Цього року квітень на Запоріжжі більше схожий на листопад — і сонце не гріє, і небо якесь промерзле. А ще здіймаються вітри, та такі, що проймають до кісток. В один із таких днів автор цих нотатків відвідав славне місто Василівку. Славне тим, що саме через нього пролягає шлях до Криму, хоч автівкою їдь, хоч поїздом. А ще Василівка — райцентр однойменного району, одного з найбільших в Запорізькій області за територією, населенням та потенціалом.

Сам райцентр Василівка — містечко ошатне, прибране, тут відчувається рука доброго господаря. Не Керч, звичайно, і не Севастополь останніх років, де на вулицях майже флотський порядок, але все чистенько і підфарбовано. Якщо рухатися нагору від автовокзалу, то відразу після дороговказу, яким слугує пам’ятник вождю світового пролетаріату, потрапляєш на місцеву «алейку» — майже по столичному причепурений бульвар. Цей бульвар прокладений паралельно автомагістралі Харків—Сімферополь, і майже на самому його початку розташувалася вся місцева влада. В одній із адміністративних споруд — у Василівській райраді — зустрілися з її головою Володимиром Грачовим.

— Так, ошатність Василівки, — зауважує Володимир Сергійович, -це заслуга міського голови Сергія Лобинцева, адже саме він доклав і наполегливості, й уміння, щоб місто виглядало саме так. До того ж, попри всі кризові явища. А ще спасибі місцевому промисловцю Оресту Шеремету, котрий не тільки врятував місцеве взуттєве виробництво, а й розвиває його. А це сотні робочих місць, розвинена соціальна інфраструктура (підприємство утримує власну базу відпочинку на Азовському морі). І взагалі, Орест Михайлович, хоч і львів’янин за місцем народження, однак справжній патріот Василівки і найліпший її меценат. Щоправда, є в районі ще два підприємства, котрі не лише радують показниками, а й фактично сперечаються з Орестом Шереметом за звання мецената району. Це агрофірми «Ліана» та «Віктор». Їхні господарі, Ліана та Віктор Бойченки — подружня пара, якій вдалося зберегти і підтримати на селі фактично всю соціальну інфраструктуру, забезпечити допомогу пенсіонерам тощо.

Поговорили ми з головою і про здобутки району. Тут не можна обійти увагою Запорізький залізорудний комбінат. Його шахтарі живуть і витрачають гроші у місті Дніпрорудному, але видобуток найкращої за характеристиками залізної руди в Європі відбувається у селі Мала Білозерка. Наявність такого економічно сильного підприємства, особливо в сучасних умовах, це для району — дар Божий. Адже це понад чотири тисячі робочих місць, відрахування у бюджет.

Щоправда, з кожним роком підприємство додає й проблем. Перш за все — екологічних. Шахтні горизонти вже давно перевалили за позначку в 1000 метрів. Це означає, що потужні насоси цілодобово викачують ґрунтові води, які, у разі припинення відкачки, вмить затоплять виробничі тунелі. Власне, таке мало не сталося під час першої серії відомих новобогданівських вибухів, коли на якийсь час була відключена і основна, і запасна лінії подачі електроенергії для роботи насосів.

Так ось, насоси працюють, великими трубами вода зливається в Молочний лиман, а навколишні села дедалі більше потерпають від безводдя. І не тільки у Василівському районі. От і виходить: виробництво створює проблеми. А от у іншому селищі Степногірську, біда народжена його відсутністю. Колись, ще в радянські часи поряд із селищем було збудовано шахту для видобутку марганцевої руди. Степногірськ же згодом мав перетворитися на 50-тисячне місто. Будувався він функціонально і красиво. Були споруджені навіть транспортні розв’язки й потужні очисні споруди, з розрахунком на все тих же 50 тисяч населення та на ткацьку фабрику, на якій мали працювати дружини гірників.

Однак усі ці плани давно в минулому. Бо на середину 90-х на ринку марганцю почалася гостра конкурентна боротьба. І як це у нас часто буває — підкилимна. Попри те, що тодішній президент Леонід Кучма мало не особисто керував процесом запуску селищної котельні, Мінпромполітики потихеньку ухвалило рішення про затоплення степногірської шахти. Бо одним впливовим людям вистачало вже видобутого в Україні марганцю, іншим, теж впливовим, вдалося на той час налагодити його завезення із Африки. Тим часом уже 15 років триває Степногірська епопея. Щоосені у пресі здіймається галас: «Степногірськ гине!», Кабмін шукає традиційні два мільйони для того, щоб люди просто пережили зиму. А далі... А далі все стихає до наступної осені.

За останні 10 років було дві спроби налагодити роботу затопленої шахти. Однак то шахта опиняється в руках одного власника, а її надра — в іншого, то заважає революційна ситуація 2004 року, то ще щось. І хоча обласна, районна влада та селищний голова намагаються щонайменше «не тримати руки в кишенях» — минулого року до селища, наприклад, довели газогін — все це лише пожежні заходи. Адже на порядку денному ще газорозподільна станція, водогін з очисною спорудою.

Словом, лише коли буде шахта, будуть відрахування у бюджет, і у Степногірську заб’ється життя. Бо сьогодні тут лише існування — з масою проблем, включаючи розвал сімей і дитячу наркоманію.

Наразі до Степногірська знову навідуються інвестори. Можливо, вони знайдуть сім мільярдів гривень, щоб зрушити з місця те, що не зрушили у 2001-му і у 2004-му...

Запоріжжя.