Історія підписання Президентом Віктором Януковичем 22 квітня договору про продовження терміну перебування Чорноморського флоту на території України до, як мінімум, 2042 року та його ратифікація у парламенті 27 квітня буде ще не один раз аналізуватися, але цілком очевидно, що після цих двох дат, а особливо останньої, Україна на тривалий період повертається в систему російського ідеологічного, геополітичного та військового впливів.
Після цієї події певною неадекватністю можна буде вважати заяви про європейську чи євроатлантичну інтеграцію України, про її майбутню європейську перспективу. Йдеться про те, що де факто політична Україна є країною в системі регіонального впливу Росії. В української влади не залишається альтернативи на самостійну зовнішньополітичну лінію, її альтернатива проста: вона може активно або менш активно підтримувати Росію.
Однак цікаво, чи ця поразка України була об’єктивною, чи випадковою. Аналіз останніх подій, зокрема п’яти днів з 22 по 27 квітня, свідчить, що це була поразка не лише опозиції — це поразка сучасної Української держави з її споживацькою ментальністю. Це поразка української еліти, що перестала бути самостійною і впливовою. Це поразка сучасного думання і ментальності українського суспільства, яке живе власними дрібними турботами, думаючи про те, що доля країни — це предмет переживань влади чи опозиції. Максимум, на що сподівалося українське суспільство, — це на те, скільки протримається парламент-ська опозиція в сесійній залі та скільки людей вийде на мітинг до Верховної Ради. Тож більшість чекала на шоу, ставлячи на те, скільки годин протримається опозиція в парламенті, дехто чекав дива, сподіваючись, що влада отямиться і Президент не подасть проект ратифікації до Верховної Ради, а дехто, як зазвичай, казав «закордон нам допоможе» і «європейські» та «американські» демократи обов’язково підтримають український народ. А насправді треба було сподіватися на себе. У підсумку: парламентське шоу було, владного дива не сталося, суспільство залишилося при своїх турботах, а Україна програла.
Отож скажу ще раз: сучасне українське суспільство заслужило цю поразку. Якщо хочете, 27 квітня Україна отримала заслужену поразку.
Чи була альтернатива? Альтернатива була б, якби після 22 квітня протягом чотирьох днів вся опозиція взялася захищати Україну та її інтереси. Вся українська еліта виступила проти «харківського пакту Януковича — Медведєва», а українське суспільство, передовсім кияни, в суботу були біля Верховної Ради. Тоді можна було б сподіватися на те, що «чорного вівторка» не відбудеться. Натомість усе було як завжди: в суботу на плановані масові заходи Київ не прийшов: кияни або відпочивали, або були на дачних ділянках. Більшість представників опозиції виявилися неготовими до активного політичного спротиву і продовжували дебатувати, коли доречно проводити мітинг, хто виступить його ініціатором і хто за ким виступатиме.
Тож у суботу кілька тисяч чоловік, що прийшли до Верховної Ради на чолі з частиною опозиції, просигналізували світу і владі: така Україна нездатна захистити себе і заслуговує на поразку. Бо головною метою цього періоду простий люд визнав городи, а багато вождів політичної опозиції — ремонт і будівництво власних палаців. Поодинокі представники української наукової та культурної еліти дали про себе знати лише у вівторок, 27 квітня. Загально ж у ці п’ять днів мужньо мовчали Герої України, моральні авторитети держави, визначні вчені. Вони, напевно, і далі будуть виступати в університетах, на круглих столах, у пресі і говорити, як вони люблять і захищають Україну, але в ці п’ять днів вони своїм мовчанням скоріше продемонстрували любов до нової влади, аніж до України. Тому будь-які дії в день голосування були діями, спрямованими не на зрив підписання «харківського пакту», а скоріше на недопущення «радісного схвалення» цієї угоди.
Треба віддати належне парламентській опозиції — і БЮТу, і НУНСу: бажання української та російської влади подати подію з фактично довічною передачею Росії Севастополя як картинку «щастя» українського народу, який хлібом-сіллю зустрічає російських визволителів, не вдалося. Саме тому не було пафосних сюжетів ні на українських, ні на російських каналах. Отож програму-мінімум парламентська опозиція таки виконала. І це треба визнати.
Сказати, що остання політична поразка України є поодинокою в нашій історії, значить сказати неправду. Вона доповнила цілий ряд поразок і ще раз підтвердила історичний урок: роз’єднана українська політична еліта, відсутність активної і дієвої позиції суспільства — це вічні причини поразок. Передивляючись днями матеріали про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, знайшов роздуми відомих і менш знаних його діячів про типову українську ситуацію.
Микола Костомаров у «Книзі буття українського народу» пише про українців: «Але було два лиха у Слов’ян: одне — незгода між собою, а друге те, що вони, як менші брати, усе переймали од старших, чи до діла, чи не до діла, не бачачи того, що у їх своє було краще, ніж братівське».
Георгій Андрузький (представник радикального крила Кирило-Мефодіївського товариства, автор проекту української конституції) в своєму щоденнику нотує:
«Шереметьєв безсоромно виганяє гетьмана Юрія. Що робить Україна?
А мені що до того!
Брюховецький падає ниць перед Москвою: видає козаків на страту. Що ж Україна?
А мені що до того!
Олексій наказав перекласти на російську мову Литовський статут і судити в судах за цим перекладом. Що ж Україна?
А мені що до того!
Петро не підтверджує вже козацьких прав, викликає Полуботка й інших до столиці, безчестить їх, морить у кайданах, засилає козаків на каторжну роботу в Ладогу, Вороніж і далі. Що ж Україна?
А мені що до того!
Петро, як цар, володарює в Києві, розорює Батурин, козаками вирізує Ромен. Що ж Україна?
А мені що до того!
Що не на нас, то не до нас, нехай горить сусід, тільки би наше було ціле. Наше майбутнє темне, похмуре, необхідно великий розум, велика сила, щоб змінити нинішню владу».
Ці слова було написано ще у 1850 році.
P. S. Ще недавно велася дискусія про неактуальність і застарілість тексту Гімну України. Останні події засвідчують, що нам рано міняти слова, бажано спочатку змінити ментальність української еліти, українського суспільства, а потім редагувати гімн. Бо час необоротності утвердження української ідеї ще не настав, але «ще не вмерла України ні слава, ні воля. Ще нам, браття українці, усміхнеться доля».
