Приводом для написання цієї статті стало отримання Верховною Радою України листа від Національного банку України, яким у робочому порядку доводилися до відома парламенту Основні засади грошово-кредитної політики на 2011 рік та проект кошторису доходів і витрат НБУ на той само період.

Документ розмножено для ознайомлення народних депутатів, його обговорення передбачено публічним, тож розкриття деяких його положень не порушує державних таємниць. Я не згоден з думкою колеги Арсенія Яценюка, який вважає себе демократом, однак після перебування певний час виконуючим обов’язки Голови НБУ висловився так: «Процес обговорення монетарної політики не повинен мати нічого спільного з публічними заявами. Ці питання не слід виносити за поріг Ради національної безпеки і оборони (якщо йдеться про узгодження грошово-кредитної, фіскальної політики на рівні держави) чи Національного банку (в тій частині, що стосується його компетенції)» («Дзеркало тижня», №13 (541), 9—15 квітня 2005 року). Проте, на моє переконання, державні рішення, які мають важливе значення для всіх громадян, обов’язково повинні виноситися на громадське обговорення. Можливі деякі виключення, коли справа стосується питань національної безпеки чи комерційної таємниці, але в цьому разі йдеться про підготовку публічного рішення Верховної Ради України — Бюджетної резолюції, яку парламент має прийняти й оприлюднити, ознаменувавши початок роботи над підготовкою державного бюджету на наступний рік.

Оскільки не всі читачі знають тонкощі бюджетного законодавства, варто нагадати, що за чинним законодавством такі важливі для розробки державного бюджету параметри, як кількість грошей в економіці та їх вартість для банків, практично всі аспекти валютної політики встановлюються і контролюються виключно Національним банком України, який одноосібно має для цього всі можливості.

Від того, скільки грошей матиме у своєму розпорядженні економіка і за яку плату їх можуть отримати комерційні банки, залежить динаміка цін і прибутковості, здатність банків надавати кредити учасникам економічної діяльності та споживачам і рівень процентних ставок за ними, можливість виробників нарощувати обсяги випуску продукції, реалізувати її, виплачувати податки та заробітну плату працівникам — коротше кажучи, весь стан економіки. На основі отриманих від НБУ Основних засад грошово-кредитної політики Верховна Рада розробляє Бюджетну резолюцію як орієнтир для уряду, який вносить на розгляд законодавців проект державного бюджету на наступний рік. Тобто фінансові можливості держави вирішальною мірою залежать від того, як планує центральний банк розпорядитися своїми повноваженнями у сфері грошового обігу.

Як можна судити з поданого до Верховної Ради України проекту Основних засад грошово-кредитної політики на 2011 рік, НБУ триматиме економіку на досить суворій «дієті». Найбільш узагальнюючий макроекономічний показник — зростання ВВП, прогнозується на рівні 5,4 відсотка. Зважаючи на те, що вже наприкінці 2009 року основні галузі української економіки припинили кризове падіння, а 2010-й розпочався позитивними приростами у виробничій і фінансовій сферах, зростання 2011 року має бути значно більшим.

Нині можна впевнено стверджувати, що в Україні 2010 року починається зростаюча фаза економічного циклу. Оскільки база для порівняння залишиться низькою (у 2009-му ВВП впав на 15 відсотків, а зростання у 2010-му можна очікувати не більш як на 3—5), 2011 рік мав би показати набагато вищий темп. Якщо не вдасться досягнути принаймні 7 відсотків середньорічного зростання, Україна не покине місце найбіднішої і найвідсталішої країни в Європі.

Для прикладу варто нагадати, що у 1998 році Україна також пережила фінансову кризу, обмінний курс національної валюти після неї знизився втричі, але протягом 1999 року економіка нормалізувалася, а вже 2000-го досягнуто приросту реального ВВП у 5,9 відсотка, 2001-го — 9,2. За неповне десятиріччя, до кризи 2008 року, усереднені темпи щорічного зростання економіки досягли 7 відсотків. Протягом 2000—2008 років наша країна нехай і не зрівнялася з розвиненими державами Європи і світу за рівнем економічного розвитку, однак зробила вагомий крок у подоланні розриву, досягла істотних успіхів у подоланні бідності населення. Як бачимо, початок поточного десятиріччя не налаштований на повторення цього результату.

Для забезпечення прогнозованого приросту ВВП у 5,4 відсотка НБУ планує збільшити грошову масу на 21 відсоток порівняно з 2010 роком. Знову використаємо близьке історичне порівняння: протягом 2000—2008 років грошова маса в Україні зростала набагато вищими темпами. Загалом за ці роки грошова маса, за даними того-таки НБУ, зросла в 16 разів, тобто щороку збільшувалася майже на 40 відсотків. Завдяки цьому номінальний ВВП збільшився в 5,6 разу, а скорегований з урахуванням інфляції — у 1,8 разу. Щоправда, у кризовому 2009 році НБУ «стиснув» грошову масу і тим самим зробив вагомий внесок у падіння ВВП на 15 відсотків. Можливо, це був необхідний крок для остаточного подолання уряду Юлії Тимошенко, але надто вже важкими виявились його «побічні наслідки» для української економіки.

У період нарощування грошової маси українська економіка реагувала просто за підручниками з макроекономіки — збільшувався сукупний попит, пожвавлювався і малий, і середній, і великий бізнес, зменшувалося безробіття, заробітні плати і пенсії зростали досить значними темпами. З 2000-го і до кризи 2008-го загальне зростання заробітної плати досягло 5,7 разу, середньої пенсії — 8,5, сукупних грошових доходів населення — 7 разів. Усі ці цифри відображають номінальні цінові показники, тобто не означають адекватного зростання реального добробуту, однак акумульована за цей час інфляція становила не більш як 300 відсотків, тобто ціни зросли лише втричі. Отже, маємо збільшення реального добробуту населення, принаймні у вигляді можливості придбання споживчих благ. За даними Держкомстату, реальна заробітна плата до 2001 року переважно знижувалася, у 2001-му зросла на 19,3 відсотка, у 2002-му — на 18,2, у 2003-му — на 15,2, у 2004-му — на 23,8, у 2005-му — на 20,3, у 2006-му — на 18,3, у 2007-му — на 12,5, у 2008-му — на 6,3 відсотка; це означає, що реальні доходи українців зросли у 3,42 разу менш як за десятиріччя. Лише у кризовому 2009 році це зростання фактично припинилося; до речі, не лише через кризу, а й унаслідок вилучення частини грошей з економічного обороту.

Більш-менш освічений читач має одразу помітити суперечність: як міг зрости добробут громадян майже в три з половиною разу, коли реальний продукт зріс у неповних два? Насправді суперечності в даному випадку немає — паралельно із збільшенням кількості грошей в економіці відбулося збільшення частки населення в сукупному грошовому обороті, яка була катастрофічно низька з радянських часів і залишалась так само низькою перше десятиріччя української незалежності, і, відповідно, у споживанні ВВП. У минулому десятилітті Україна досягла такого ж стану, як і більшість розвинених держав після Другої світової війни — коли переважна частка грошового обороту здійснюється через домогосподарства. Навіть тепер, після значного вилучення внесків із банківських депозитів, громадяни тримають у банках більше грошей, ніж усі підприємства разом узяті. Якщо врахувати домашні схованки (однієї лише іноземної валюти на 60 мільярдів доларів), то українці сукупно багатші за власну державу, можуть заплатити всі її борги і деякий час утримувати без будь-яких податків.

Це не означає, що ми стали такими вже багатими — просто не вкрай бідними. Якби не економічна криза і темпи зростання економіки збереглися хоча б на рівні середніх, то ми мали б подвоєння ВВП за десятиріччя. Такими темпами розвиваються лише поодинокі країни на зразок «азійських тигрів», а серед розвинених — жодна. І все це досягалося не завдяки досконалому державному управлінню, а через пожвавлення економічної діяльності завдяки припливу додаткових грошей. Від експорту металу та хімічної продукції, а також у вигляді переказів від трудових мігрантів в Україну надійшли просто-таки потоки іноземної валюти, яку викупив Національний банк України за рахунок грошової емісії. Долари та євро залягли в резервах НБУ, а гривня наповнила канали грошового обігу й забезпечила економічне зростання. На додаток Україна підвищила свій рейтинг як позичальника, до заробленої валюти додалося мало не стільки ж позиченої — і ці кошти також дісталися українським громадянам у вигляді споживчих кредитів.

Образно кажучи, гроші в економіці виконують таку само функцію, як вода в живій природі — без них неможливий економічний кругообіг, як без води неможливе саме життя. Дика природа змушена пристосовуватися до погоди і клімату: де немає води — панують пустелі. Але в культурному землеробстві люди не покладаються на природні примхи — вони регулюють потоки вологи відповідно до потреб агротехніки, і продуктивність кожної одиниці земельної площі в розумно організованому сільському господарстві набагато вища, ніж у незайманих джунглях і тим паче в пустелі.

Шанс України на те, щоб побачити перспективу наближення до рівня розвинених країн, полягає в застосуванні експансіоністської грошової політики, якою, до речі, весь світ і користується. Принаймні під час кризи 2008—2009 років усі країни без винятку, які переживали фінансові негаразди, активізували наповнення економіки національними грошима, і лише Україна — скорочувала.

Виходячи з цих міркувань, можна впевнено стверджувати, що запланований на 2011 рік приріст грошової маси недостатній для досягнення прогнозованого, до того ж не такого вже й високого, економічного результату. З цього приводу слід зауважити, що на поточний 2010 рік Основні засади, прийняті НБУ в 2009 році, передбачають ще менший приріст грошової маси, ніж на 2011-й. Не треба бути професійним банкіром, щоб побачити прямий зв’язок між утискуванням грошової маси в 2009 році і зниженням ВВП на 15 відсотків, між млявим її нарощуванням у 2010—2011 роках і низькими темпами економічного зростання. Однак для НБУ немає авторитетів, окрім МВФ, а політика останнього не спрямована на стимуляцію збагачення «підшефних» країн — його найбільше задовольняє «стабілізація».

Коли йдеться про те, що Національний банк мусить здійснювати більш активну грошову політику, його представники посилаються на необхідність боротьби з інфляцією. Основні засади на 2011 рік передбачають, що зростання споживчих цін не перевищить 9,2 відсотка. Повірити в це досить складно, особливо у зв’язку з обіцянками нового уряду про підвищення соціальних стандартів. Оскільки тут уже не раз згадувався власний досвід минулого десятиріччя, то нагадаю, що за весь той час жодного разу не прогнозувалося інфляції вище за однозначну цифру, однак середній показник за 2000—2009 роки досяг понад 12 відсотків, лише три рази інфляція не перевищила 10 відсотків. Є великий сумнів, що й у 2011 році урядові, навіть у разі злагодженості його дій з НБУ, вдасться утримати інфляцію на такому низькому рівні. Швидше за все, заниження прогнозного показника інфляції має на меті зменшення видатків на компенсаційні збільшення зарплат і пенсій: якщо й буде виконано обіцянки щодо їх підвищення, то вони нівелюються подорожчанням споживчих товарів, тарифів та вартості послуг. До речі, висока інфляція не така вже шкідлива для уряду, адже підвищення цін автоматично приносить додаткові податкові надходження, які можна використати в «ручному режимі», бо занижений прогнозний показник інфляції не включає ці надходження у фінансовий план держави.

І світовий, і власний український досвід свідчать, що не можна одночасно досягти двох цілей — побороти інфляцію і забезпечити економічне зростання. Розумна державна політика полягає в тому, щоб не придушувати інфляцію за будь-яку ціну, а використати її стимулюючий ефект і максимально зменшити можливі негативні наслідки, передусім для соціально вразливих прошарків населення. Деякі авторитетні в Україні економісти вважають, що страх перед інфляцією надто перебільшений, а методи, які використовує НБУ в боротьбі з нею, приносять більше шкоди, ніж користі.

Світ бореться не з інфляцією як такою (не допускаючи, зрозуміло, її переростання у справді небезпечну), а з її шкідливими наслідками. Образно можна порівняти грошову емісію з дощем — той благотворно впливає на врожай, але приносить калюжі і грязюку, іноді навіть повені і застуди. Але ж ніхто не бореться з дощами — брукують дороги і тротуари, носять парасольки і гумове взуття. А от у випадку з інфляцією невідомо, з яких причин закликають боротися з першопричиною — грошовою емісією і позбавляють економіку життєдайної вологи.

Під час інфляції в нормальних умовах відбувається девальвація національної валюти, тобто зниження її обмінного курсу до інших валют. Виробництво товарів всередині держави оплачується в національній валюті, тому після продажу товару за кордон експортери певну частину валютної виручки продають на внутрішньому валютному ринку. І виявляється, що внаслідок зниження обмінного курсу національної грошової одиниці за той час, поки тривав виробничий процес, виробник отримав певний додатковий прибуток лише за рахунок здешевлення національної валюти. Це посилює конкурентоспроможність вітчизняної продукції на зовнішніх ринках й одночасно знижує привабливість імпортних товарів на внутрішньому ринку в державі, тобто укріплює позиції національних виробників і зовні, і всередині держави. А в Україні цей чинник зовсім не використовується — якщо вже не вдається подолати інфляцію, то НБУ зберігає стабільний обмінний курс гривні навіть тоді, коли її купівельна спроможність знижується.

Як зазначалося вище, за останні десять років купівельна спроможність гривні впала втричі, але її обмінний курс до найбільш поширеної світової валюти — долара США — не лише не послабився, а навіть укріпився: з 5,6 грн./дол. у 2000 році до 4,85 грн./дол. у 2008-му (падіння до нинішніх 8 грн./дол. пов’язано зі світовою фінансовою кризою). НБУ розглядає це як досягнення, водночас багато фахівців стверджують, що надмірне укріплення гривні стало головною причиною стагнації національного виробництва для внутрішнього ринку та окупації останнього імпортом. Питання надто складне, щоб однозначно визнати такі обвинувачення, воно потребує вивчення, громадського обговорення, але НБУ взагалі відмовляється з цього приводу вступати в дискусії і встановлює обмінний курс гривні свавільно і непередбачувано. Більше того, принаймні двічі — у 2005 і 2008 роках — НБУ своїми рішеннями стрибком укріплював обмінний курс гривні, що приносило хаос у зовнішньоекономічні відносини і значні втрати для економіки, однак навіть бурхлива реакція підприємців і науковців не примусила Національний банк і його керівника хоча б «заднім числом» пояснити громадськості мотиви своїх рішень. Показово, що останніми роками в Основних напрямах, які подаються Національним банком до Верховної Ради України, прогнозний показник обмінного курсу взагалі не вказується, відсутнє значення цього показника і в нинішньому документі.

Як видно з усього сказаного, в нашій державі відсутня узгоджена політика у сфері грошового обігу і фінансів. Грошово-кредитна та монетарна політика, обмінний курс національної валюти до іноземних самостійно формуються і реалізуються Національним банком, а бюджетно-фінансова — Міністерством фінансів. Проте це міністерство не має реальних повноважень для формування доходної частини бюджету: ставки податків та інших платежів до бюджету та централізованих державних фондів встановлює законодавча влада, збирає податки фактично незалежна від Мінфіну Державна податкова адміністрація України. Значна частка надходжень залежить від такої само незалежної митної служби. Річ навіть не в тім, що ці відносно самостійні процеси скеровуються кожен окремо окремим державним органом, а в тому, що вони в буквальному розумінні незалежні один від одного. В результаті управління державними коштами діє абсолютно неефективно — навіть за щирого бажання кожного з органів діяти винятково на благо держави, сама по собі незалежність кожної ланки виключає можливість узгодженості. Ситуація приблизно така, як у корабля, в якого вбудовано декілька незалежних один від одного кермових механізмів. Навіть коли за кожним із них стоїть кваліфікований керманич, корабель неодмінно налетить на рифи, якщо взагалі буде куди-небудь рухатись.

Якщо діяльність центральних органів виконавчої влади координується Кабінетом Міністрів України, то НБУ діє абсолютно автономно. Формально Основні засади грошово-кредитної політики мають затверджуватися парламентом, але на практиці це вже декілька років не дотримується, кожного разу вони просто «бралися до відома», оскільки парламент не має жодних можливостей їх змінити, навіть якщо така потреба очевидна. Запропоновані НБУ параметри обсягів грошової маси, обмінного курсу гривні та інфляції кожного року закладаються в бюджет, проте під час його виконання корегуються Національним банком на власний розсуд, ламаючи всі урядові розрахунки. Рівень облікової і ломбардної ставок, норми резервування, обсяг і напрями руху грошової маси в державі громадяни, народні обранці та урядовці України спостерігають як погоду — подобається чи не подобається, але треба сприймати такою, яка є. Під час кризи НБУ надав обраним банкам десятки мільярдів гривень рефінансування, більшість цих коштів спрямували у валютні спекуляції, однак спроби Верховної Ради домогтися відкритості не мали найменшого успіху. Прийняте абсолютною більшістю народних депутатів рішення про недовіру Голові НБУ знехтувано попереднім Президентом України, і є факти, які свідчать про прихильність до нього і нової влади.

Чинне законодавство не передбачає жодних механізмів контролю за поточною діяльністю НБУ, будь-якої його відповідальності за свої дії, навіть якщо вони шкідливі для національних інтересів. Щорічний звіт НБУ про свою діяльність перед Верховною Радою полягає в інформуванні про макроекономічні параметри, досягнуті протягом відповідного року. До звіту додається висновок, здійснений Рахунковою палатою України, яка насправді аналізує не діяльність НБУ як таку, а складену самим Національним банком інформацію про виконання його кошторису (до речі, процес розробки цього документа та його параметри взагалі не підлягають зовнішньому контролю, окрім затвердження Наглядовою радою НБУ). Іноді на замовлення і за рахунок Національного банку здійснюється аудит його діяльності, для чого запрошуються іноземні компанії, що спеціалізуються на цій справі. Можливо, приватний аудит задовільно виконує свої функції в середовищі приватного бізнесу, однак держава для з’ясування стану справ у власному центральному банку не має права покладатися на саму лише чесність і добросовісність зарубіжних приватних контролерів. Та прийнятий 1999 року закон про НБУ не передбачає державного контролю над його внутрішньою діяльністю.

Безконтрольність НБУ яскраво проявляється у складеному ним проекті власного кошторису. На 2011 рік заплановано отримати майже 16 мільярдів гривень «процентних доходів». Це вдвічі більше, ніж отримала прибутку вся банківська система України в успішному 2008 році (в 2009-му — збиток, у 2010-му комерційні банки плекають надії лише на вирівнювання доходів з витратами). Сума запланованого річного доходу більша, ніж за кілька попередніх років разом. Мабуть, для цього НБУ встановлює надвисокий рівень ставки рефінансування — близько 20 відсотків річних, що повністю позбавляє банківську систему можливостей кредитувати реальну економіку і населення. Усі без винятку держави під час кризи і виходу з неї знижували ставку рефінансування, ФРС США — взагалі до символічного рівня.

Наскільки можна зрозуміти, єдиним джерелом формування запланованих НБУ доходів будуть комерційні банки, які з урахуванням інших збитків віддадуть усі свої прибутки. Зрозуміло, що ні підприємства, ні громадяни не можуть розраховувати на дешеві кредити — а без поповнення оборотних коштів і споживчого кредитування реальний сектор взагалі не вийде з кризи.

Проте НБУ, як господарський суб’єкт, планує вкласти 1,2 мільярда гривень лише у фонди і резерви, не пояснюючи, яке призначення мають ці фонди і під які майбутні витрати закладаються резерви. Зважаючи на те, що за своїм статусом банк є неприбутковою державною установою, законодавством передбачено, що різницю між видатками і надходженнями НБУ перераховує до державного бюджету. По суті, це означає, що кожна витрачена в центральному банку держави гривня — пряме вилучення з державного бюджету України.

Із 16,5 мільярда гривень планованих доходів НБУ прогнозує перерахування до державного бюджету лише 9,7 мільярда гривень, а 6,8 мільярда витратити на власні потреби. За всі роки незалежності НБУ лічені рази справді робив пристойний внесок до бюджету. Фактична сума позитивного балансу за фактом майже кожного року не збігається із прогнозованою. Водночас вартість належного НБУ нерухомого майна на декілька порядків перевищує зафіксований законом розмір його статутного фонду. НБУ щороку здійснює масштабні капітальні вкладення (в окремі роки більші за весь обсяг вкладень у капітальне будівництво за кошти держави). Як уже зазначалося, обґрунтованість і напрями цих витрат взагалі жодному контролю не підлягають.

Якби НБУ перебував під справжнім контролем з боку обраної народом влади, таке становище було б неможливе. Не випадково стаття 100 Конституції України міститься в тому ж розділі, де й положення, що встановлюють статус, права і відповідальність Верховної Ради України. У Конституції жодним словом не зауважено, що Національний банк України є повністю незалежним від вищого законодавчого органу держави. Не може бути в демократичній державі державної установи, повністю «незалежної» від волі народу і контролю з боку парламенту, який несе перед виборцями повну відповідальність за стан справ у країні.

Україні потрібно критично переоцінити свою економічну політику і задіяти всі можливі внутрішні резерви зростання виробництва. Їх можна задіяти не дефляцією і стримуванням грошової маси, а збільшенням економічної активності за рахунок наповнення економіки грошима для інвестицій і платежів, навіть якщо при цьому проявляться інфляційні тенденції. Треба, зрештою, правильно вибудувати ієрархію пріоритетів: на першому місці має бути не абстрактний «обмінний курс» чи «боротьба з інфляцією», а стабільність і розвиток держави, підвищення добробуту населення. Навіть стабільність цін має стояти на другому місці порівняно із стабільністю реальних доходів трудящих, а вже обмінний курс — бути на такому рівні і в такій динаміці, щоб принаймні не заважати досягненню цих пріоритетних цілей, а краще — сприяти.

Олег ЛЯШКО,народний депутат України,заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету.