Особливо якщо вона бюджетна
Чим наповнити сільський бюджет і як ним розпорядитись? Ці запитання найболючіші для тисяч сільських голів. Не просто скромна, а до непристойності бідна сільська казна нерідко зводить нанівець усі плани, мрії і навіть практичні починання сільської громади. Голови розводять руками: і хотілося б щось зробити для людей, та за що братися, не маючи і гривні в кишені? Одного ентузіазму для будь-якої справи малувато. Щоправда, кожного разу, коли комусь дуже хочеться підлеститись до сільських очільників, доводиться чути: бюджет повинен формуватись знизу, тобто починаючи з сільських рад, а не розподілятись згори. Такі тези видаються дуже спокусливими. Але чи насправді сільська рада може сама забезпечити себе фінансами?
Половину — собі, а другу... теж собі
Заради об’єктивності варто зауважити, що не всі сільради бідні. Хоч і не часто, але доводилось зустрічатись із сільськими головами, в розпорядженні яких, хоч як це фантастично звучить, були мільйони гривень. Але переважна більшість їхніх колег тільки посміхаються: навіть на дуже скромну зарплатню сільському медику, вихователю, вчителю чи тому-таки працівнику сільради самостійно назбирати вдається далеко не завжди. А про власні гроші на ремонти, будівництво, розвиток соціальної інфраструктури, інноваційні програми взагалі не йдеться.
Маківську сільську раду, що в Дунаєвецькому районі, ні багатою, ні дуже бідною не назвеш. Швидше, ходить у середняках. Тому в її голови Анатолія Кушніра своя думка і щодо формування сільського бюджету, і щодо внесення змін до Бюджетного кодексу країни. Скажімо, він не розуміє, чому від податку з фізичних осіб у сільських та селищних радах нині залишається лише четверта частина. А не гріх було б віддати й половину. Ще п’ятнадцять відсотків цілком згодилося б для бюджету розвитку.
Це теоретичні пропозиції. А для конкретного бюджету в окремо взятому Макові зміна тільки цього пункту означала б реальне збільшення майже на двісті тисяч гривень. Для села, навіть доволі успішного, сума просто фантастична.
А якщо припустити, що цей податок сплачувався б не за місцем роботи кожного працівника, а за місцем проживання, то доходи могли б бути ще більші. Адже майже три сотні маківчан працюють у сусідніх Дунаївцях та Кам’янці-Подільському. І хоча всі вони сплачують податок, рідному Макову від того не перепадає ні копійки.
Бюджетні зміни могли принести для Макова ще й інші додаткові резерви. Так, один із найістотніших для формування сільської казни податків — земельний та орендна плата за землю теж могли б повністю залишатись на місці, а не тільки їх 60 відсотків, як тепер. І знову Маків відчув би прибавку в 120 тисяч гривень.
Так само і податок із власників транспортних засобів можна було б стовідсотково залишати, а не нинішню його половину. А це ще плюс 80 тисяч гривень.
У тому, що Анатолій Кушнір чи будь-який інший сільський голова міг би розпорядитися такими грошима з користю, сумніватися не доводиться. Занедбані клуби, фельдшерські пункти, не відремонтовані дитячі садки — всього не перелічиш, куди потрібні кошти. Але чи справді так просто, переставивши кілька цифр, збільшити доходи сільської громади. До того ж не однієї, а всіх?
Чим ділитися бідному?
Добре, коли збільшені відсотки податків автоматично переростають у сотні тисяч гривень. Але далеко не кожному селу щастить з такими надходженнями. Пригадую, як розповідала сільським головам із глибинки про досягнення однієї із сільрад, що розташовувалась буквально на межі з обласним центром. Новий ФАП, амбулаторія сімейного лікаря, сучасний будинок культури, дитячий садок, навіть дві свої футбольні команди, які утримуються за рахунок сільського бюджету — все це є. Не кажучи вже про відремонтовані дороги, облаштований парк та багато чого іншого. Та всі добре розуміють: ніколи нічого цього у громади не було б, якби вона не володіла таким цінним багатством, як землі навколо обласного центру. Хтось узяв в оренду, а хтось купив землі несільськогосподарського призначення з аукціону — от тобі й надходження до сільської казни. І коли сільраді раптом прийшло більше мільйона, вже особливо не прискіпуєшся, скільки там відсотків.
Шкода тільки, що такою часткою бюджетного пирога можуть поласувати далеко не всі. Навіть у тому ж Хмельницькому районі, котрий оперезав обласний центр.
Фінансисти провели прості розрахунки, що сталося б, якби бюджети розвитку Хмельницького району отримали отих п’ятнадцять додаткових відсотків. За минулий рік ця сума могла б становити близько трьох мільйонів гривень. Але проблема в тому, що найбільші кошти — від ста до трьохсот тисяч — дісталися б лише кільком селам, що мають найбільш привабливе розташування. А що робити решті?
У Шпиченці, приміром, ця бюджетна стаття принесе близько восьми тисяч гривень, а в село Миколаїв ще менше — трохи більш як три тисячі. Тут не те що про будівництво, навіть про дрібний ремонт не йдеться.
Хмельницький район, навіть попри унікальність його розташування, не виняток. Що далі в глибинку, то разючіші перепади надходжень до бюджетів сільських рад. Скажімо, майже стільки, як і Хмельницький, міг би отримати до бюджету розвитку всіх сільрад і Дунаєвецький район. Та при цьому практично дві третини перепало б саме Дунаєвецьким міській і селищній радам. Шоправда, свої понад 180 тисяч гривень, як і передбачав голова, міг би мати і Маків. Зате на решту 43 сільські ради навіть мільйона не набереться. І це означає, що найбіднішим знову перепаде тих-таки кілька тисяч гривень.
Як вийти з вузького кола?
Кожному, хто хоч трохи розуміється на фінансово-бюджетних процесах, зрозуміло: про яке формування бюджету знизу може йти мова, коли більшість не тільки сільських, селищних, а навіть і районних бюджетів залишається дотаційною. І тільки-но мова заходить про якісь серйозні проекти, замовники одразу повертають голови до обласного чи державного бюджетів.
Так уже сталось останнім часом, що не те що нову школу збудувати, а завершити старий довгобуд не може самостійно жодна із громад. І хоч як крути її бюджет, хоч скільки відсотків залишай в її розпорядженні, все одно не вистачить.
Тим часом з початком нового року в області одразу кілька шкіл, в тому числі й сільські, справили новосілля. Складались на них, як мовиться, всім миром і район, і область, і столиця, і приватні спонсори. І якби десь хтось не віддав свої податки у спільну казну, а перетягнув усі бюджетні надходження на себе, хіба таке могло б статися.
Зрозуміло, що на такі масштабні проекти сільради давно не зазіхають. Але ж є багато менших, але не менш важливих. Ну хто, скажіть, може похвалитись добрими дорогами в селі? Нерідко палкою, але нездійсненною мрією для сільського голови залишаються кілька вантажівок із щебенем, яким можна засипати вибоїни. І здається, що у пригоді могли б стати навіть ті кілька додаткових тисяч гривень, котрі надходять від платників податків із власників транспорту.
Але з логікою цифр важко сперечатись. Якби й справді весь цей податок залишився там, де його зібрали, то на Дунаївці припало б понад півтора мільйона гривень. У Макова цифра була б скромніша, але все одно достатня для того, щоб кілька вулиць капітально відремонтувати, — близько 180 тисяч гривень. А решті — знову все ті-таки кілька тисяч гривень. При цьому всі гроші пішли б на ремонти доріг і вулиць тільки в населеному пункті. А ступи крок за його межі — хто платитиме? Адже інших статей на ці видатки просто не передбачено.
Можна перерахувати десятки пунктів, визначити мільйонні цифри, на що варто було б витратити гроші. Та найбільша проблема в тому, що маленьким громадам невеликих сіл самостійно їх не заробити. Більшість із них наче затаврована цифрами у п’ять—десять—двадцять тисяч гривень, і вирватись із цього бюджетного кола ніяк не вдається.
Тож, певно, суть не в тому, як повертати піраміду, з якого боку до неї заходити, а в тому, щоб вона наповнювалася бюджетними скарбами. Не треба великого розуму, щоб розділити вже зароблене. А от як дійти до того достатку, поки що ніхто не дає рецептів.
Хмельницька область.
