65-ту річницю перемоги над фашизмом відсвяткували з розмахом. У кожному місті — парад, у кожному райцентрі — демонстрація. З трибун летіли полум’яні промови про подвиг солдатів, про наш борг перед фронтовиками. Але ми вирішили не зупинятися на офіційних зведеннях про кількість проведених заходів, а запитати в знайомих ветеранів, як вони відсвяткували своє свято і яку допомогу від влади одержали. Розповіді опитаних вразили.

Отже, уряд ще 7 квітня затвердив розміри одноразової грошової допомоги до Дня Перемоги. Інвалідам війни першої групи — тисячу гривень, інвалідам війни другої групи — 900 гривень, інвалідам війни третьої групи -800 гривень, учасникам бойових дій — 630 гривень, особам, які мають особливі заслуги перед батьківщиною, — тисячу гривень, членам сімей загиблих військовослужбовців — 320 гривень, учасникам війни — 120 гривень.
Галина Тимофіївна Клекот, чоловік якої — фронтовик та інвалід війни першої групи, про цю інформацію тільки здогадується. «Я не знаю, що там Миколі Артемовичу доплатили. Гроші, напевно, перерахували в банк разом із пенсією, а я туди в травні ще не ходила. Ніколи було. Микола Артемович зараз не ходить — доглядаю за ним, — сказала Галина Тимофіївна й додала, — ось в одній газеті прочитала, що начебто тисячу гривень до свята дадуть, а в іншій — що чотириста. Кому вірити, не знаю». Зайве писати, що наша розмова відбулася в четвер, через чотири дні після 9 травня. Добре, що в цього подружжя є дочка з родиною, і вони самотужки допомогли ветеранові побувати біля Батьківщини-Матері та накрили святковий стіл.
Інша історія у Євдокії Яківни Сапоненко. «Я не ветеран, я в’язень — у війну в концтаборі була», — так почалася моя телефонна розмова з Євдокією Яківною, причому навіть через трубку інтонація слова «в’язень» була така, що складалося враження: жінка соромиться цього...
— Але мій чоловік був фронтовиком, кулеметником, — одразу додала Євдокія Яківна. — Як його вдові мені дали 320 гривень і пайок. Медалі («До 65-річчя Перемоги». — Авт.) не давали —- це тільки для тих, хто воював. Щоправда, кому давали медалі, тому вже не давали пайка.
— А що цінного було в пайку?
— Соняшникова олія, кілограм цукру, гречки, консерва й листівка від голови районної адміністрації, — перелічила Євдокія Яківна.
Від такої вибірковості влади стало не по собі. Адже не так уже багато цих людей у нас залишилося, щоб ділити — кому медалі, а кому — пайки.
Так, Олександр Павлович Сунцов, який війну закінчив на Балтійськом флоті, став щасливим володарем медалі, а не пайка. Правда, чи означає це, що йому додадуть кілька гривень до пенсії, він не знає. Як і не знає того, скільки йому доплатили до свята: «Напевно, щось виплатили, але це додали до пенсії, я там не розібрав», — відповів Олександр Павлович на запитання про розмір разової допомоги. На парад ветеран не ходив. Каже, що болить нога, більшість однополчан померли. «Моє пароплавство, на якому я працював, ще не розвалилося. Мене туди запросили на святкові збори, допомогу в 250 гривень дали», — додав Олександр Павлович. «Та й до чого про це писати...» — теж із соромливою інтонацією сказав ветеран.
Але писати про це, напевно, все-таки треба. Адже хіба не могла місцева влада розіслати повідомлення ветеранам про те, в якому розмірі й коли кожному буде виплачено одноразову допомога, заразом нагадати, на які пільги фронтовики й учасники війни можуть розраховувати? Це не потребувало б таких уже великих грошей, особливо з огляду на подвиг цих людей. Тим паче, що ветеранів практично не залишилося. За даними Спілки ветеранів України, на сьогодні в нашій країні налічується приблизно 1 мільйон 820 тисяч ветеранів, з яких більш як 380 тисяч тих, хто безпосередньо воював. Наймолодшому ветеранові — 83 роки. Це за того, що чоловіки в Україні в середньому живуть 62 роки, а жінки — 74. Тож не так багато свідків тієї епохи, щоб замість турботи про них, створювати святковий глянець.
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.