Разом до найвищого рівня співпраці

С. Ківалов: Останні п’ять років відносини з Росією лише погіршувалися. Це далося взнаки на всіх рівнях: незручності відчули і прості люди, і відомі політики. Згадаймо хоча б «чорні списки» — заборону на в’їзд до обох країн.

Депутатська група з міжпарламентських зв’язків з Росією налічує 163 чоловіка. А враховуючи ротацію, що нині відбувається в парламенті, склад групи збільшиться, адже майже кожен щойно зареєстрований депутат пише заяву на входження до групи дружби саме з Росією. На сьогодні це найбільша з-поміж груп у зв’язках з іншими державами. Гадаю, це пряме свідчення того, що зацікавленість у добросусідських відносинах з Росією є найбільшою. Спостерігається конкуренція і в прагненні координувати роботу групи: у нас не один голова групи, а двоє співголів — я і Наталія Королевська.

Я переконаний, що зараз ситуація мінятиметься настільки швидко, що ЗМІ не встигатимуть відстежувати події. У нас сьогодні є не лише бажання, а й можливість нормально працювати, а не тонути в балаканині.

У нас із росіянами є чимало спільних питань. Усі вони потребують негайного, невідкладного вирішення. Саме для цього й існують групи з міжпарламентських зв’язків. Ми повинні означити проблеми, всебічно їх вивчити, запропонувати способи та механізми вирішення проблеми і тримати на контролі, аж допоки проблема не перестане існувати.

С. Ківалов: Їх достатньо. Я, як голова Комітету з питань правосуддя, хочу насамперед порушити питання про вдосконалення договірної бази про співпрацю наших країн щодо правової допомоги у цивільних справах. Ви не уявляєте, скільки в наших людей у Росії, а в росіян в Україні виникає проблем у зв’язку з недосконалим законодавством! Деякі питання здаються елементарними, а вирішити їх надзвичайно важко. Потрібні правові механізми.

Нині ми орієнтуємося на конвенцію, датовану 1993 роком, — так звану Мінську. Але вона спрямована здебільшого на впорядкування процесів, що виникли після розпаду СРСР. Цей документ морально застарів, у ньому абсолютно не враховано сучасні проблеми і потреби громадян наших країн. Зараз я маю на увазі синхронізацію процесів набуття громадянства і скасування його, транскордонне всиновлення дітей, встановлення батьківства, стягнення аліментів, відшкодування моральної та матеріальної шкоди. Також це стосується питань, пов’язаних зі спадщиною, з репатріацією мігрантів з третіх країн, репатріацією тіл померлих та численних інших питань.

Є більш сучасна конвенція (Кишинівська), датована 2002 роком. Однак вона вже близько восьми років не ратифікується Україною. Причини, якими МЗС пояснює таку ситуацію, мені здаються непереконливими. Поза тим я не маю сумнівів, що істинна причина нератифікації конвенції — затяжне політичне протистояння. Дякувати Богу, воно скінчилося на президентських перегонах—2010. Можете бути певні, що тепер ми її ратифікуємо найближчим часом.

Ми тезово окреслили цю проблему під час офіційного візиту до Москви й отримали підтримку від депутатів Державної Думи — співголів російської групи Костянтина Затуліна та Сергія Маркова.

Ішлося на українсько-російській зустрічі і про так зване мовне питання. Такої проблеми насправді не існує, її порушують тільки націоналісти під час виборів виключно з корисливою метою — для піару. Я особисто вважаю (і, думаю, однопартійці поділяють мою точку зору), що заборонами неможливо прищепити ані любов до мови, ані бажання дивитися кіно українською. А якщо громадянин приходить до суду і хоче писати заяву і виступати мовою, якою він володіє краще (російською), то він повинен мати таке право.

Ми з Вадимом Колесніченком зареєстрували законопроект, яким дозволяється провадження судочинства російською мовою. Законопроектом пропонується надати право на використання в судовому процесі російської мови за заявою та згодою сторін.

Здійснення судочинства виключно державною мовою створює перешкоди, а іноді й унеможливлює судовий захист прав та охоронюваних законом інтересів. Тобто якщо людина не володіє достатньою мірою державною мовою, то фактично їй встановили перешкоди на шляху до правосуддя, зробили його недоступним.

Внесення змін до закону про судоустрій щодо провадження судочинства державною та російською мовами є необхідним для реалізації загальновизнаного права кожної особи на ефективний судовий захист.

С. Ківалов: В жодному разі. Цей проект ні у відкритій, ні у прихованій формі не надає російській мові статусу державної. Документом визначаються межі та порядок використання російської мови в судових інстанціях на території України. Взагалі я у мовній темі не бачу нічого, крім політичних спекуляцій. Погодьтеся: хіба можна вірити державним діячам, котрі зі сльозами на очах розповідають, як палко вони люблять свою мову солов’їну, і в той же час відмовляються фінансувати книгодрукування, навіть українською мовою? Я вже давно не зважаю на слова і вірю лише справам.

Те, що проблеми є, — це, вибачте за тавтологію, не проблема. Всі вони вирішуються.

Давайте не забувати: щонайменше 37 % населення України вважають рідною виключно російську мову. Крім того, 34 % рідною вважають і російську, і українську. Всього — 71%. Переважна більшість населення країни! Ви вважаєте, що їхні інтереси, їхнє право читати газети, дивитися телевізор, навчатися рідною мовою можна проігнорувати? Ні, їхні конституційні права повинні бути захищені.

Для України системою координат у використанні російської мови є Європейська хартія про захист регіональних мов та мов меншин. Хартією передбачено регулювання мовних питань «вручну». Так, 24 грудня 1999 року Верховна Рада зробила використання російської мови у громадському та політичному житті максимальним. Однак це закреслив Конституційний Суд. Він 12 червня 2000 року скасував Закон про ратифікацію хартії. 15 травня 2003 року з’являється другий Закон про ратифікацію, котрий встановив максимальний режим державного використання російської мови. Спрацював «принцип маятника». Нині Європейська хартія в Україні діє в жорстких рамках цього закону. Саме тому ми вважаємо, що хоч мірилом для нас, звичайно ж, є Конституція, межі використання російської мови в Україні можуть і мають бути розширені шляхом внесення відповідних змін до чинного законодавства. Це тонка юридична матерія і важливий шматок роботи для депутатської групи з міжпарламентських зв’язків з Росією.

С. Ківалов: Остання міжпарламентська українсько-російська зустріч відбулася майже два роки тому, в Одесі. Тоді, за результатами зустрічі, ми прийняли звернення до президентів обох країн, до керівників міністерств та відомств, до компетенції яких належить тема «чорних списків» — заборони на в’їзд до наших держав окремим політикам. Однак діалогу з помаранчевою владою у нас не вийшло, вони нікого не чули. Тепер же, щойно Віктор Янукович став Президентом, Микола Азаров очолив уряд, а навколо Партії регіонів сформовано коаліцію, ми одразу почали розгрібати авгієві стайні наших попередників. І ось на сьогодні цих принизливих «чорних списків» уже не існує.

С. Ківалов: Не тільки. Ми, як парламентська група, ініціюємо вивчення питання, звертаємо до компетентних інстанцій. Словом, тримаємо ситуацію на контролі.

С. Ківалов: Охочих поїхати було дуже багато. Однак їхати майже всією групою неможливо. Нагадаю, нас 163 чоловіка. Таке відрядження було б надто дорогим. Тому групою було делеговано повноваження мені, Вадиму Колесніченку, Владиславу Лук’янову, Павлові Унгуряну, Валерію Коновалюку та Юрію Болдирєву, депутатові, котрий нещодавно склав присягу.

Ми з російськими колегами домовилися спробувати створити спільну Комісію зі збереження спільної історії та недопущення її спотворення. Ви знаєте, днями мені випала нагода погортати шкільний підручник з історії. Сказати, що я був шокований, — нічого не сказати. Перший космонавт у нас — Каденюк. Про Гагаріна — ні слова. Про Помаранчеву революцію — сім сторінок, про Велику Вітчизняну війну — дві! Оце історія? Та ні, це її паплюження. З цим треба щось робити. Це робота для парламентаріїв. Ми створимо, разом з фахівцями з різних сфер, експертну раду, напишемо нові підручники, які не калічитимуть мізки та психіку наших дітей.

Спотворення історії останні п’ять років ішло з самого верху. Чого варті лише спроби обілити дивізію СС «Галичина» та батальйон «Нахтігаль». Нюрнберзький трибунал визнав ці структури нацистськими організаціями, що винні у міжнародних злочинах! А Ющенко вирішив цих нацистських колабораціоністів возвеличити, надати структурам офіційного статусу, а учасникам — нацистам, що стріляли в наших дідів, — державні пільги! Згадайте указ Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання — навіть язик не повертається сказати — Героя України!

Я з великим задоволенням інформував громадськість про те, що згаданий указ Ющенка № 46 від 20 січня 2010 року скасовано рішенням Окружного адміністративного суду 2 квітня 2010 року. Однак Віктор Ющенко, замість того щоб опустити очі від сорому, вже як пересічний громадянин подає апеляцію. Нині триває судовий процес.

С. Ківалов: Якщо суд спиратиметься на закон, то як юрист я вважаю, що жодної. Категорично не можна допускати попрання рішень Нюрнберзького та Токійського трибуналів.

До речі, 23 та 24 квітня в Одесі, на базі Одеської національної юридичної академії, президентом якої я є, відбулася міжнародна конференція, присвячена юридичним наслідкам Нюрнберзького міжнародного трибуналу. На цій конференції прямо порушувалося питання статусу нацистських організацій та тих, хто з ними співпрацював, ішлося також про неприпустимість реабілітації нацистських організацій та їхніх учасників.

С. Ківалов: Нізащо! Якраз ця структура, під формальним керівництвом Ющенка, і є головним спотворювачем історії. Скидається на те, що це такий спеціальний заокеанський бізнес-проект зі знищення справжньої історії України і присвоєння звання героя Бандері та його поплічникам. Можливо, замінивши керівництво та ідеологію інституту, і можна чогось досягти.

А з Росією у нас спільна історія. І хоч націонал-шовіністичні елементи в Україні (на щастя, їх небагато) захлинаються у ненависті до північного сусіда, ми будемо прислухатися до закону, здорового глузду і бажання народів наших країн.