перебуває ще на стадії становлення.

— Розв’язати цю проблему може лише розвиток цивілізованого ринку біомаси як палива, зокрема, у створенні достатньої кількості компаній, які гарантовано постачали б біопаливо до споживача, наголошує Георгій Гелетуха.

Не набула поширення і практика довготривалих контрактів між виробником та споживачем на постачання біомаси. Не запроваджено в дію систему стандартизації та сертифікації біопалив. Акти купівлі-продажу мають переважно стихійний і нерегулярний характер. Водночас, зазначають експерти, іноді спостерігається перекіс у цінах. Приміром, біомаса у вигляді відходів, особливо деревних, часто має фактично нульову ціну і розглядається, справді, як відходи, що не мають практичної цінності. Утім, щойно власник цих відходів відчує реальний попит з боку споживача, наприклад, котельної на деревині, він може підняти ціну на біомасу до безпідставно високої. Одне слово, користуються зацікавленістю споживача. Це треба якимось чином урегулювати. Тут могла б допомогти розгалужена система збору, виробництва та постачання біомаси до споживача. Бо часто саме проблема з надійністю постачання біомаси й відлякує потенційних клієнтів від переходу на котли, що працюють на соломі чи деревині.

Можливо, могла б допомогти і спеціальна державна структура, на зразок заготівельної кооперація. А щоб така структура працювала без збоїв, каже учений Юрій Макєєв із корпорації «Українські паливно-енергетичні комплекси», котра також виготовляє газогенератори, потрібно на державному рівні скласти кадастр таких відходів. Для цього насамперед треба провести облік ресурсів відновлюваних видів палива, які є нині в регіонах, та зробити прогноз про їхню наявність у майбутньому.

Ефективність розвитку біоенергетики в Україні істотно залежить від скоординованості робіт та правильного вибору пріоритетів. Тут міг би прислужитися єдиний державний орган, який опікувався б усіма питаннями в цьому секторі і координував роботу інших причетних організацій та установ. Ну і, звичайно, державна програма має й фінансуватися державою.

Ще одним із необхідних елементів для становлення цивілізованих стосунків між виробниками, постачальниками і споживачами біопалив та біомаси має стати вирішення питання стандартизації. До 2009 року в Україні не було жодного стандарту, спеціально розробленого для поняття «тверде біопаливо», нині цей процес активізувався. Утім, для підвищення його ефективності, вважають спеціалісти, потрібно створити окремий технічний комітет «Біопаливо», у віданні якого були б питання розробки національних стандартів на тверде біопаливо, він контролював би етапи проходження проектів цих стандартів до самого їх затвердження та відстежував появу нових стандартів в Євросоюзі, щоб іти в ногу з ними.

Торік в Україні було ухвалено два закони, що стосуються біоенергетики. Це закони про біопалива та про «зелений тариф». Проте в експертів, які хоч і наголошують на їхній важливості та актуальності, ставлення до цих законодавчих актів неоднозначне.

— Розпочнемо із закону про біопалива. Ним передбачено низку пільг для виробників біологічних видів цього ресурсу, але водночас самі визначення понять «виробник біопалива» і «біопаливо» дано не зовсім чітко, — каже директор НТЦ «Біомаса», експерт у цій сфері Георгій Гелетуха. — Ми вважаємо, що формулювання, подані в законі, слід доповнити. Адже із поняття «біопаливо» чомусь випали солома, дрова, відходи деревини, лушпиння соняшнику тощо, а поняття «виробник біопалива» нині не включає сільгосппідприємства, лісгоспи, заводи з виробництва олії, оскільки вони безпосередньо не виробляють біопалива, а біомаса просто утворюється внаслідок їхньої діяльності. До того ж у двох цих законах різне тлумачення, що таке біомаса. Так, у законі про «зелений тариф» сказано, що біомаса є продуктом рослинного походження, а в законі про біопалива це визначення вже розширено і, на думку фахівців, є повним і правильним. Оскільки до переліку тут входять і гній — органічна частина твердих побутових відходів, а отже, і біогаз, який може бути із них вироблений.

— Тому треба це обов’язково уніфікувати, — продовжує Г. Гелетуха. — Це ще й наблизить наші закони до тих, що мають країни Європейського Союзу.

А поки що через неточності в законодавчих актах маємо певний прецедент. Так, приміром «Українська молочна компанія» ввела в експлуатацію біогазову електростанцію, яка працює на коров’ячому гної. Але за законом про «зелений тариф» цей вид палива не належить до біомаси, а отже, компанія не може розраховувати й на «зелений тариф».

Можуть посприяти просуванню цього напряму й інші чинники. Були б доречні, зокрема, субсидії споживачеві обладнання. Як вважають спеціалісти, така субсидія повинна виплачуватися з Державного фонду енергозбереження під керівництвом Національного агентства України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів. Гарними стимулом могло б також стати звільнення від ПДВ біомаси, яка реалізується та використовується як паливо. Має посприяти держава і залученню додаткових засобів в біоенергетичні проекти через механізми спільного впровадження в рамках Кіотського протоколу.

Одне слово, нині на тлі здорожчання природного газу, мабуть, тільки лінивий не каже про запровадження альтернативних видів енергоносіїв. Утім, як мовиться, хоч би скільки ми повторювали «цукор», у роті від того солодко не стане. Тож, окрім слів, мають бути й дії.