Війну 86-літній Олексій Миколайович Воронов (на знімку) порівнює із чергою за кулею. На фронті у цій черзі стоять усі, а вибирає тільки вона...
...Олексій Миколайович приміряє новий костюм і добродушно бурчить. Із властивим йому гумором обіцяє, що, як тільки приїде з Києва, віддасть це вбрання артистам у театр. Тільки медалі зніме. Бойових нагород у нього багато, але увагу привертають п’ять медалей «За відвагу». Олексій Миколайович Воронов — єдиний в Україні фронтовик, який найголовнішу солдатську нагороду за війну отримав п’ять разів. Щоправда, п’ята знайшла його через десять років після війни. На запитання, за які подвиги його ними нагородили, відповідає просто:
— Чесно зізнатися, і не знаю. Воював, виконував військовий обов’язок, в окопах не ховався. Та й що таке медаль? Життя — ось вища нагорода на війні.
На фронт він потрапив у дев’ятнадцять років і дійшов до Альп кулеметником. Розповідає все, як було, не прикрашаючи, нічого не приховуючи й не подаючи себе як героя. Дещо описує більш детальніше й з посмішкою додає: «Якщо не вірите — вважайте, що це анекдот».
— У Сталінграді німець у нас «язика» взяв, — розповідає Олексій Миколайович. — Дізнався, де й що у нас знаходиться, і як шугонув артилерією — на шматки наші кулемети розлетілись, перебило багатьох хлопців. Наші батальйони мали на «Ура!» іти, а я своїм кулеметом повинен їх підтримати вогнем. Але позицію вибрали невдало — ніч темна, сніг по пояс, кулемет прив’язаний до лиж. Я дивлюся — наші почали підніматися. Якщо відкрию вогонь — по своїх стрілятиму. Так і сталося: наші піднялися — мені стріляти нікуди. А німець по наших так і ллє. Я хлопцям кажу: «Треба позицію міняти». А як? Спостережний пункт німців на кургані добре охороняється — стоїть кулемет. Бліндаж у них, і дуже близько. Якщо побачать нас, відразу переб’ють. Я вирішив: «Давай, хлопці, пішли вперед». Вибрали час, коли німець пішов в окоп погрітися. Підбігли, свій кулемет за трос тягнемо. Підійшли близько, німець виглянув із бліндажа — злякався, схопив кулемет — й на курган. Ми почали встановлювати свій кулемет на цій позиції, а із сусіднього німецького бліндажа вогонь відкрили. Тут мені ногу й прострелило. Я у бліндаж заліз, щоб перев’язатися. Дивлюся (це було 25 грудня) — німець, з’ясовується, Різдво святкував. На столі — різдвяний пайок: ковбаса, галети, щось ще. Нари там ще були. Я, отже, штани спустив, перев’язався у бліндажі. Поставили кулемет... Тільки чергу дали — снайпер одному нашому у голову поцілив, потім другого вбив. Але ми таки придавили німця. Потім я пішов у госпіталь. І там один боєць із моєї обслуги розповів, що поки я у бліндажі перев’язувався й різдвяні подарунки розглядав, під нарами сиділи два німці й боялися дихати. Не вірите, нехай це буде анекдот.
Народився у сорочці
Скільки разів за війну його життя висіло на волосині. Інших убивало на очах, а його смерть щадила. Бувало, опам’ятається, поторкає себе — начебто живий, і відразу хапається за кулемет. Сержант Воронов не був «заговореним», просто дав собі обіцянку закінчити війну й виконав її. Але ж міг загинути навіть у самий День Перемоги.
9 травня вони побачили Альпи. Що війна вже закінчилася, не знали. Напередодні Олексій Воронов із товаришами знайшли закинутий будинок і вирішили там заночувати. Ранком, вийшовши з будинку, два бійці відразу впали, вбиті кулею.
— Залишилися я та мій приятель, — розповідає Олексій Миколайович. — Ми зрозуміли, що німець стоїть за дверима й живими нас звідси не випустить. Пройти всю війну, дійти до лігвища фашиста й загинути? Вирішили вилізти через вікно, але там — ґрати, їх треба розпиляти або ломом підняти. Нічого такого під рукою не було. І тоді мій приятель узявся за ґрати й вирвав їх. Жити хотілося — от і з’явилася сила нелюдська. Живі залишилися. Випадок під Сталінградом теж показовий. Не пам’ятаю вже, з якої причини, але я не став у чергу за їжею. Роздобули ми дров, закип’ятили воду, засипали туди борошно — й обідаємо. А в цей час снаряд німецький потрапив прямо в кухню. Загинули всі, хто у черзі стояв.
Прихильної була доля й до батька Олексія. Пройшовши всю війну, Микола Воронов повернувся додому живим. Як потім з’ясувалося, батько й син воювали майже поруч. Їх розділяли всього кілька кілометрів.
Потрапив в «Історію...»
У багатотомній «Історії Великої Вітчизняної війни» є одна фотографія, особливо дорога Олексію Миколайовичу. На ній зафіксований парад визволителів Белграда 20 вересня 1944 року. Серед учасників параду Воронов показує себе й розповідає, як він потрапив в об’єктив.
— Нас зняли з передової і направили у Белград. У параді брав участь Броз Тіто, наші воєначальники. Ось у центрі — лейтенант Поздняков. Він ішов попереду мене. Я дивлюся — нас фотографують, а мене за лейтенантом не видно. Боже, це ж я в кадр не потраплю! Ну, я злегка відіпхнув Кваскова, який праворуч від мене йшов, але в кадр потрапив. Щоправда, порушив шеренгу... — посміхається фронтовик. — Фотографію опублікували белградські газети, а потім вона потрапила в «Історію Великої Вітчизняної війни». Якщо не вірите, нехай це буде анекдот.
...Сьогодні кавалер п’яти медалей «За відвагу» живе в Первомайську. Живе дуже скромно. Нічого для себе не просить, нагородами не спекулює, про подвиги не розповідає. Зайнятий справою — ремонтує стару, ще радянську, радіотехніку. Готується їхати до Києва, для участі в урочистостях, присвячених ювілею Великої Перемоги. От костюм йому шиють спеціально для цього випадку. Але на солдатській гімнастерці п’ять медалей «За відвагу» виглядали б, напевно, по-іншому...
Луганськ.
Фото Юрія СТРЕЛЬЦОВА.
