Касетна «бомба» з фальшивою начинкою, або Скільки потрібно експертиз «плівок Мельниченка», щоб встановити істину?

Він також не виключив, що у справі, ймовірно, з’являться й інші фігуранти. Але після отримання додаткової фоноскопічної експертизи. «І тільки після цього зможемо працювати з іншими особами», — додав головний наглядовець країни. Оскільки, цитує Олександра Медведька інше видання, на плівках «є цінна інформація». Водночас в цьому ж інтерв’ю Генпрокурор зазначає, що «плівки» майора Миколи Мельниченка долучені до справи». І, за його словами, «якби не виникли труднощі з перекладом, тлумаченням окремих понять, усе вже було б закінчене». Власне для цього, за його словами, й потрібні додаткові фоноскопічні експертизи.

Проте складається враження: права рука не знає, що інколи робить, чи то пак говорить, ліва. 19 березня цього року газета «Сегодня» з посиланням на заступника Генерального прокурора Віталія Щоткіна повідомила: коли експерти вивчили «КОПІЮ (підкреслення наше. — Авт.) записів розмов вищих посадових осіб... наполягли на тому, щоб їм надали оригінал. Мельниченко надав такий чіп, його долучили до матеріалів кримінальної справи, а слідство розпочало нову експертизу».

Зверну увагу: наприкінці минулого літа ЗМІ заговорили про те, що результати фоноскопічної експертизи надійшли в Україну. Проте невдовзі прокуратура заявила про «труднощі перекладу». І повідомила: у зв’язку з цим результати експертизи повернуто дослідникам для уточнення деяких термінів при перекладі українською мовою.

Отож перше запитання, яке я хочу поставити Генеральному прокуророві: ЩО передав Микола Мельниченко у грудні 2008 року у Вашингтоні слідчій групі Генеральної прокуратури у складі ДЕСЯТИ чоловік? ОРИГІНАЛЬНИЙ ПРИСТРІЙ, ЯКИМ ВЕЛИСЯ ЗАПИСИ РОЗМОВ У КАБІНЕТІ ПРЕЗИДЕНТА ЛЕОНІДА КУЧМИ, ЧІПИ І ОРИГІНАЛИ САМИХ ЗАПИСІВ? ЧИ, МОЖЕ, КОПІЇ ЗАПИСІВ І ПРИСТРОЇ, ЯКІ НЕ МОГЛИ ВИКОРИСТОВУВАТИСЯ ДЛЯ ЗАПИСІВ РОЗМОВ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ?

Нехай вибачає Олександр Медведько, але в автора цих рядків саме з цієї причини є великі сумніви до того, що ЧЕРГОВА експертиза так званих «плівок Мельниченка» дасть змогу виявити всіх причетних до тяжкого злочину десятирічної давності. У мене інколи навіть з’являються сумніви щодо кваліфікації і сумління слідчих Генеральної прокуратури. Передусім через те, що вони або невміло допитують свідків, або не читають їхні ПУБЛІКАЦІЇ. Бо якби читали і уважно аналізували їх, то справу вдалося б розслідувати значно швидше і без «ювілейного» поспіху. Водночас, з другого боку, простежується бажання будь-що догодити небожителям. Особливо новим правителям країни. Особливо з огляду на те, що цього року «справі Гонгадзе» — десять років. Я розумію: Генеральна прокуратура разом з новою владою хотіли б до чергової сумної річниці радісно відрапортувати: «справа Георгія Гонгадзе» — нарешті розкрита! На лаву підсудних потрапили не тільки виконавці страшного злочину, а і його ЗАМОВНИКИ. І отримати додаткові бонуси у громадян нашої країни. Проте...

Не хотілося б, щоб, як це було неодноразово у попередні роки, ордени отримували непричетні, а карали — невинних. Тим більше за допомогою таких сумнівних доказів, як «плівки Мельниченка». За ці роки плівки Мельниченка аналізувалися не раз. І не тільки за науковими методиками. Американці в Іраку так і не знайшли вітчизняних «Кольчуг», хоча галасу одна з плівок, на якій наче йшлося про сумнівну угоду, наробила чимало. Україна змушена була прийняти не тільки експертів із США, але й відправити свій військовий контингент до Іраку, щоб погасити скандал. «Касетний скандал» завдав країні чимало збитків, передусім моральних, економічних, нарешті — збив з вибраного геополітичного курсу. Власне, щоб зрозуміти проблему, треба небагато — систематизувати відоме, оприлюднене у книгах і засобах масової інформації, і зробити правильні висновки.

Почну із спогадів Володимира Цвіля, який допоміг Миколі Мельниченку виїхати за межі України і за допомогою свого друга Володимира Болданюка переховував майора і його родину в Чехії. Насамперед нас цікавить багаж вимушеного емігранта. Про це можна довідатися із книги «У центрі касетного скандалу», яку В. Цвіль видав у 2004 році. Підкреслю: за кордоном. «Ми домовилися із Мельниченком, що виїдемо із України усі разом, на моєму «Міцубісі Паджеро». Зранку 26 листопада я завантажив машину його особистими речами. Багаж складався із п’яти великих сумок. Але несподівано майор відмовився від цього плану. Він заявив, що хоче перетнути кордон окремо. Тоді я підвіз Миколу і сім’ю на автовокзал і купив квитки на найближчий рейсовий автобус Львів — Жешув. Багаж, який, за його словами, мав велику цінність для Мороза, провезти через кордон взявся я». Усе стало на свої місця у Польщі, коли герої спогадів зустрілися з Болданюком, який мав забрати майора і його родину в Чехію. Цитую книгу: «Він повідомив, що... везе з собою особливо цінний вантаж — сотні годин записів розмов президента. Вони містять інформацію про багато злочинів влади...». Проте перетнути кордон з Чехією без пригод не вдалося. Чеські митники почали вимагати сплатити мито за комп’ютер Мельниченка, який «виглядав майже новим — мабуть, раніше ним ніколи не користувалися».

Одразу зауважу: Володимир Цвіль у своїй книзі не вельми прагне дотримуватися часової хроніки, акцентує увагу на дійових особах того періоду, з ким йому доводилося зустрічатися під час «касетного скандалу», а також на особистих моментах, а тому істотні деталі знаходяться не тільки на різних сторінках, а й у різних розділах.

Як стверджує Володимир Цвіль, комп’ютер для Мельниченка він привіз із Польщі у грудні 2000 року. Однак, «як виявилося, Микола не був спеціалістом у цій області. До його комп’ютера були прикладені детальні інструкції, а також книги з докладним описом найелементарніших програм — Wіndows, Offіce, Word». Автор, щоправда, визнає: Мельниченко швидко освоїв техніку. «Передусім він навчився працювати із ЗВУКОВИМИ ФАЙЛАМИ (тут і далі підкреслення наше. — Авт.) — слухати їх через комп’ютер, МОНТУВАТИ». Ці деталі дуже суттєві і дають змогу зрозуміти: за кордон потрапили не ОРИГІНАЛИ записів, а лише КОПІЇ.

Але про те, як майор Мельниченко працював з «плівками», дещо пізніше. Сьогодні спробуємо зрозуміти, що він все-таки вивіз за кордон. Спершу — у Чехію, а потім — у Сполучені Штати.

Вивчення відкритих джерел — книг і публікацій — дає змогу стверджувати: окрім комп’ютера та компакт-дисків, більше нічого. Так, 7 грудня 2000 року він стверджував народним депутатам, які зустрілися з ним вперше після «касетного» скандалу, що записи вів на цифровий диктофон «Тошиба». Водночас, коментуючи його заяву, у своїй книзі Володимир Цвіль стверджує: «Цього легендарного диктофона у Миколи я не бачив. Насправді він користувався звичайним диктофоном — для касет. Потрапивши у Чехію, Мельниченко попервах слухав свої записи на магнітофонних плівках». Цифрові диктофони — і не один — з’явилися пізніше. Уже у Сполучених Штатах, про що дещо нижче.

У квітні 2001 року Микола Мельниченко покинув Європу і приземлився по той бік Атлантичного океану. З собою, як він переконував чеського господаря Володимира Болданюка, що надав йому притулок після втечі з України, — не бере нічого. Про це, пише Володимир Цвіль, йому розповів чеський товариш наприкінці серпня того ж року. Він сказав (цитую за книгою): «Знай, УСІ КОМПАКТ-ДИСКИ, які ти привіз разом з Мельниченком в Остраву, залишилися у мене».

Далі автор спогадів стверджує, що таке рішення, за словами Болданюка, Мельниченко прийняв самостійно. Мовляв, він боявся, що в Америці ЦРУ або інші структури їх заберуть. Однак згодом виявилося, що Мельниченко трохи злукавив на прощання — компакт-диски він скопіював на вінчестер, або, простіше кажучи, на твердий диск, і таки вивіз їх у Сполучені Штати.

Ось що, зокрема, про це говорить колишній офіцер першого головного управління (розвідка) колишнього Комітету Державної безпеки СРСР Юрій Швець. (Він один з тих, хто попервах допомагав Миколі Мельниченку освоїтися у США. — Авт.). У 2005 році в інтерв’ю інтернет-сайту «Трибуна» він, зокрема, сказав: «Можливо, у нього була пара CD із записами, які засвітилися на початку «касетного» скандалу. Вони були вкинуті у Відень, у Міжнародний інститут преси»... Проте співрозмовник не здається: «Але Цвіль стверджує, що Мельниченко, сидячи в Європі, копіював усе, що у нього було. У нього був ноутбук»... Однак Юрій Швець наполягає: «Ніякого ноутбука у нього я не бачив. Я був у нього дома, у нього був стаціонарний комп’ютер. Не знаю, що він копіював і де він заховав, але в США він приїхав абсолютно порожній».

Проте автор цих рядків схильний більше довіряти Володимиру Цвілю, а не Юрію Швецю. Бо вінчестер можна поставити на системний блок, який має достатньо пам’яті. Окрім того, відомо: іще одну фонотеку Мельниченка викупив Фонд Бориса Березовського (Юрій Швець стверджує: десять дисків. — Авт.), а компакт-диски, які зберігав Володимир Болданюк, не покидали Острави до кінця 2004 року.

Подібна ситуація і з цифровим диктофоном. Вище ми вже звертали увагу на слова Володимира Цвіля про те, що у Чехії у Мельниченка його не було. А коли він здавав записи, оприлюднені Олександром Морозом, на експертизу «БЕК ТЕК», з’явився. Після цього автор книги задав запитання своєму візаві, звідки? Спершу Мельниченко промовчав, а таємниця відкрилася пізніше. Як стверджує Володимир Цвіль, майор дістав диктофон «Тошиба», розкрив його корпус, дещо перепаяв і прилаштував дистанційне управління. «Тепер диктофоном можна було користуватися на відстані: кнопка запису була постійно включена, а живлення від батарейок вмикалося і вимикалося радіосигналом. Так був сконструйований «оригінальний пристрій», яким під диваном записували Кучму», стверджується в книзі «У центрі касетного скандалу».

Але й це ще не все. Коли виник скандал довкола радіолокаційної станції «Кольчуга», тодішній посол Сполучених Штатів Америки Карлос Паскуаль зробив заяву щодо аналізу записів і «оригінальних пристроїв». Він стверджував, що лабораторні дослідження показали: запис неможливо підробити «навіть з допомогою дуже складної електронної апаратури». (Проте до цієї теми ми ще повернемося пізніше). Парадокс полягав у тому, пише Володимир Цвіль, що у день заяви посла на інтернет-сайті «5-й елемент» (його створили уже згадуваний Юрій Швець і народний депутат кількох скликань, колишній голова тимчасової слідчої комісії Верховної Ради у справі Георгія Гонгадзе Олександр Жир. — Авт.) з’явився знімок диктофона «Тошиба» і чіпа на фоні свіжого номера газети «Вашингтон пост». У публікації стверджувалося: це той самий оригінальний пристрій і носій інформації. Володимир Цвіль, який побачив фотографію, «запитав у майора:

— Невже ти віддав Швецю «Тошибу»?

— Та яку там «Тошибу», — огризнувся Микола. — Ти нічого не розумієш. Я можу хоч десять таких «Тошиб» купити і роздати бажаючим».

У книзі деталізується, що було потім, яка боротьба йшла за «оригінальний пристрій», і стверджується: «Тоді Микола плюнув на все і змайстрував іще один «оригінальний пристрій». Навіть не один, а цілих п’ять. До того часу з’ясувалося, що майор записував не тільки розмови у кабінеті Кучми, а й в їдальні адміністрації президента, а також на дачі в Кончі-Заспі і в сауні...».

Так, кабінет Президента Леоніда Кучми прослуховувався і записи його розмов велися. Це визнав і колишній глава держави. Але виникає запитання, з допомогою якої апаратури записувалося те, про що йшлося у головному кабінеті країни?

Світло на цю «темну пляму» дещо проливає вже згадуваний вище Юрій Швець. Зокрема, в тому ж інтерв’ю «Трибуні» він стверджує: «Запис здійснювався не на диктофон «Тошиба», ні на будь-який інший диктофон. Вони, скоріше за все, використовували стаціонарну апаратуру... Колись Мельниченко сказав, що у нього тут, у США, є зразок цього стаціонарного дротяного магнітофона. Він його ніколи не показував, але згадав. І що він знає, що у нього всередині. Я взагалі думаю, що він збрехав щодо того, що він є у нього. Але навіть згадка про дротяний магнітофон, про оригінальні записи... У нього проривається інколи... Особливо це примітно, тому що він це сказав задовго до того, коли з’явилася версія про стаціонарний пристрій...» Потім колишній кадебіст каже: «... Коли я ще працював у розвідці, у нас були оперативні дротяні магнітофони. У розвідці ми використовували «Ліліпут», а були ще й стаціонарні. Останніх я ніколи не бачив, але знаю, що вони існували».

...Характер звучання цих записів якраз відповідає записам на дротяний магнітофон.

— Тобто шумоподавлення і зрізання частот?

— Так, цілком правильно. І ось, коли треба було легалізувати усю цю справу, вони, мабуть, приставляли «Тошибу» до динаміка цього магнітофона і скидали це все на «Тошибу».

Автор не фахівець щодо апаратури звукозапису, хоча у своїй роботі користувався різними диктофонами, у тому числі цифровими. А тому судити про твердження колишнього розвідника не може. Водночас у зв’язку з цим хотілося б звернути увагу на одне місце у книзі Володимира Цвіля.

«Постійною турботою Миколи було поліпшення якості звучання своїх записів. Йому здавалося, що існують спеціальні технології, здатні трансформувати записане ним бурмотіння на зрозумілу розбірливу мову. Мовляв, для цього варто всього лише очистити записи від шумів. З цією проблемою майор також звернувся до «БЕК ТЕК». Експерт Кенніг скумекав, що від нього вимагається, і, оцінивши рівень комп’ютерної грамотності Мельниченка, відчув вигоду у співробітництві. Він повідомив, що згодний допомогти Миколі, і навіть назвав ціну — близько 500 доларів за хвилину».