Коли людина хвора, тоді їй цілий світ не милий. Від хворого марно чекати оптимістичних і мудрих думок, а поготів — лише мудрих вчинків. А коли хворе мало не ціле суспільство, Нація? Пропоную одну лікувальну психотерапевтичну процедуру: відверто поговорити про нашу українську ментальність, тобто про спосіб мислення.
Куди пливе корабель?
Українське суспільство, а точніше — Українська Нація, перебуває ще в суперечливому підлітковому віці, коли самовпевненість і категоричні судження «цілком гармонійно» узгоджуються з невіглаством, а дитячі наївні сподівання на краще майбутнє («...згинуть наші вороженьки, як роса на сонці...» — тобто випаруються самі собою, без наших зусиль) існують у суспільній свідомості всупереч очевидній логіці фактів, тенденцій, явищ і подій.
Уже майже два десятки років українці втішають себе ілюзіями про «доброго царя» (провідника, лідера, президента, месію). У цьому марновірстві чи не найпереконливіше виявляється органічна інфантильність (якщо б не сказати: безвідповідальність) недорослої Нації.
Майже всі помисли, увага, зацікавленість громадян України щодо сьогодення і майбутнього країни та окремої людини спрямовані на керівника держави та його «команди», яка керує державним кораблем.
Отож народ і віддав повну відповідальність за своє сьогодення і майбутнє «капітану», а собі залишив лише повноваження пасажирів.
А за таких умов уже не має великого (або й жодного) значення, куди пливе корабель у цьому складному житейському морі. Головне — щоб було що їсти тричі на день та влаштовували різні шоу («Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!» — досить символічно звучить цей рефрен у виконанні Вєркі Сєрдючки).
Часом найуважніші громадяни помічають, що корабель відхиляється від попередньо наміченого курсу, але це не турбує загал пасажирів, адже «капітан» та його «помічники» періодично виступають із цілком задовільними поясненнями.
У кожному разі на борту достатньо запасів їжі, а наші дівчата — найкращі у світі. А тому навіть нас не дуже хвилює той очевидний факт, що в каютах трюму і на нижніх палубах подекуди вже починає просочуватись вода крізь проіржавлені щілини, тоді як рятувальні шлюпки передбачено лише для пасажирів із кают люкс на верхній палубі...
Бо ми віримо «капітану», який нас заспокоїв, що в разі загострення ситуації нас урятують інші кораблі, яким ми добровільно віддали свою сучасну зброю.
Упродовж майже двадцяти років нашого «незалежного» плавання ми вже почали забувати про суходіл, звикли до майже постійних змін погоди на морі, раз на кілька років переобираємо «капітана» та «команду», а потім продовжуємо плисти, а точніше — чекати, коли на горизонті з’явиться довгоочікувана земля обітована.
Хоча, треба сказати, що багато хто вже й не чекає... Тим паче, що в певної частини пасажирів давно склалося враження, що попри зміну капітанів і команд усі вони старанно уникають наближення до берега. І це є правдою!
А тим часом на суходолі...
Упродовж майже двадцяти років колишня благодатна рілля поросла не лише чагарниками, а й молодим лісом, чисельність сільського населення катастрофічно зменшується за рахунок відходу з цього світу старших і втечі молодших до міст, а то й далі.
А в містах не краще: звичайна вода (подекуди не дуже й питна) продається за ціною закупівельної на молоко в селі, а вітчизняна картопля — дорожче від імпортних бананів та яблук.
Колись, за часів «капітана» Сталіна, селяни були безпаспортними колгоспними кріпаками й не мали права тікати із села, а нині, в умовах так званої ринкової економіки, їм не дають можливості вивезти й продати на ринку вирощену ними продукцію, бо ринок захопили посередники з «команди капітана». Звідси й високі ціни. А коли високий урожай — то це вже справжнє нещастя...
І при цьому хочемо, щоб ми сподобались Богу?
Проте вся ця абсурдність ситуації не лише не перешкоджає, а навпаки — навіть заохочує різних «експертів», «політологів», «іміджмейкерів», «мерчандайзингів» та інших «фахівців» щодня виступати в ефірі з оптимістичними пророцтвами на майбутнє, майстерно уникаючи пояснень про щоденну неухильну руйнацію держави та деградацію суспільства.
Про наші перспективи на майбутнє може переконливо свідчити той очевидний факт, що ось уже впродовж майже двадцяти років чисельність населення України зменшується на 350 000 осіб щорічно, не враховуючи 500 000 абортів щорічно... І це є правдою! Водночас небезпечно змінюється національна структура сумнівно незалежної держави: вихідці з Росії, Азії й Африки вже становлять мало не чверть населення України, а їх питомий приріст за рахунок народжуваності суттєво випереджає питому народжуваність автохтонів.
Але «капітан» продовжує втішати суспільство перспективами «розширення співробітництва» з північно-східним сусідом. Водночас велику активність виявляє і сам північно-східний сусід, у Державній Думі якого вже розроблено проект створення упродовж 2010—2020 років «Единого союзного Украинско-Белорусско-Российского государства» зі столицею... у Києві(!).
Створення цієї нової імперії уже почалося за активної участі «капітана» і членів його «команди», що їх висунули на «капітанський місток» держави наші громадяни-виборці.
Висунули в повній відповідності до своєї громадянської свідомості, рівень якої дозволяє «капітанові» та його «донецькій команді» цілком відверто й упевнено, ігноруючи Конституцію і закони України, формувати політичний курс згідно із московським сценарієм ліквідації нашої й так не дуже незалежної держави. І це є правда!
Бо, щиро кажучи, скільки тієї незалежності ще залишилося? На це питання могли б дати відповідь керівники Фонду державного майна, поінформувавши громадян України про те, що близько 40% продуктивної власності на теренах України вже належить або контролюється зовсім не громадянами України.
Це лише в інформаційному просторі — в пресі, на радіо й телебаченні, на театральних сценах і концертних майданчиках — є очевидною абсолютна перевага російської мови, культури й ментальності. А що відбувається у фінансово-промисловому просторі?
Про нарощення частки північно-східного сусіда в промисловості, агропереробці й торгівлі на українському ринку можемо лише здогадуватись, мало не під мікроскопом читаючи на товарах тексти дрібним шрифтом про російський слід в українському господарстві.
Цих слідів щоразу більше помічаємо не лише в сьогоденні, а й на шляху в майбутнє.
Треба нарешті чесно й відверто визнати, що всі (всі!) сьогоднішні проблеми України (а точніше — Української Нації) існують і продовжують розвиватися в негативному напрямку виключно з причини безвідповідальності, самообману, безпідставного самозаспокоєння, унікальної історичної наївності й внутрішньої переляканості українців. І це є правдою!
А спробуйте про це відкрито та відверто сказати в нашому показово-вишиванковому середовищі так званих націонал-демократів!
Свята правда про факт майже повної безвідповідальності м’яко продажної, конформістської національної «еліти» викликає в цьому специфічному середовищі цунамі екзальтованого обурення.
Обурення, енергію якого вони ніколи не були здатні повернути в бік усвідомлення необхідності праці над собою, над власним громадянським, патріотичним, а отже, й моральним удосконаленням, яке обов’язково вимагає готовності пожертвувати собою в ім’я Батьківщини.
Дитячо-юнацький максималізм нації
Історично підтверджений дитячо-юнацький максималізм Української Нації, помножений на самолюбування і брак належної праці над собою, був і залишається достатнім для самовираження на рівні народної творчості в різних формах мистецтва (кераміка, писанки, гаптування, шиття, поезія, іконопис, театр і кінематограф тощо), майже циганського анархізму Гуляйполя та легендарної Козаччини (у складі Польсько-Литовської держави — золотої двохсотлітньої доби в невеселій історії України).
Але мало коли цей занадто емоційний ментальний максималізм давав приклади солідного організаційно-технологічного підходу (як у німців) чи патріотичної самовідданості (як у поляків) у сфері будівництва власної держави.
Пиха (гординя) була і є чи не головною рисою нашого характеру, що постійно знаходить своє вираження в абсурдному прагненні українців бути трьома гетьманами з двох можливих. Ба, більше — коли постає питання про обрання чергового «капітана», одразу гетьманська булава починає снитися двом десяткам кандидатів.
Але це ще не трагедія, бо більше нагадує комедію. Трагедія полягає в тому, що підліткова ментальність дорослих українців, які замість думати, щоразу лише розпускають вуха й слину розчуленості від захоплення лагідним словоблуддям «капітана» попереднього й кандидата на наступного.
Захлинаються в радості від власного емоційного піднесення і, за тією самою гуляйпольно-писанковою логікою, дають можливість прийти до влади «капітану» з відомим сумнівним минулим.
На початку незалежності України, коли в пам’яті громадян ще були свіжими спомини про апологетів «єдино вірного вчення», можна було почути гумористичну згадку про цілком серйозний вислів В. Леніна: «У нас каждая кухарка сможет управлять государством». Тобто настільки зрозумілими будуть порядок і демократія в державі, що навіть куховарка...
Нині Українською державою управляє навіть не куховарка...
Тоді як відомі «націонал-демократи», які ще зовсім недавно виступали з полум’яними патріотичними закликами, вже побігли цілувати його черевики.
І це далеко не перший випадок в історії українства.
Хтось біжить цілувати, а хтось втікає світ за очі. Чергова хвиля еміграції в період незалежності — це яскравий прояв нормальної абсурдності поведінки українців, породжений тією самою ментальністю.
Здавалося б, чого тікати від щастя жити й будувати свою власну вільну державу («В своїй хаті своя й правда і сила, і воля...») на кращих у Європі землях? Здавалося б, будуй і благоденствуй!
Але ж для цього треба, передусім, шанувати самих себе й не боятися начальників, а слушно й наполегливо вимагати від них (нами обраних!) виконання їхніх обов’язків.
Проте наша українська ментальність ніяк не хоче усвідомити той очевидний факт, що начальників (зокрема, й «капітана») треба обирати не за гарними словами, а за реальними справами.
Але, як бачимо, Нація спочатку не напружує мозкових звивин, а потім не вимагає наполегливо, не усвідомлює, що сама своїх обранців утримує, а тим паче не ображається на себе за таку власну нікчемність.
А якщо не вимагати ані від себе, ані від начальників, тоді вони цілком логічно починають вимагати від нас, за законами тієї самої ментальності! Причому, якщо не вимагати від них для всієї України, то вони цілком логічно починають від нас вимагати для себе особисто.
Отже, хабарництво й корупція існують не тому, що аж такі погані наші начальники, а тому, що їх просто бояться.
І вони це бачать, а тому сотні мільйонів і мільярди на їх особистих рахунках, їх люксові автомобілі на тротуарах і їх котеджі в заповідних зонах — це арифметичний результат самоприниження Нації, браку самоповаги й елементарної шляхетності, тобто знову-таки наслідок ментальності.
Де страх, там і лицемірство
Страх — ось що керує поведінкою чи не більшості українців
Передусім, це страх бути викритим, виявленим у своїй внутрішній непривабливій суті, яка приховується за емоційними прагненнями зовнішньої привабливості.
Страх і боязкість перед президентом нічим не відрізняється від страху перед колгоспним бригадиром, перед лідером парламентської фракції чи директором фірми. А там, де страх, там і лицемірство, неправда, обман і самообман. Де є страх, там немає партнерства, немає солідарності громадян перед спільною бідою.
Небезпечне поєднання страху з пихою лежить в основі ментальності чи не більшості українців. А звідси й продажність...
Про цю також унікальну рису українського національного характеру добре знають «брати» на північному сході за Хутором Михайлівським, котрі вже (345+19) років успішно експлуатують цю рису.
Тому й армійська приказка «радянських» часів «хахол без лычки — что справка без печати» — відображала певну організаційну тенденцію кадрової роботи у військах. Бо через свою органічну внутрішню переляканість сержант-українець був особливо дисциплінований і слухняний стосовно наказів начальства й водночас вимогливий до підвладних йому солдатів.
Ця переляканість має не лише генетичне походження із часів покріпачення, столипінських реформ, більшовицьких звірств, Голодомору, примусової колективізації, НКВС, ГУЛАГу й маразму Політбюро ЦК, а й сьогодні зміцнюється підступністю кремлівських верховод, які дієво й послідовно реалізують свої антиукраїнські плани в Україні, в тому числі — за допомогою деякої частини українських громадян.
Підсвідомий страх бути виявленим у своїй дитячій переляканості — ось що лежить в основі ментальності українців. А там де страх, там і нездатність до боротьби за свободу і незалежність. Помаранчевий зрив 2004 року — це виняток, який лише підтверджує правило.
Набагато легше вправлятися у словоблудді, даючи гарні обіцянки й піднімаючи піну емоцій та хвилі дешевої штучної радості. Коли є що їсти, то причому тут праця над собою, а тим паче — свобода й незалежність...
Чи всі українці вміють тримати слово? — питання риторичне...
«Домовились?», «Домовились!», «Отже, завтра об одинадцятій — щоб там не було!»... А завтра був не той настрій, та й учора нічого не зроблено... Але не біда; скажу, що був хворий, що в тещі — зуб, із дружиною проблеми, а тут ще — податкова...
Не лише до пунктуальності німців, а й навіть до ділової обов’язковості євреїв чи японців, не кажучи вже про патріотичність поляків та про їхню готовність до самопожертви заради честі й шляхетності — нам ще далеко!
Що не заважає багатьом, за слушної нагоди, всіх їх лаяти й насміхатися, вважаючи гіршими за нас, українців.
Тим паче, що ми — ну, дуже духовні. Наша духовність — це також цікавий феномен і невід’ємний елемент української ментальності. Про специфічну українську духовність можна писати не лише романи, а й дисертації. І таки пишуть!
Щоправда, це не додає духовності, бо не має з нею нічого спільного. Особливо в нинішніх реаліях, коли Російська Церква в Україні (яка вже називає себе Українською) вважається правильною, канонічною і має вдвічі більше парафій, ніж наша Українська Церква Київського Патріархату.
І це при тому, що, за своєю суттю, Російська Церква в Україні, спекулюючи на релігійних почуттях наївних українців, чітко виконує функції антиукраїнської пропагандистської мережі, що діє на тарифно визначеній комерційній основі.
Звичайно, патріотичні українці не вдоволені таким станом справ, але що вони здатні вчинити, крім обурення перед сусідом-однодумцем за пляшкою?
І все це є правдою! Але спробуйте про це відверто висловитись, та ще й на офіційному рівні...
А якщо говорити про майбутнє, то Україна лише тоді стане дійсно незалежною і самодостатньою державою, коли українці — вся Нація — скинуть із себе ярмо страху, брехні, пихи й лицемірства, натомість зодягнуться у шати правди, шанобливого, самовідданого ставлення до Матері-України й шляхетності у відносинах між собою.
Для цього українці повинні не лише визнати свої вади, а й узятися за працю над собою та об’єднатися в одній солідарній національно-патріотичній організації, щоб будувати Україну не за страх, а за совість!
Віталій КОРЖ, народний депутат України, фракція БЮТ.
