«Кто говорит, что на войне не страшно, тот ничего не знает о войне», — писала Юлія Друніна. Страшно було чоловікам, а що казати жінкам? Нарівні з чоловіками військовий хірург Таїсія Погарська по три доби не виходила з операційної, а тендітна вчорашня школярка Лідія Толкачова витягувала з поля бою поранених бійців, удвічі-втричі важчих від неї. Вони й тепер дивуються, звідки бралися сили? Я ж у свою чергу захоплююся їхнім оптимізмом, жагою пізнання, життєлюбством, переконуючись, що нізащо не можна рвати зв’язки між поколіннями. Щоб не загубити себе.
На воєнних дорогах беріг ангел-хоронитель та одеський гумор
Таїсія Михайлівна Погарська козацького роду. Батько, родом з Полтавщини, служив механіком на кораблі. Жили в Одесі. Таїсія мріяла про мореходку, але дівчат на флот не брали. Придумала: вивчиться на фельдшера і таки служитиме на кораблі. Але направили її на роботу на Миколаївщину. То були голодні роки, їли хліб з проса, висівок. Трохи попрацювавши, поїхала до Москви вступати в медичний інститут. Тіснота у комуналці, де жила у знайомих, неймовірна. До іспитів готувалася на... цвинтарі поблизу могили Горького. Там було тихо, спокійно, ніхто не заважав. Витримавши шалений конкурс, вступила. Згодом перевелася до Одеського медінституту. Після його закінчення її взяли в армію. Військовий шпиталь формувався у Києві, згодом перевели до Станіслава (нині — Івано-Франківськ), а звідти — до Коломийського медсанбату хірургом. Про війну сповістила старенька полька, в якої вона жила на квартирі: «Таїсонько, почалося!».
Після тяжких боїв почали відступати. Вона каже, що відступати — найважче. Під Уманню потрапила в оточення. На щастя, встигла переодягнутися у цивільне, та це не вберегло від полону. В якомусь корівнику, куди загнали полонених, до неї з вдячністю кинувся один з них: «Доктор, ви мені операцію робили». На щастя, її ніхто не видав. Зустрівши знайомого офіцера, Таїсія запропонувала видати себе за подружжя, яке йде до рідних. Вона була вродженою артисткою, як-не-як — одеситка. Розіграли, як по нотах, німці й відпустили. Вийшовши за ворота табору, розійшлися. Таїсія подалася на Одещину.
Дорогою прибилася до районної лікарні. Сказала, що вона лікар, але як доказати, коли немає документів? Допомогли спогади про дідуся з анатомічного музею Одеського медінституту. Він був такий колоритний, що його пам’ятали й цитували студенти кількох поколінь. Так головлікар повірив, що вона була студенткою. Рятуючи 12-х поранених бійців, її відправили з ними у далеке село. Холоднеча, нема продуктів, медикаментів, навіть ложки й миски. Район був під румунськими окупантами. Мобілізувавши акторські здібності, Таїсія пішла просити до префекта допомоги. Він трохи знав російську. Їй виділили солому, корову, продукти. Так і вижили.
Згодом добралася до батьків в Одесу. Коли місто визволили, усіх офіцерів (вона на той час була капітаном) забрали у штурмовий полк на перевірку. Зняли погони, розжалували до рядових. Коли особіст, який перевіряв її справу, запитав, чому, потрапивши в полон, не пустила собі кулю в лоб, Таїсія віджартувалася: «Тоді б не мала задоволення бачитися з вами». Доля і тут була милостивою до неї: повернули звання і відправили на війну. А далі були Болгарія, Югославія, Угорщина, Австрія, форсування Дунаю... Бої тяжкі, тисячі поранених. По троє діб Таїсія не виходила з операційної. Не вбереглася й сама. В боях за Югославію її поранило в голову. Полежала кілька днів у своєму медсанбаті, навіть не оформила все документально, і знову стала за операційний стіл. Жартує, що досі живе з діркою в голові.
Після війни вони з чоловіком, також лікарем, поїхали на Тернопільщину, де бракувало медиків. Спочатку працювали у Монастириському районі, потім перебралися до Тернополя. Тут Таїсії Михайлівні довелося покинути улюблену хірургію: хворі ноги не давали змоги годинами стояти за операційним столом. З її активною натурою працювати хірургом на прийомі не могла, тому перекваліфікувалася на дерматовенеролога. На заслужений відпочинок пішла у 63 роки, а потім ще сім років була позаштатним інструктором обкому галузевої профспілки, «вибивала» медикам квартири, путівки.
Вже дев’ять років, як пішов із життя чоловік Анатолій Шепель, 8 травня виповниться 96 Таїсії Михайлівні. А вона все така ж непосидюча. Цікавиться подіями, слухає телевізор (саме так, бо бачить погано, найбільше шкодує, що не може читати), любить музику, двічі на день випиває по чашечці кави зі шматочком шоколаду. Продукти приносять сусіди. Донька, окуліст за професією, потрапила в аварію, не може часто навідуватись до матері, зате забігають онуки, правнуки. Бойові ордени Слави і Богдана Хмельницького Таїсія Михайлівна рідко коли вдягала. Не любить хвалитися. Каже, що на воєнних дорогах її беріг ангел-хоронитель, а ще одеський гумор, з яким вона не розлучається і нині.
«Сестричко, я так жити хочу...»
З Лідією Федорівною Толкачовою ми багато років разом працювали в обласній газеті «Вільне життя», але подробиці її фронтового минулого дізналася лише тепер. Перед самою війною закінчила школу. Мама була фельдшером, отож її одразу мобілізували. Ліда пішла на фронт з нею і потрапила в пекло. Бої за оборону Києва під Переяславом-Хмельницьким були надзвичайно жорстокими... Ліді запам’яталися два друга з Харківського тракторного: Ваня і Коля. Витягнула їх обох з поля бою. Івана відправили у тил, а Колю оперували у їхньому госпіталі, та поранення було несумісним із життям. Перед смертю схопив її за руку і стиснув з такою силою, що більше місяця синці не сходили. Останніми словами хлопця були: «Сестричко, я так жити хочу...». Надивилася вона на смерті, коли відступали. В Іваново закінчила місячні курси медсестер — і знову на фронт. Мама — лейтенант медичної служби, вона — старший сержант. Мати Лідії Федорівни — легендарна жінка. Була медсестрою ще в Першу світову, служила у Котовського. Коли приїжджала до доньки в Тернопіль (тут вона й похована), згадувала, як під час Першої світової працювала тут у військовому госпіталі.
У боях під Харковом Ліду поранило. Коли визволили Київ, її послали вчитися до медичного інституту. Але душа до медицини не лежала. Надивилася на кров у війну, тож у мирному житті хотілося чогось іншого. Запропонували комсомольську роботу, проте у столиці довго не працювала. Послали на Тернопільщину. Там було неспокійно, але Господь беріг її. У Товстому познайомилася з майбутнім чоловіком, також комсомольським працівником. Побралися, народилося двоє синів. Лідія остаточно визначилася з професією. Журналістика — то було її. І не так власне газетярська справа, як спілкування з людьми. Двадцять п’ять років завідувала відділом листів обласної газети. Люди йшли і йшли зі своїми проблемами та печалями. До виступів газети влада тоді дослухалася, тож багатьом вдавалося допомогти.
— Сиджу оце днями на лавочці біля пам’ятника Пушкіну, — розповідає Лідія Федорівна, — підходить чоловік і каже: «Я вам так вдячний». Нагадав, що він той хлопчина-сирота з дитячого будинку, якому я допомогла з житлом. Стільки років минуло, я думала, що мене вже ніхто не впізнає, а він підійшов, подякував.
Гадаю, не в одній тернопільській родині добрим словом згадують цю невтомну жінку. Вийшовши на пенсію, Лідія Федорівна багато років очолювала громадську приймальню «Вільного життя», дібравши не просто професіоналів, а людей співчутливих, з добрим серцем — таких, як сама. І хоч працювали на громадських засадах, але приходили на роботу хвилина в хвилину, вникали у справи, ходили по інстанціях, і таки допомагали людям. Я ніколи не бачила її з нагородами, хоч має два ордени Великої Вітчизняної війни, багато медалей, в тому числі «За відвагу», орден «Знак Пошани». Але коли кілька років тому попросила відремонтувати балкон, щоб не впав комусь на голову, і змушена була нагадати, що вона фронтовичка, то діждалася відповіді від чиновника: «А ми вас на фронт не посилали». На щастя, добрих людей більше, балкон її полагодили, але осад залишився.
Тепліше, затишніше жити, коли поруч такі люди, як Таїсія Михайлівна і Лідія Федорівна. Війна була важким випробуванням для цих жінок, але не зробила їх черствими. Навпаки, навчила розуміти інших, допомагати, співпереживати... Що вони й роблять усе своє життя.
Тернопільська область.
Фото автора.
