Місто Старобільськ на Луганщині ввійшло у трагічне співзвуччя з Катинню, Козельськом і Осташковим.

Запалили поминальні свічі

Цього дня поминали всіх. І польських військовополонених, чиї душі загублені в Старобільську в 1939—1940 роках, і жертв смоленської катастрофи 10 квітня 2010-го, серед яких був і президент Республіки Польща. У поминальній месі, яку проводив настоятель парафії Святого Йосипа Римо-католицької церкви Донецька ксьондз Ричард Карануда, взяв участь Генеральний консул Республіки Польща в місті Харкові Гжегож Серочиньський, представники донецької й харківської діаспори поляків, делегації громадських організацій поляків «Полонез» і «Варшава», керівники області й Старобільського району. Присутні молилися за тих, хто став жертвою сталінського тоталітаризму, хто загинув у тому фатальному польоті. Дзвінкі дитячі голоси, що виконували молитви, і височенні сосни, серед яких розташований польський цвинтар, вводили душу в особливий стан...

Це новий цвинтар, його було відкрито 1994 року, він одержав статус польського військового меморіалу. Шістнадцять років тому сюди перенесли останки 48 поляків, і відтоді на цьому місці двічі на рік збираються ті, хто вважає за необхідне ушанувати пам’ять своїх співвітчизників. До речі, питання про перепоховання й ексгумацію останків виникло не випадково. Місто, яке з роками розширюється, стало наступати на старий польський цвинтар, і поляки забили тривогу, побоюючись, що в результаті такого вандалізму прах співвітчизників може бути знищений. Ексгумацією й перепохованням зайнялися фахівці польської археологічної експедиції Люблінського університету й польського Інституту народної пам’яті. Спочатку вважалося, що тут поховано 33 особи, але їх виявилося більше — 48. Вдалося встановити імена лише сімох. Статус військового меморіалу для поляків дуже важливий. Він указує на те, що людина загинула за батьківщину, отже, двічі на рік — у день Матері Божої Катиньської у квітні й у день пам’яті всіх померлих у листопаді — на могилі має бути польський прапор, запалені свічі й дві квітки білого та червоного кольору — за кольорами польського прапора. Для поляків це культ. Так було й цього разу.

Непопулярна тема

Луганський історик Валерій Снєгірьов, що майже двадцять років вивчає історію польських військовополонених, звертає увагу на той факт, що порівняно з Катинню й Харковом Старобільськ можна вважати унікальним місцем у плані утримання поляків. Річ у тім, що полонених тут не розстрілювали, як, скажімо, у Харкові. Вони самі вмирали від ран і хвороб.

— Перше офіційне визнання польський цвинтар у Старобільську одержав 1992 року, — розповідає Валерій Снєгірьов. — Трохи раніше Комітет держбезпеки СРСР офіційно передав полякам документи, указавши місця розстрілу й поховання польських військовополонених. До цього часу на дану тему було накладено найсуворішу заборону. Поляки, які утримувалися в Старобільському таборі, уважаються військовополоненими. Але по суті своїй ними не були. Адже СРСР не оголошував Польщі війну, не робила цього й Польща. Поляки й сьогодні домагаються правди: у якому статусі були розстріляні їхні співвітчизники? Як злочинці, як вороги народу, відповідно до версії Берії, чи ж як військовополонені? Якщо брати до уваги другу версію, то розстріл військовополонених — це військовий злочин, що не має терміну давності. Якщо людина здалася в полон, вона має перебувати під охороною того, кому здалася. Зверніть увагу, скільки незрозумілого навколо Катині. Ця тема дуже непопулярна. 15 років тому я написав книжку, у якій виклав результати багаторічного розслідування появи польського табору в Старобільську, але досі не можу її видати. Через мої руки пройшла безліч документів і свідчень, і я не можу не відзначити певну суперечливість. Наприклад, у Старобільську досі розповідають, що полонені в чині генерала жили окремо, користувалися послугами денщиків, і за ними зберігалося право носити форму й холодну зброю. Водночас за спогадами Юзефа Чапського, якому вдалося вижити, полонених тримали в неопалюваному монастирі, годували їх одною баландою. Спали на нарах у п’ять поверхів і вкривалися легкими шинелями, від чого мерзли, застуджувалися, хворіли й помирали. Про це колишній полонений написав у книжці «На нелюдській землі». До речі, Юзеф був польським графом, дуже освіченою людиною, близьким другом Марини Цвєтаєвої, якому поетеса присвятила один зі своїх віршів.

Валерій Снєгірьов звертає увагу на один істотний нюанс. Якщо поляки були військовополоненими, то мали одержувати пайок відповідно до цього статусу. А оскільки утримувалися в таборі НКВС як вороги народу — то одержували баланду й жили в жахливих умовах. Хоча дехто намагається довести, що в Старобільську в них був ледве не курорт. Крім того, досі серед дослідників ведеться суперечка про те, використовувалися польські військовополонені на роботах чи ні. Є підтвердження того, що вони справді працювали на військовому аеродромі. Але якщо вони перебували в статусі військовополонених, то їхня праця не мала використовуватися. Словом, потрібен ще не один рік для вивчення, уточнення, узагальнення подій тих далеких часів. При цьому треба визнати, що спільного погляду на історію навряд чи можна домогтися.

У поляків своя правда

Із приводу статусу військовополоненого Генеральний консул Республіки Польща в Харкові Гжегож Серочиньський дотримується такої думки:

— 17 вересня 1939 року радянські війська ввійшли на територію Польщі, порушивши її кордони, без оголошення війни. Вони взяли в полон польських прикордонників, поліцейських і солдатів, які з ними не воювали. Тоді у Польщі з СРСР було укладено договір про ненапад, тож вона була спокійна з приводу вторгнення радянських військ. Всі сили кинули на західну територію Польщі, де велися бої з німецькими окупантами. З боку Радянського Союзу Польщі не було оголошено війну, отже, поляки, котрі опинилися в радянських таборах, не можуть вважатися військовополоненими.

На думку Генерального консула, українська сторона зацікавлена у відновленні історичної справедливості. Він відзначив, з якою увагою місцева влада ставиться до поховань польських громадян, що загинули від сталінського тоталітаризму. Після поділу Польщі в жовтні 1939 року в СРСР було інтерновано й депортовано сотні тисяч польських військовослужбовців. У полоні опинилися сотні тисяч польських солдатів і офіцерів. Відповідно до інструкції наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії, у Старобільський табір, створений у колишньому православному жіночому монастирі, було відправлено близько 3900 військовослужбовців. У тому числі 8 генералів, 380 штабних офіцерів, 3 480 офіцерів, 12 капеланів. Серед інтернованих були переважно представники польської інтелігенції, яку мобілізували на початку війни. За даними польських істориків, в 1939—1940 роках у Старобільську перебували 20 вузівських професорів, близько 400 лікарів, десятки сотень юристів і інженерів, більше ста вчителів, громадські діячі, літератори, журналісти й священики. 5 березня 1940 року Сталін приймає пропозицію Берії й вирішує розстріляти польських військовополонених, визнавши їх ворогами радянської влади. Військовополонених зі Старобільська перевезли в Харків і там розстріляли.

На знімках: під час служби; луганський історик Валерій Снєгірьов, Генеральний консул Республіки Польща в Харкові Гжегож Серочиньський.

Фото автора.