Перша фраза завжди мізкам спокою не дає. Від почину, як від батута — відштовхнувся і летиш. Але ж треба відштовхнутися.
Коли ж вона вперше з муками знайшла ту першу фразу? І чи думала тоді, що стане політичною журналісткою? А потім злетить за хмари і вигулькне не кимось, а прес-секретарем Президента країни?
Ці запитання адресую Ірині Геращенко, народному депутату України, яка у велику політику прийшла від мікрофона.
Із досьє «Голосу України»
Ірина Геращенко народилася в Черкасах. У 1993-му закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка. Працювала на УТ-1, в телекомпанії «Інтер», на телестудії «Профи-ТВ». У 2001-му прийшла в команду Віктора Ющенка. У 2006-му стала президентом УНІАН. У листопаді 2007 року обрана до Верховної Ради за списком блоку «Наша Україна — Народна самооборона». В парламенті очолює підкомітет з питань інформаційного забезпечення інтеграційних процесів Комітету з питань європейської інтеграції. Заслужений журналіст України. Заміжня, матір двох доньок.
— Захворіла професією у восьмому класі. Батьки бачили мене лікарем, а я буквально марила журналістикою. Не минало й дня, щоб я увечері не летіла до телевізора подивитися єдину тоді інформаційну програму «Время». Друзі навіть підсміювалися наді мною. Новини зазвичай починалися з довгої та нудної офіційної хроніки — зустрічей керівників партії в аеропортах, Кремлі чи деінде. Я вже тоді скептично ставилася до таких паркетних матеріалів, думала, що навіть офіціоз можна показувати інакше. Улюбленою передачею була «Міжнародна панорама», на той час, вважаю, вищий пілотаж журналістики. Попри ідеологічні штампи про «два світи — два способи життя», в кожному репортажі цієї програми були авторський погляд, інтелект, розповідь про інші країни. Я мріяла про таку журналістику. Про роботу пліч-о-пліч із Президентом, звісно, й гадки не мала.
— І ось університет позаду, ви на УТ-1.
— Почала із соціальної та культурної проблематики, працювала над передачами для дітей. А якось попросили мене підготувати репортаж на політичну тему. Це і був перший крок до політики.
Тоді тільки зароджувалися альтернативні радянській журналістиці «Післямова», «Вікна», й усі молоді журналісти мріяли там працювати. Я робила сюжети для «Вікон», пізніше працювала на телеканалі «Інтер». Вела політичне шоу — а тоді це була чи не єдина прямоефірна політична програма, в якому брали участь усі поважні політики. До речі, не довелося зустрітися віч-на-віч у студії хіба що з Юлією Тимошенко. Нам вдалось умовити керівництво канала запросити її на передачу, але не сталося. Напередодні прямого ефіру Юлію Володимирівну заарештували.
Кілька разів гостем програми, між іншим, був Віктор Ющенко, тоді прем’єр-міністр України. Згодом, коли Ющенко пішов у відставку і очолив опозицію, він запропонував мені посаду прес-секретаря. Думала довго, адже йшлося про перехід в іншу професію.
— Із інтерв’юера, отже, ви перетворилися на організатора прес-конференцій і речника опозиціонера Віктора Ющенка. Спрощую, вибачте, і все-таки, що означає бути прес-секретарем лідера політичної сили і Президента?
— Звичайно, є різниця, адже прес-секретар Президента — це надзвичайна відповідальність за кожне слово, кожну інформацію, ця робота потребує й дипломатичних зусиль, бо спілкуватися з журналістами непросто. Це неймовірно важка робота. І водночас дуже цікава. Але, чесно кажучи, для мене не менш важливими були роки, коли я працювала прес-секретарем лідера опозиції. Ми багато їздили країною і часто я висловлювала сумніви: ефір зірвуть, зустрічі з пресою не буде. «Ну, навіщо ж так песимістично», — казав Віктор Андрійович, на жаль, потім, не раз переконуючись у моїй правоті. Бо було все: відключали світло, на час ефіру тримали нас в ліфті, прагнули проколоти колеса авто, спровокувати...
Ті важкі часи стали чудовою професійною школою і я вдячна, що шість років щодня мала можливість зсередини бачити, як робиться політика, як змінюється країна.
Прес-секретар — це модератор, який має чітко спланувати час, ефективно його використати, щоб журналісти отримали максимум інформації й донесли її людям. На жаль, на зустрічах уже Президента Ющенка з акулами пера дехто, зловживаючи, прагнув перетворити їх на шоу. Іноді дивувалася, чому після стількох років цензури не цінується свобода, звідки у деяких стільки пихатості, зневаги до професії, колег і глави держави.
Для Ющенка свобода слова завжди була абсолютною цінністю. І тому мені не доводилось, на щастя, «фільтрувати» запитання, та цього й Віктор Андрійович не дозволив би. Він шанував пресу. Навіть коли трапився прикрий інцидент з журналістом, Ющенко вибачився перед репортером за некоректну фразу, показав, як має діяти європейський політик, якщо він помилився. Ніколи й ніхто з українських політиків більше не вибачався перед журналістами...
— Ірино Володимирівно, ви пишете книгу «100 способів не дати ефір лідеру опозиції та 200 — як цьому запобігти», яку свого часу мали намір видати?
— Ні (усміхається. — Авт.). Але варто таку написати з огляду на те, які відкатні моменти спостерігаються в журналістиці. Правда, й самі політики нерідко демонструють надзвичайно низьку політичну культуру. Як проходять нинішні телевізійні шоу? Нестриманість, зневажливе ставлення до опонента, публічні некоректні висловлювання. Це колись розсварило колишніх прибічників екс-президента. З’ясовувати стосунки треба у вузькому колі.
— Хтось зрадив Ющенка, інших він віддалив від себе... Як ви ставитеся до нього не як до глави держави, а як до особистості?
— Роки співпраці з Віктором Андрійовичем були важливими для мене в професійному і людському плані. Він справді патріот і демократ. Я стала свідком, а часом і учасником еволюційних процесів у країні. Це — безцінний досвід, рідкісна професійна удача. Але від того ще більше болить за все нереалізоване, всі втрачені для країни можливості. Гадаю, найбільшими помилками Ющенка була кадрова політика й те, що він пішов на недолугу конституційну реформу, яка просто зруйнувала вертикаль влади в Україні.
— Стільки бути в кратері політичного вулкана й залишатись позапартійною — це позиція?
— Мене лякають політики, які бігають із партії в партію і є одночасно членами кількох. Коли працювала прес-секретарем, вважала, що мушу бути позапартійною, бо це сприятиме незаангажованому спілкуванню з пресою. Очоливши агентство УНІАН, теж була переконана, що журналіст має бути поза партією. Утім, завжди підтримувала «Нашу Україну». Я й досі переживаю за цю політичну силу. І розумію тих, хто вийшов з неї, бо ці люди об’єднувалися не лише навколо лідера, а передусім навколо ідеї. Головне — не зрадити ідеї. Хоча політика, безумовно, командна гра, і там важливі не лише позиція і робота лідера, а й позиція і відповідальність кожного. Тому коли сьогодні дехто намагається перекласти відповідальність за все, що відбувається у країні, лише на одну особистість, я з цим категорично не згодна й часто запитую себе: «А що кожен з нас, я, зробили, щоб не трапилось того, що трапилось?»
— Які проблеми турбували і турбують журналістку та політика Геращенко?
— Я переконана євроатлантистка, вважаю, що Україна буде демократичною і заможною лише в об’єднаній Європі. Тому обрала комітет євроінтеграції, вважаю, що нам треба адаптувати наші закони до європейських норм і стандартів. Але найбільше зачіпають проблеми людей, що звертаються по допомогу, зокрема, щодо лікування дитини. Ми з помічниками щасливі, якщо вдається допомогти конкретній людині. Якщо говорити про суспільно значимі речі, то вважаю перемогою те, що ми відстояли замок «Паланок» в Мукачевому; вдалося закріпити за «Артеком» територію, чим вберегли побережжя від «прихватизації»; намагаємося зупинити незаконне будівництво в столичному Ботанічному саду; боремося проти захоплень книжкових магазинів.
— Інколи дивуєшся, з якою легкістю парламент відхиляє законопроекти. Чому, як гадаєте?
— Часто виправдано. Деякі народні депутати видають «на-гора» масу неналежним чином підготовлених або суперечливих документів: для них головне вал або епатаж. Але, трапляється, через політичну кон’юнктуру колеги відхиляють справді важливі речі. Якщо говорити про власний досвід, то, наприклад, ми з колегами вважаємо, що варто давно ввести практику обов’язкового розміщення тексту депутатського запиту на електронних носіях. Хіба виборці не повинні знати, хто, що і як лобіює в парламенті? Чого йому соромитись, навіщо приховувати благі наміри?.. Але поки що нам не вдається домогтися того, щоб тексти всіх депутатських запитів були на сайті Верховної Ради.
— Чим ви захоплюєтеся, Ірино Володимирівно?
— Дуже люблю читати, плавати, подорожувати.
— Як балуєте в інтелектуальному плані доньок?
— Старшій доньці розповідала казки, які сама експромтом вигадувала. Меншій лише п’ять місяців, привчаю її до українських колисанок і дитячих пісеньок, яких, до речі, днем з вогнем у магазинах не знайдеш. Тому зараз полюю за якісними дисками. Та наші діти, переконана, збагачують нас більше, аніж ми їх, в тому числі і в інтелектуальному плані. Мені дуже цікаво зі старшою говорити про живопис, мистецтво, політику. А віднедавна вона мене навчає англійської мови, бо знає її набагато краще за мене і ми вирішили, що нехай заробляє кишенькові гроші репетиторством.
— Усім відоме ваше ставлення до Міжнародного жіночого свята 8 березня. З роками воно не змінилося?
— Не розумію його природи. Суцільна, вважаю, політика. Цього дня — свято, а 364 — сірі будні? На щастя, мені дарують квіти не лише восьмого березня. А ви, до речі, аналізували випади наших керманичів проти жінок? Один каже, що їхнє місце — на кухні. Інший вважає жінку і реформи несумісними, а третій називає жінок-політиків «несостоявшимися» в житті. То про яке свято ми говоримо? До речі, я готую законопроект про скасування 8 березня як вихідного дня, бо це свято — абсолютне блюзнірство.
— Ірино Володимирівно, чого ви не любите?
— Популізму і брехні. Ні в приватному житті, ні в політиці.
— А що побажаєте юним обдаруванням, що марять політичною журналістикою?
— Читати більше, бачити життя в яскравих кольорах, мати високу планку професійних стандартів і не боятися відстоювати власну позицію.
— Дякую, Ірино Володимирівно.
