Місцем обговорення проблем підготовки фахівців для села смт Немішаєве, що на Київщині, було обрано не випадково. Адже Науково-методичний центр аграрної освіти, покликаний координувати діяльність вишів, коледжів та технікумів, що працюють у цій сфері, та сприяти навчально-методичному їх забезпеченню, саме тут і розташований. Тут видають періодичну літературу відповідного напряму, плакати, наочні посібники, різноманітні підручники, навіть електронні, робочі зошити, розробляють програми. Також знімають учбові відеофільми — на сільськогосподарську тематику, їх створено вже 250 найменувань. Підвищити свій фаховий рівень у майстер-класах викладачі-аграрії також з’їжджаються до Немішаєвого.

— Причому різних напрямів, — посвячує у справу методист центру, яка до того ж відповідає за зв’язки зі ЗМІ, Оксана Ткачук. — Днями були педагоги з механізації. Сьогодні — з електрифікації. До цього приїздили з економічних спеціальностей, з будівельних. А маємо ще й юридичні фахи. Майстер-класи сприяють запровадженню новітніх технологій. Викладачі також опановують секрети мотивації — як заохотити студентів до навчання. Розглядаються психологічні аспекти. Педагоги на деякий час самі стають учнями, а потім втілюють у себе той чи інший метод роботи. Це корисно, адже, буває, викладачі недавно зі студентської лави й мають не дуже багатий досвід.

Ще тут долучаються до всеукраїнських фестивалю аматорської пісні, зльоту відмінників та спортивних змагань серед навчальних аграрних закладів.

А три роки тому створено музей українського костюма та писанки! Експонатами з різних регіонів країни він поповнюється завдяки тим-таки навчальним закладам. Одне слово, якщо Немішаєве й не столиця аграрної освіти у державі, то визначне місце — це точно. І головне — люди тут працюють небайдужі.

Голова Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин Григорій Калетнік після короткої екскурсії центром навіть виголосив жартома: «Аби дали покерувати хоча б одним поверхом Нацбанку, то сюди б усі фінанси й спрямував!». Але потім, під час прес-конференції, була серйозна фахова розмова стосовно якості освіти. Говорилося про застарілу матеріальну базу, що неабияк відстає і яку необхідно покращити.

Проблема й у тому, що раніше на селі була колективна та державна власність. Університет міг направити в господарства студентів на практику на 2—3 місяці. Нині приватні структури для такого співробітництва закриті. Хто допустить, приміром, студента-зооветеринара на тваринницький комплекс у дві тисячі голів, де кожна корова річно дає по десять тисяч кілограмів молока?

Як розповів голова комітету, за кордоном він не бачив університетів, котрі б учили студентів у бізнес-структурах. У США, Франції за такими закладами числиться кілька тисяч гектарів землі, тисяча-півтори корів, свій тракторний, комбайновий парк, там — досліджують, лікують, самі виготовляють продукцію на міні-м’ясокомбінатах, самі продають. Усе це — в системі університету. Коли випускник виходить звідти, то не боїться виробництва. У нас — зовсім інша картина.

В університетах часто стоїть та техніка, яку в багатьох господарствах уже не використовують. За кордоном вчаться по «Джон Дірах», а в окремих українських вишах — по допотопних СК-5. Не завжди підготовлений і викладач, бо й він іноді в очі не бачив тих новітніх технологій.

А директор Науково-методичного центру аграрної освіти Микола Хоменко зазначив: «У нас йде підготовка з 56 спеціальностей. Багато це чи мало? Наведу кілька цифр: приміром, за три роки за рахунок державних коштів бюджету ми підготували на 10 тисяч сільгоспугідь приблизно 0,9 агронома, на 10 тисяч умовних голів тварин — 1,8 зоотехніка». Та й не всі спеціалісти добираються до села. А якщо й приїхав — зарплата 700—800 гривень. Покрутився — поїхав. Проблема й у тому, що для молодих спеціалістів не створено належних умов життя.

На знімку: голова парламентського комітету Григорій Калетнік побував і в музеї центру.

Фото автора.