Руслан Ємбергенов (на знімку) — підприємець, депутат Новоград-Волинської міської ради — зробив несподіваний подарунок для фронтовиків, які проживають у місті. Він передплатив для них понад сто примірників «Голосу України».

— Як ви стали підприємцем?

— У 2001 році до мене звернувся мій товариш і запропонував організувати фірму з обробки каменю на базі існуючого підприємства, де була заборгованість навіть із зарплати. В підприємства було чимало замовлень, але фінанси співали романси.

Я зустрівся з колективом, поговорив із людьми. Попрохав єдине: щоб вони допомогли мені. Сказав, що все треба будувати власними руками. Не сподівайтеся, що прийде новий директор і все одразу зміниться. Треба, щоб кожен відчув: він будує своє майбутнє. І так повинно бути завжди. Не треба шукати там, де платять більше. А треба добитися того, щоб твоїм підприємством гордилися, щоб воно було на небосхилі дороговказом для інших. Вважаю: завдяки людям нам вдалося подолати труднощі, стати одним із кращих підприємств області.

— Давно вас обрали депутатом міськради?

— У 2006 році за списком Партії регіонів. У партії я із жовтня 2001 року. Мене запросив мій однополчанин. До цього був безпартійним. Голова первинної організації.

— Попередні роки Партія регіонів перебувала в опозиції. Тяжко було? Переслідували вас? Пробували забрати бізнес?

— Напевне, це була б дурниця — переслідувати. Я, як і наші опоненти, працюю, наповнюю бюджет. А тому це — велика дурість: рубати гілку, на якій ти сидиш. Я також — маленька ланка у великому ланцюжку, який називається держава.

Найголовніше завжди не те, хто завтра буде при владі, не те, як вибороти владу (чим і займалися останні роки), найголовніше — працювати, щоб був достаток у тих людей, які тебе оточують. Щоб вони мали, за що купити хліба, одягнути дитину, дати їй освіту, врешті — майбутнє.

— Чим ви можете пишатися як депутат міської ради?

— Є проблеми загальноміські — соціальні, комунальні, і їх треба вирішувати. Гуртом. А тому гордитися тим, що ти щось зробив, — неправильно. Не можна ходити по вулиці, яка тоне в бруді, або вибоїна поганяє вибоїною. Хіба можна так жити? Не можна й гордитися, коли вдасться привести таку вулицю в порядок. Це — наша буденна повсякденна робота.

— Ваше підприємство встановлює дошки, які інформують мешканців міста і його гостей, на честь кого названа магістраль. Це ваша власна ініціатива?

— Спершу з таким проханням звернувся відділ культури, і ми відгукнулися на їхню пропозицію. При цьому не взяли ні копійки. А потім я запропонував: давайте щоквартально будемо робити певну кількість інформаційних дощок, нам потрібні лише ваші пропозиції і текст. Для мене важливо, щоб кожна дитина, яка йде до школи чи просто прогулюється, знала, як то кажуть, своїх героїв в обличчя. На жаль, нині ми цьому надаємо мало значення. Дуже мало прикладів для наслідування. Треба, щоб було на кого рівнятися, порівнювати себе з іншими.

Напередодні 9 Травня хочу згадати своїх обох дідів-фронтовиків. От мені за встановлення інформаційних дощок кажуть: «Спасибі». За що? За те, що в цій землі лежить прах друзів моїх дідів, які воювали тут проти гітлерівців? За те, що вони проливали тут кров? На мою думку, це мій обов’язок, наш обов’язок, у тому числі нашого колективу, не забувати, нагадувати про це. Не дай Боже, щоб подібна трагедія, подібний жах повторився.

— У вас дещо незвичне для Житомирського краю прізвище.

— Я за національністю — казах. Народився у Казахстані, неподалік міста Шевченко, в родині військовослужбовця. Із 1979 по 1984 разом із батьками перебував у Німеччині, де пішов у перший клас. Звідти батька направили служити в Україну.

Перший урок у місті Овруч був українською. І, чесно кажучи, я не міг вловити звучання, зміст сказаного. Мова була не схожа на російську, зовсім інша. З часом став її розуміти, спілкуватися. Щоправда, тут я провчився лише рік, бо наступною зупинкою для родини стала Шепетівка. А за кілька років оселилися в Новограді-Волинському. Там я і закінчував школу на початку дев’яностих.

Мене не оминули події тих років. Шістнадцятирічним я стояв із синьо-жовтим стягом на площі біля пам’ятника Лесі Українки. Пам’ятаю: офіцери контррозвідки, в яких були діти мого віку, забороняли спілкуватися їм зі мною. Носив і значок у вигляді синьо-жовтого прапора, схожий на значок депутата місцевої ради, який я зараз ношу. Якось до школи прийшов міліціонер і почав вимагати, щоб я його зняв. А коли побачив, що я не хочу, запропонував: «Давай поміняємося». Я погодився, але за умови, що він його приколе собі на груди, бо в мене ще були такі ж. Він приколов і пішов. Найголовніше було те, що в душі він сам був за незалежність України.

— Після школи ви також вирішили стати військовим...

— Я поступив на навчання до Саратовського вищого технічного училища хімічного захисту. Однак його не закінчив. Після «ГКЧП» мене викликав командир роти: тобі треба скласти російську присягу. Я знав, що мене змусити ніхто не міг. З другого боку, думав: коли пройде розділ на держави, постануть кордони, мої батьки тут, в Україні, а я там, військовослужбовець. Навіть, якщо вийду на пенсію, протягом п’яти років не зможу до них виїхати. А тому я відмовився складати присягу, за що мене відправили у війська. Так я повернувся в Україну, відбув строкову службу. Хотів відновитися в училищі, а мені сказали: якщо поставити чергу таких, як ти, черга вийде за контрольно-пропускний пункт.

— Сім’я велика у вас?

— Так. У мене дочка красуня Кристина. Їй чотирнадцятий рік. Займається у народному хорі при Будинку культури. Вони співають старовинні обрядові пісні, які збирають по навколишніх селах. Мені дуже подобається, як вони співають. Окрім того, в мене два сини. Єлисей, який закінчує перший клас, і найменший — Олександр.

— Хочу подякувати вам за розмову й побажати успіхів у вашій роботі.

Розмову вів Володимир КОРОЛЮК.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.