Харківський газовий і флотський бліцкриг Президента Віктора Януковича, переможні реляції, ейфорія Дмитра Медведєва, гіпотетичні домовленості, які лише після ратифікації їх парламентами України й Росії стануть де-юре, «терзають і мучать», змушують задуматися «про головне» багатьох громадян української держави.
У міжнародній політиці балом править жорстокий прагматизм. Згадаємо вічне: у держави немає друзів, є тільки інтереси. Важко уявити, що після переговорів у Харкові Віктор Янукович, повертаючись до Києва, а Дмитро Медведєв — до Москви не думали про те, що саме він, а не «інший» везе перемогу і зумів переграти свого візаві.
Тут доречно підкреслити, що вся українська «переговірна команда» працювала в екстремальних умовах дефіциту часу. Віктору Януковичу потрібний був негайний результат у переговорах із Кремлем, який, по-перше, став би вагомим аргументом у виконанні тих передвиборних обіцянок, які він давав виборцям.
Але важливіше друге. Слід погодитися з тими експертами, які вказували, що нова президентська влада мала величезні зобов’язання перед тими, хто допомагав Віктору Януковичу стати Президентом України. Спостерігачі вважають, що в низьких цінах на газ зацікавлені насамперед власники металургійних і хімічних галузей, а не пересічні обивателі.
Поведінка російських переговорників була передбачувана. Усі очікувані поступки й преференції від України були давно озвучені російськими лідерами й не становили таємниці. Навряд чи у світі знайдеться країна, яка б з такою відвертістю й твердістю пов’язувала б ціни на газ і нафту з політичними вимогами та втручанням у внутрішньополітичні процеси торговельного партнера. В Європі таку політику називають «російська енергетична експансія». Газова труба залишається чи не єдиною політичною зброєю РФ. Самі члени російської делегації харківські домовленості назвали: історична угода «газобмін на Чорноморський флот».
Тут доречно згадати героя пригодницького роману Даніеля Дефо Робінзона Крузо. Опинившись на безлюдному острові, він почав вести щоденник, щоб «втішити себе тим, що могло б трапитися й щось гірше» і з повною безпристрасністю записував усі біди, що відбувалися з ним, а поруч — усе, що сталося з ним втішного. Інакше кажучи, спробуємо й ми неупереджено розповісти про «добро й зло» у тих домовленостях, які на початку нинішнього тижня підписали у Харкові президенти України та Росії.
Придбання, щоправда, Росії, а не України
Україні вдалося домогтися 30-відсоткової знижки на російський газ на найближчі десять років. Але знижка (як зазначає російська газета «Ведомости») дається не на весь газ, який йде в Україну: в 2010 році зі знижкою буде продано 30 млрд. куб. м (загальний план України у закупівлях — 36,5 млрд. куб. м), а в 2011—2019 роках — 40 млрд. куб. м. На настійну вимогу РФ, пише російський «Коммерсант», «положення про 30-відсоткову знижку Україні за газ включено не в газові документи, а в саму угоду про Чорноморський флот», яка продовжує його перебування у Криму до 2042 року. Інакше кажучи, якщо не буде угоди по флоту, не буде й знижки на газ. А головне, надавши Україні знижку на газ, Росія вторгувала геополітичну поступку, про яку ще нещодавно не могла й мріяти.
Але що цікаво, Росія біднішою не стане. Частину цих втрат бюджету, як кажуть у Москві, буде компенсовано після 2017 року, тоді накопичені знижки по газу підуть у залік платежів Росії за оренду чорноморської бази. Не випадково Дмитро Медведєв на підсумковій прес-конференції заявив, що «це не політичне, а технічне рішення, тому що орендна плата збільшується на розмір знижки. Це більш питання бухгалтерського обліку, ніж змістовне».
Втрати: України, а не Росії
У стратегічній перспективі втрати України величезні. Насамперед вони пов’язані з доленосними питаннями незалежності й суверенітету країни. Україні на далеку перспективу закрита дорога в Європу. Вкотре українська влада знову себе позиціонує як прохач, «бідний родич», який не може впоратися з власними проблемами.
Москва.
