У лютому цього року Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України передала до Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років» 1186 листів, вивезених гітлерівцями з Кам’янця-Подільського. Ця кореспонденція, датована червнем — липнем 1941 року, зберігалася у фондах музеїв Відня (Австрія).
Листи не розпечатані, не прочитані, не атрибутовані. Для гітлерівців навіть приватне листування стало об’єктом грабунку. Що ж цінного побачив ворог у цих листах? Доктор Ольштегер, який пересилав цю пошту у 1942 році до Австрії, відкриває секрет: «Ця колекція дає картину настрою радянського народу на початку війни». Це зрозуміло, а все одно не вкладається в голову, чому цей «настрій» 70 літ лежав у чужих фондах.
Для нас листи з 41-го — безцінний скарб. Біль обпікає серце — скільки в невідправлених посланнях зламаних доль, трагедій і сліз! Тому наш моральний обов’язок перед пам’яттю авторів, багато з яких загинули в 1941 році, — відкрити конверти і донести до світу слова розпачу, суму, туги, любові, прощання. Так вирішили науковці Меморіалу і розпочали пошук адресатів, адресантів, рідних, знайомих, усіх, хто може пролити світло на їхні долі. Навіть через 70 літ листи мають дійти. Це — наш святий обов’язок.
У Кам’янець-Подільському районі відгукнулося вже 18 родичів тих, кому були адресовані викрадені в сорок першому листи. «Кожен із них з нетерпінням чекає, коли зможе розкрити «своє» повідомлення, — каже Ірина Вареницька, спеціаліст відділу з питань внутрішньої політики Кам’янець-Подільської РДА. — Люди хочуть потримати в руках цей реальний спомин про своїх рідних. Може, лист відкриє якусь невідому спадкоємцям сторінку в біографії їхніх бабусі, дідуся, матері, батька, брата чи сестри?!»
Може, в листах і зовсім буденні рядки: про здоров’я близьких, про господарчі клопоти, короткі звістки «все в порядку, не хвилюйтеся» батькам від синів-студентів... Що писав перед війною подоляк Ілля Талько з Кам’янця-Подільського в село Чаньків Олександру Тальку? Чи Зося Феферман з вулиці Ворошилова, 14 — Броніславу Винявському в село Лошківці? Чи Володя (прізвище не вказано) — Ользі Гладко на вулицю Восьмого Березня, 32? Вкрадені колись листи обертаються для нас розбудженими почуттями любові до своєї родини. Спогади прийшли не тільки в оселі родичів адресатів листів із 41-го. Ми звикли жити бігцем, нам нема коли згадувати. А ці листи пов’язують покоління між собою.
— Мені подзвонив дядько, схвильовано розповів, що по місцевому радіо чув оголошення, в якому прозвучало ім’я моєї бабусі, Шлапак Зінаїди із села Зіньківці, — розповідає Юрій Козлов, заступник завідувача відділу у справах сім’ї та молоді Кам’янець-Подільської міськради (на знімку — з копією конверта, адресованого його бабусі). — Уже й мами немає на світі півтора року. Бабусі немає з 2002-го. Якби цей лист повернули, коли вони ще були живі! Наша родина раніше жила в Зіньківцях. Дід був їздовим, бабуся працювала на соко-морсовому заводі, мама теж. Бабусі було в 41-му усього 15—16 літ, я, на жаль, точно не знаю року її народження. З ким вона, зовсім юна, листувалася? Може, це була майбутня її доля? На адресі стоять лише ініціали: К. М. І. та номер поштової скриньки — 64/-1-1. У сорок сьомому бабуся народила доньку. Для мене і моєї родини цей лист — як потрясіння, як сигнал з минулого: «Не забувайте нас!». Ми з колегою зайшли на сайт Меморіалу, знайшли там розділ із листами. Деякі з них писані на обкладинках зошитів, як записки, без марок, ось як бідно жилося перед війною. Цікаво й те, що люди, які не знали російської мови, намагалися цією мовою підписувати адреси. Чи була така вимога, чи так спрацювала політична машина впливу на свідомість... Ми всією великою родиною чекаємо того моменту, коли нам дозволять відкрити листа.
Фото автора.
