Доба важких запитань

У квітні виповнилося перші 50 днів діяльності уряду, який очолює Микола Азаров. З огляду на швидке й безпроблемне прийняття держбюджету-2010, його можна вважати головним здобутком квітня. А заразом і подальшим дороговказом для людей. Головний фінансовий документ країни свідчить про серйозність урядових намірів за перші сто днів своєї діяльності вивести економіку із загрозливого фінансового стану, відновити інвестування і співпрацю з МВФ та з іншими міжнародними фінансовими організаціями. При цьому дефіцит держбюджету планується зменшити до 5,17 відсотка від рівня ВВП. Отже, для того, щоб казна почала стимулювати економічний розвиток, уряд спершу подбає про її наповнення. Прем’єр-міністр Микола Азаров визнає, що теперішні доходи не покривають і половини видатків держави. Звітного місяця випало покривати пікові боргові зобов’язання, тоді як податківці зібрали лише третину від планових доходів. По суті, результати роботи в першому кварталі року показали, що не економіка в кризовому стані, а держбюджет (звідси його дефіцит перевищує 56,1 мільярда гривень, але насправді доходи вочевидь завищені, а видатки надміру амбітні). Дуже сумнівним, приміром, є намір уряду заробити по року від справляння податків 202,9 мільярда гривень, так само видається малоймовірним завдання підняти реальну середню заробітну плату на 5 відсотків після її падіння торік на 9.

Держкомстат підтвердив: виробництво зростає упродовж шести місяців поспіль. Схоже, боротьба з детінізацією також набиратиме обертів, зважаючи на бажання збільшити податкові надходження на 30—40 відсотків.

Єдині галузі, які не виборсалися з кризи, — будівництво й роздрібна торгівля. Але це цілком логічно з огляду на те, що банківська система закінчила квартал зі збитками, а пробудження внутрішнього попиту, від якого залежить відновлення цих галузей, не встигає за активізацією зовнішнього попиту. Тому за стабільне зростання економіки, а отже, і за зростання податкових надходжень доведеться ще поборотися.

А хто сказав, що урядові буде легко? І тому що слід зважати на об’єктивні реалії, і тому що не видно, де його достоїнства кращі за недоліки попередніх урядів. Поки що від його обіцянки запровадити індикативні зарплати зіщулився малий та середній бізнес. Від механізму покривати борги за рахунок ПДВ-облігацій — скривився великий. Від розпоряджень Мінтрансу й Мінпромполітики перевести кошти держпідприємств у Ощадбанк і Укрексімбанк стали дибки фінансисти. От і виходить, що раніше реформи відкладали, бо йшли на президентські вибори, зараз — бо йдемо до виборів місцевих органів влади. Політика й тоді, й зараз зверху економічних та соціальних потреб.

Микола Азаров каже, що на реформи потрібні гроші, а луна, як від заяв Юлії Тимошенко. Перші дивіденди від перебування при владі, як і очікувалося, вже одержано — консолідована позиція усіх гілок влади додала інвесторам упевненості в тому, що Україна не збочить із курсу реформ. Але, як і було, уряд воліє досягти стабілізації за рахунок позичкового капіталу, суперечливих рішень щодо управління загальнодержавною власністю, посилення фіскального тиску на бізнес і адміністративного впливу на економіку. І так само, як раніше, переважна більшість його ініціатив не узгоджується з чинним законодавством. Чого від цього очікувати? Прем’єр-міністр уже відповів: стабілізації. Якщо судити про неї з бюджетних показників, то йдеться про намір уряду збільшити рівень споживання і аж ніяк не про темпи економічного розвитку. Але до неї ще далеко, бо політика знову зверху.

Загальновідомо, що економічні рішення, хоч би які вони були, не дають абсолютних лінійних наслідків, а політичні — не тяжіють до того геть-зовсім. Між військово-морською базою у Севастополі та імпортом природного газу спільного стільки, скільки між олігархом та квитком на електричку до Фастова. Тоді чому в середині дев’яностих ухвалили заліковувати газові борги орендними платежами за перебування Чорноморського флоту на нашій території, а пролонгацію термінів оренди на 5 років по суті зробили безпроблемною? Бо для офіційного Києва було зручно не лише погашати борги, а й заробляти на боргах корпоративного сектору (передусім експортерів). Для Москви — то була одна з перших зачіпок для того, щоб заякоритися на Кримському узбережжі. Відтоді спливло чимало води, але домовленості в Харкові щодо пролонгації на 25 років угоди з оренди російської військово-морської бази того варті. Зазирнемо, як то кажуть, у козирі?

Знижку в розмірі 30 відсотків і надалі зараховуватимуть як орендну платню до 2019 року включно, адже формульний підхід визначення цін, законтрактований торік у січні, ніхто не скасовував. З цього погляду, Україна взагалі ніякої знижки не потребувала, оскільки: а) контракт не враховував ані транспортної, ані інвестиційної складових, ані закупівлі значних обсягів блакитного палива; б) динаміка світових цін на нафту вказує, що ринкова ціна на газ для України з огляду на європейські реалії становить 240—250 доларів за тисячу кубометрів. А якщо виходити з такої ціни апріорі, то про що йшлося? Якщо про покращення життя НАК «Нафтогаз України», то запропонована знижка не знімає, а тільки додає їй клопоту через зменшення прибутків від перегляду транзитної ставки, прив’язаної до обсягів поставок газу. Якщо про поліпшення конкурентоспроможності хімічної галузі, то однак їй до російських цін на газ не дістатися (70—100 доларів США за тисячу кубометрів). Якщо про ресурс, необхідний для збалансування доходів і видатків держбюджету-2010, тоді навіщо прив’язувати енергетичну галузь до безальтернативного постачальника зі Сходу, що, м’яко кажучи, суперечить засадам енергетичної безпеки країни? Як на мене, відповідь одна — дешевий імпортний газ принесе швидкоплинну користь кільком орієнтованим на експорт галузям, зате в середньо- і довгостроковій перспективі дозволить Росії не допускати будь-якої невигідної для неї самодіяльності України, незалежно від прізвища її Президента. Передусім — в стратегічних питаннях. Не дивно, що через кілька днів після зустрічі глав держав у Харкові, Прем’єр-міністр Володимир Путін запропонував уряду об’єднати активи атомної енергетики, «Нафтогазу» і «Газпрому». І до того може дійти, бо політика знову зверху.

Важко одразу сказати, що вразило в держбюджеті-2010 більше: наявність тих чи інших видатків або їх відсутність. У розвиток вищесказаного, уряд скасував статтю про компенсацію НАК «Нафтогаз України» різниці в ціні на газ. Як повідомив Прем’єр-міністр, ці кошти спрямували на вирішення соціальних проблем. А хіба до того було інакше? Адже дотування різниці в цінах закупівлі та продажу газу підприємствам запроваджували для стримування його вартості у сфері житлово-комунального господарства. Чи можна очікувати на те, що з огляду на україно-російські домовленості ціни на газ для населення знизять? Очікувати можна, але їх не знизять. А для того, щоб заспокоїти МВФ, швидше за все, навпаки — піднімуть.

Зазирнувши в проект держбюджету-2010, екс-міністр фінансів Віктор Пинзеник побачив не тільки значно більшу прогалину між доходами й видатками, ніж у попередників уряду, а й те, що зниження ціни на природний газ не вирішить усіх наявних проблем. На його погляд, з яким від самого початку звірялася нова влада, з урахуванням гарантованого боргу в 45 мільярдів гривень, загальна сума держборгу на фініші року сягне 446,9 мільярда гривень — 41,3 відсотка від рівня ВВП. При цьому він скептично ставиться до задекларованого в держбюджеті боргового навантаження на країну, бо уряд одержує змогу автоматично збільшувати граничний борг, якщо: не виконується план із мобілізації доходів, відшкодування боргів із ПДВ, додаткове (у понад 30,5 млрд. грн.) оздоровлення банків тощо. За таких умов можна виконувати з насолодою і нереалістичний держбюджет, як нам демонстрували попередники нинішнього уряду.