Сільський голова відчуває себе владою з простягнутою рукою

Народився він 19 січня 1969 року в цьому ж районі, у селі Рудька, де збереглися залишки козацьких укріплень, — звідси, очевидно, захоплення історією краю, зокрема, історією козацтва. Після закінчення у 1993 році Дніпропетровського аграрного університету працював головним агрономом у новопідкрязькому колгоспі імені Фрунзе, потім очолював КСП, а після його розформування займався підсобним господарством. У його власному дворі й зараз п’ять корів і чимало іншої живності — без цього на селі не проживеш. У липні 2005-го, коли попередній сільський голова пішов на пенсію, він вирішив балотуватися на цю посаду. Суперник незадовго до виборів зняв свою кандидатуру, а за Явтушенка проголосувало близько 90 відсотків виборців. Менш як за рік, на виборах 2006-го, він знову був єдиним у списку і знову набрав таку ж кількість голосів.

— Так, я знову піду на вибори і впевнений, що виграю їх. Очевидно, певна частина людей голосуватиме проти мене, але я й не прагну подобатися всім. Знаєте, на цій посаді слави і добра ще чи заживеш, а от неприятелів (не хочу казати «ворогів») буде більш ніж достатньо.

Для мене особисто нема різниці, коли відбудуться вибори до місцевих рад: я готовий до них хоч завтра. Можливо, комусь ця відстрочка й дасть якісь дивіденди, але для тих людей, які працювали чесно і з повною віддачею, впевнений, ні пора року, ні дата проведення виборів значення не мають.

— Я навіть не припускаю, що хтось додумається запровадити вибори до сільської і селищної ради за партійними списками. Давайте дивитися правді в очі: на селі політичні партії фактично не присутні. Якщо десь і є партійні осередки, то оживають вони лише на період виборів, а між виборами настає політичне затишшя — проблеми селянські заступають усе інше.

Партії висували своїх кандидатів і в нашу сільську раду, але, чесно кажучи, мало хто звертав увагу на їхню партійну приналежність: люди насамперед оцінюють ділові та людські якості висуванця. Якби партія потім ще й відповідала за діяльність свого представника на посту депутата чи сільського або селищного голови, то, можливо, партійна приналежність більше впливала б на вибір.

Я особисто палкий прихильник мажоритарної системи, і вважаю, що саме у такий спосіб треба обирати владу на всіх рівнях. Має бути конкретна людина, яка звітує про свою роботу у виборчому органі перед тими, хто її туди делегував. До такого депутата можна звернутися із запитом, по допомогу, він має вести прийом громадян, знати про проблеми свого округу, — може, тоді й закони наші були б більш прив’язані до реальної ситуації і про виконання їх ретельніше б дбали.

Ви спитайте, чи знають люди, за кого вони голосували у Верховну Раду? А колись свого народного депутата знав чи не кожний житель села. Добре, що Микола Павлович Солошенко, обраний уже за партійним списком, не забуває про свій колишній округ, досить часто у нас буває і не відмовляється допомогти. Але ж це його добра воля.

Вибори за партійними списками приводять в обласну, районну, міську ради людей, які не проживають на цій території. Яка від них користь? Це можуть бути професійні й порядні люди, але вони не володіють ситуацією на місцях, бувають наїздами. Та й, зрештою, навіщо їм чужий клопіт? З двох одне: або мають тут свій бізнесовий інтерес, або виконують волю партії. Я вважаю, у місцеві ради треба обирати тільки тих людей, які проживають на даній території і яким виборці довіряють.

Мажоритарна система дає можливість жителям кожного населеного пункту мати своїх депутатів на всіх рівнях — у сільській, районній чи міській, в обласній і Верховній радах. Це дає відчуття захищеності, а сільському голові, особливо новачку, який ще не знає, в які двері стукати, щоб вирішити те чи інше питання, — доброго помічника і порадника. Для мене, наприклад, такою була депутат райради Світлана Андріївна Горбачова. Пам’ятаю першу добру справу, яку ми зробили разом, — повернули на фельдшерсько-акушерський пункт телефонний зв’язок. А незабаром телефони запрацювали на всіх ФАПах району.

— Торік наш бюджет перевищував 316 тис. грн., трохи більше половини цієї суми складали власні доходи, решта — дотація з районного бюджету. Безперечно, що за такі гроші всі комунальні заклади, хоч їх і небагато, важко утримувати в належному стані. І якби не підмога фермерських господарств (їх у нас сім) і приватних підприємців (четверо) та не ентузіазм односельців, нічого цього не було б. На початку свого головування я попросив фермерів і підприємців допомогти відремонтувати соціальні заклади. Ніхто не відмовився. Насамперед взялися за Будинок культури, бо це те місце, яке збирає село разом. Зберігся він завдяки завідуючому Григорію Головку. У ті часи, коли по цеглині розтягували колгоспні будівлі, цей чоловік щодня приходив сюди, як на роботу, не отримуючи жодної копійки, і стеріг майно. Після Будинку культури приступили до ФАПу, а перед ювілеєм села черга дійшла і до приміщення сільської ради. Частину матеріалів на ремонти придбали за бюджетні кошти, багато чого купили фермери і підприємці. Коли люди бачать, що їхні гроші використовуються за призначенням, а не осідають у чиїхось кишенях, то, повірте, самі готові їх запропонувати. Роботи виконували самі: збиралися сім’ями вечорами, у вихідні. Тепер хочемо відновити дитячий садок. Свого часу сільрада не взяла на баланс колгоспний дитсадок, і його розграбували. Але стіни залишилися. У Всеукраїнському конкурсі проектів та програм розвитку місцевого самоврядування ми виграли грант на 100 тис. грн. Грошей ще не отримали, бо ж нема державного бюджету, але сподіваємося на них. Щоправда, цієї суми малувато — хоч би у півмільйона вкластися, решту будемо шукати. Є головне — діти, до півсотні у двох селах набереться, і вони мають іти до школи підготовленими.

— Сільський голова відчуває себе владою з простягнутою рукою. За радянських часів рішення сільради матеріально підкріплювалися колгоспними коштами, та й не тільки коштами. Треба сніг на дорозі розчистити — виділявся колгоспний трактор, треба дрівець бабусі заготовити — наряд у колгоспну майстерню, треба дерево сухе спиляти — колгосп надішле людей і техніку. Не кажучи вже про ремонти того ж Будинку культури, ФАПу чи дитсадка — вони були колгоспними. Нині все це теж треба робити, тільки вже без колгоспу. Це добре, що у нас, повторюсь, є порозуміння із фермерами і підприємцями, тому й справно дороги розчищалися від снігових заносів, і хліб підвозили вчасно, і «швидка» могла дістатися у будь-який момент на виклик. Григорій Василенко, керівник найбільшого фермерського господарства і великий патріот села (тут його батьки жили, нині діти й онуки мешкають), дав техніку, інші господарі виділили дизпаливо. Віталій Погорілий теж завів трактора і поїхав розгортати дорогу на колишню першу бригаду — він звідти родом, там живуть його родичі і пайовики.

Але, погодьтеся, сільраді не завадило б мати своє невеличке комунальне господарство для виконання таких робіт. От звернувся до нас односелець з проханням прибрати шість старих осокорів. За те, що їх спиляють, треба заплатити чотири тисячі гривень, а в сільському бюджеті на весь благоустрій на рік закладається дві тисячі.

Конче потрібен у штаті сільради юрист. Адже з усіма спірними питаннями люди спочатку до нас ідуть. Я, наскільки дозволяє моя підготовка (до речі, коли став головою сільради, пішов вчитися в Академію державного управління), роз’яснюю їхні права, але професійної поради дати не можу. Крім того, дуже часто консультація юриста потрібна й при підготовці рішень сільради, аби вони відповідали чинному законодавству.

А водій хіба не потрібен? Якось на нараді в Києві нам роз’яснювали: водія можна брати в штат, якщо сільська громада об’єднує не менше трьох сіл. Яка різниця — два, три чи п’ять? Машина так само ламається, її так само треба ремонтувати, мити, заправляти, і поїздок у мене не менше. Ось сьогодні півдня працював водієм — возив у райцентр бухгалтера і секретаря сільради. А уявіть таку ситуацію: їду на нараду, аж тут ламається машина. Мені знімати піджак чи так лізти під неї крутити якусь гайку?..

— Колись ходив рейсовий автобус до райцентру, а потім підрахували, що це невигідно. Нам простіше добиратися у Петриківку — до неї 18 км, а до Царичанки — 27, але ми «прив’язані» до Царичанки.

— Очевидно, вона потрібна. Якщо будуть втілювати ідею передавання повноважень на місця, то укрупнення громад не уникнути. Але необхідно врахувати всі деталі, щоб не вийшло так, як із реформуванням колгоспів. Тепер із Туреччини і Польщі харчі завозимо...

Нам у приклад ставлять адміністративну реформу в Польщі, де укрупнили територіальні громади до п’яти тисяч населення. Цікаво було б подивитися і поспілкуватися з поляками. Я не знаю, який менталітет у них, але наш добре знаю — не стане сільради в селі, приміщення почнуть розбирати, клуб руйнувати, село занепадатиме. Маємо повчальний досвід ще з радянських часів: пам’ятаєте, як укрупняли колгоспи? Відстаючого приєднували до хорошого колгоспу і той теж падав у прірву, рідко який випливав. Хай хоч що розказують, ніби після об’єднання будуть однаково розвиватися всі території, а практика свідчить про інше. Ось візьміть Царичанку і Петриківку — тепер два райцентри, а ще не так давно Петриківка належала до Царичанського району. В Петриківку в’їжджаєш й одразу бачиш, що вона тривалий час була звичайним селищем, а в Царичанці одразу впізнаєш райцентр.

Дуже не хотілося б, щоб ми знову наламали дров. Хочу порадити творцям цієї реформи: вирішуючи долю кожного населеного пункту, думайте, що це ваше рідне село.

Царичанський район.